Дорогами війни. Життя в сусідстві з ворогом

Отець Даниїл Сікора ЧСВВ вже вкотре пoбував у зоні АТО, де служив капеланом у різних секторах.  Поїздки на неоголошену війну щоразу приносять новий досвід, нові враження і спостереження. Сьогодні отець поділиться ними з читачами.

І. Ш.: Отче Даниїле, Ви вже кілька разів були на сході України з капеланським служінням у зоні проведення АТО. І от нова поїздка. В якому напрямку цього разу стелився Ваш шлях?

Д. С.: Моя четверта поїздка в зону АТО пролягала в с. Кримське Новоайдарського району Луганської області.

Вже з самого початку виглядало, що подорож буде сповненою пригод. Їхав я зі Львова до м. Сєверодонецьк, майже до місця призначення, з отцем-капеланом з м. Мостиська і прикордонником – полковником у запасі. Вони також їхали на капеланське служіння. Мікроавтобус наш був ущерть заповнений продуктами для вояків. Дорогою заїхали до василіянського монастиря в Києві, де нас дуже гарно прийняли монахи, і ми вирушили на Харків. Там, у нашому монастирі в Покотилівці, нас радо зустрів ігумен. Ми повечеряли й пішли відпочивати.

 

І. Ш.: Які труднощі чекали Вас у дорозі?

Д. С.: Вранці, відслуживши Службу Божу, поїхали до місця призначення. Щойно виїхали з Харкова в бік м. Ізюм, як постала серйозна перешкода пересування транспортом. Дорога, якщо її так можна назвати, була у вкрай незадовільному стані – яма на ямі, тож через кожних півтора кілометра ми бачили на узбіччі машини з пробитими колесами. Нам, дякувати Богові, пощастило, плюс дуже майстерно керував автом власник – отець-капелан.

Прибувши до Сєверодонецька, я залишився в аеропорту в штабі, де переночував, чекаючи, щоб мене забрали на місце служіння. В село Кримське можна дістатися тільки машиною, яка обладнана повним приводом, бо дороги як такої нема. А ще ж бо березень – сльота, мокрий сніг...

 

І. Ш.: Хоч запитувати про умови, в яких Ви жили, не зовсім коректно з огляду на те, що ви приїхали в зону бойових дій, та все ж, як живуть вояки на передовій, як облаштувалися Ви?

Д. С.: Наступного дня перед обідом за мною приїхали офіцери з батальйону, що розташувався у с. Кримське. На місці капеланського служіння мене відразу поселили. Жив я з командирами батальйону в розбитому двоповерховому будинку в підвалі. У селі було кілька двоповерхових будинків з великими підвалами. І лише в одному підвал був призначений під бомбосховище. Там були окремі кімнати й великі броньовані двері. Всі солдати задля безпеки вимушені були мешкати у підвалах, адже відстань від наших «осель» до сепаратистів становила 1200 метрів.

У будинку, де ми мешкали, на першому поверсі була кімната, облаштована під каплицю. До мого приїзду тут уже служили наші отці-капелани, і їхню діяльність можна було бачити власне через обладнану каплицю й почути зі слів солдатів про саме служіння.

 

І. Ш.: А яке склалося враження про село, людей, які там живуть? Чи доводилось спілкуватися з місцевим населенням?

Д. С.: Саме село розташоване у видолинку. Мабуть, тому ще у давнину його називали Кримська Яма. Коли дивишся згори, перед очима розгортається чудова панорама – величавий ліс, як могутній охоронець, суворо спостерігає життя села, огортає його розлогим гіллям, наче хоче захистити від чогось неочікуваного й страшного, заспокоїти, зігріти, застерегти…

Кримське, протяжністю більш як 7 км, розташоване над річкою і тягнеться аж до протитуберкульозного обласного санаторію «Кримське», зруйнованого сепаратистами, адже до їхньої вогневої точки лише 650 м. Персонал санаторію втік після обстрілу, тож приміщення зараз закинені. Видовище моторошне. Більшість будинків у Кримському теж непридатні для проживання. Є багато покинутих осель.

В селі є церква (колись – початкова школа). Ще до війни, в 2012 році, батюшка виїхав з Кримського, і люди радо запрошували мене служити. Я щонеділі їздив на Службу Божу до місцевої церкви, а селяни йшли до сповіді й приймали Святе Причастя. Просили, щоб я залишився у них і служив постійно. Обіцяли подарувати будинок і утримувати мене як священика. Місцеві часто просили відслужити панахиду й запечатати гроби їхніх близьких чи родичів на цвинтарі (в селі є два цвинтари). В Кримському загинуло багато людей, переважно молодих, від «градів». Батюшки, як я сказав, у селі не було, тому померлих просто хоронили й чекали на священика. І дочекалися. Мені довелося відспівувати всіх загиблих мешканців села.

 

І. Ш.: Розкажіть детальніше про Ваше капеланське служіння в Кримському...

Д. С.: Щодня вранці вставання приблизно о 7.30, потім сніданок. О 9-ій було шикування солдат, під час якого начальник батальйону давав розпорядження на цілий день, опісля давали слово капелану, тобто мені, і я разом з усіма молився, виголошував коротку науку й благословив на день. Так само було і ввечері о 18-ій.

Хочу сказати, що хлопці на тих блокпостах, на які я виїжджав, перебували постійно. Жили в бліндажах. Відстань до сепаратистів – від 700 до 1200 метрів. Прапори і блокпости противника можна було бачити без бінокля.

Щодня вранці, крім неділі, після збору солдат замполіт (до речі, земляк зі Львова) віз мене на один із блокпостів на передовій навіть за 40 км від Кримського. Там мене залишав, а пообіді забирав. Я мав нагоду 5–6 годин спілкуватися з солдатами на передній лінії фронту. Там були знайомства, розмови, сповідь і Служба Божа. Зустрів земляків як з Івано-Франківська й області, так зі Львова й околиць.

 

І. Ш.: А що особливо запам'яталось із побуту хлопців? Які вони, наші захисники?

Д. С.: Кожний блокпост облаштований як район чи містечко, в якому мешкають люди, а розташовані вони вздовж передової на відстані від 500 до 1500 метрів один від одного. Cолдати самі організовують комфортне місце для проживання, не забуваючи про головне – безпеку. Переходи, бліндажі й усе інше добре укріплене проти ворожих пострілів. На передовій усе частіше чути гуркіт важкої зброї, все ближче розриваються снаряди й міни. У повітрі чітко відчувається запах війни.

На блокпості завжди є якась живність – собака, кошеня, був навіть гусак. Хлопці веселі й дуже радо зустрічали мене. Годували, розпитували. Пригадую, на одному з блокпостів був навіть більярд, де вояки залюбки розважалися.

Вік солдатів – від 25 до 60 років, всі мобілізовані. Тут представлена майже вся Україна. Приймали мене добре, розпитували, з якої Церкви, хотіли знати дещо з мого життя і аж тоді задавали різні запитання як на релігійну тематику, так і інші. Хлопці приступали до сповіді, а я просто на місці відправляв Службу Божу. Але наперед домовлявся з ними, коли приїду, щоб могли приготуватися.

Погода була дуже погана. Переважно падав мокрий сніг і дощ. Взуття завжди мокре, обліплене болотом. Милися на вулиці, душ приймали через день також на вулиці. Транспорт до села не ходить, бо дорога в місто під контролем сепаратистів. Бічна дорога розбита, вся в багнюці, нею можна їхати тільки джипом. Тому до нас майже ніколи не приїжджали начальники.

 

І. Ш.: І на цьому негаразди закінчилися?..

Д. С.: Вертав додому я знову ж із нашим отцем-капеланом з Мостиськ і полковником запасу прикордонної служби. І тут на шляху до Харкова нам не пощастило. Через темряву і дощ ми все ж втрапили в яму, і колесо вже було непридатне до поїздки. Помінявши запаску, ми аж опівночі доїхали до василіянського монастиря в Покотилівці, де знову ж таки нас дуже радо прийняв місцевий ігумен. Прокинувшись вранці й відслуживши Службу Божу, вирушили до столиці Галичини – Львова.

 

І. Ш.: Дякуємо за розмову і Вашу працю, яка виходить за межі монастиря і міста, де Ви зараз служите на парафії.

Д. С.: Я ж у свою чергу хочу подякувати всім за молитви, які допомагали відбути служіння на передовій.

Розмовляла Ірина Шумада

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар