«Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» (Пс.42, 5)

 

Ти

 

I

 

Нова пора! Вишневий сад цвіте!

Рожеві пелюстки, як сніг в траві зеленій,

І теплий вечір, і пісні веселі…

Нова пора, вишневий сад цвіте!

 

На пліт старий густі лягають тіні

Шепоче вітер про чужі краї,

Де він бешкетував в зимові дні,

Зомлілим вишням. Бо, вони хотіли!

 

За вітром чути ледве хтось сміється

Весняний сутінок вдивитись не дає

Хто там: один чи більше є

Лиш голос як струмок у темінь ллється.

 

-          Дивуюсь я тобі, Софійко люба

Говориш так, як начебто сумна.

Юнак із подивом до дівчини звертавсь,

Так виглядає, ти для мене згуба!?

 

-          Не зовсім, та від правди не далеко,

Гарненька дівчина йому відповіда,

Всі перші почутті – вода,

Що перетвориться на пару в першу спеку.

 

За подихом весни прийде на землю літо,

Що вимагає праці і зусиль

Зібрати хліб і вирвати кукіль.

А там і осінь, і зима несамовита…

 

-          Казав мені татусь: «ти чоловік!

Не зле чоловікам тоді ведеться  

Коли помірятися міццю доведеться

З самим життям, до поки ти не зник!»

 

-          Не той ти Юрку зміст в словах батьківських

Юнацьким своїм розумом знайшов.

Тобі здається – ти сюди прийшов

Відвідати пригод. Ти ще хлопчисько!

 

Тож двадцять років - це ще не багато?!

Я не юнак, я вже працюю рік.

Я голова собі, як кожен чоловік!

Хлопчисько - це Софієчко занадто!

 

І я прийшов сюди не для пригод

Мій намір, бачить Бог, цілком серйозний!

Не з тих я, хто слова порожні

Плекає, бо не відає турбот..   

 

Давно одна лиш думка крає

Гаряче моє серце на шматки,

Й водою білою у голові кипить

Софійко, …я тебе кохаю!!!

 

Куди б не йшов, я зупиняюсь біля тебе.

У снах правдивих, мов саме життя

Повторюю ввесь час твоє ім’я…

Скажи голубко, підеш ти за мене?!

 

Ти намагаєшся сказати щось важливе,

Та виглядає це зі сторони

Так, ніби хмари сарани

Шукають те, що їх би наситило.

 

 

До дому йди і ось над чим розваж:

До істини подібна та любов,

Яка без метушні і без умов

У найвірніші вдягнеться слова.

 

На ранок вже, (він і не спав як слід)

Юнак зібрав торбину і дав ходу

(Болючій осад кликав до свободи)

І зник, сховавши почутті під спід.

 

II

 

Хвилинами, як краплями роси

Просочується час у день майбутній

Вбирає сіль історій незабутніх

І розсипає візерунком у сувій…

 

Ми знову там, де сад вишневий цвів,

Й зірки рожеві розкидав довкола.

За ним ще видно і стару стодолу,

І шлях розписаний у ратиці корів.

 

Років аж десять перейшли цей шлях.

Дерева виросли і зупинились в небі,

Пліт почорнів і покосився, ще би!

А збоку, мовби зуб іржавий цвях.

 

Поквапливо, у нетерпінні по дорозі

Якийсь в село прямує чоловік,

На вигляд років тридцяти.

Що він побачить на знайомому порозі?

 

Ось, на краю села біліє дім.

Темніють двері й три старих сходинки,

Подвір’я чисте – жодної травинки.

Все тішить око виглядом своїм.

 

Ще крок і біля двері. Тук, тук,тук

-          Моя рука чи серце стукотіло,

Що мало перед тим не зупинилось?

-          Хто там? Відповідайте , дайте звук.

 

-          По тебе я, Софія, вийди мила

Не передати почуття словам.

Дай насолоду втомленим очам

Тебе побачити, щоб серце не боліло.

 

-          Що значить я ?

-          Юрко, я повернувся!

У місті був, де вірний шлях шукав.

За ці роки я добрим майстром став

І разу жодного перед життям не гнувся!

 

Іди собі! Тебе не знаю я.

У мене повно іншої турботи,

Не відривати ж руки від роботи,

Щоби пусті послухати слова…

 

-          Так? Все, що я досяг -пусте добро?!

Потішила мене ти похвалою!

Та інша би лише пишалась мною!

Тобі ж чи є я, чи нема – одно…

 

Хоч на хвилинку вигляни з вікна,

В руках моїх для тебе подарунки.

Невже так просто розірвеш стосунки?

-          Іди собі, тебе не знаю я.

 

III

Властивість дивну має довгий час

У русі ніби не міняє ходу

Та перше все чекає на погоду

В кінці ж біжить, немовби попри нас.

 

Наступних кілька тисяч днів минуло,

Юркові ще років з десяток зник.

На сивину він  не зважати звик,

Її порівнював з досвідом набутим.

 

Ділами рук знайомий багатьом

Він був у всіх на доброму рахунку

А решті вже не раз з’являлась думка

«він ангельським отінений крилом!»

 

Покінчив раз з черговим добрим ділом,

Юрко всміхнувсь – тепер вона сама

мені на зустріч вийде зі села

і схильністю поверне мої сили!

 

І знов сади, і знов хати знайомі.

Найбажаніша в самому кінці

В квітучому вишневому кільці.

«так виглядає – все готове до прийому!»

 

Та дім, байдужий до людських думок

Його помітив якось мимоволі

І тільки ринва на старій стодолі

На стук у двері спорожнила сток.

 

Коли зі двору вже хотів іти

-          Хто там ? його спитали двері

Незрушні, неприступні скелі…

-          Чого мовчиш, кажи мені хто ти!

 

-          Сивоголовий нині чоловік,

Що молодість віддав і власний спокій,

Щоб в морі людських бід глибокім

Слабкому духом помогти плисти.

 

Збирав з одними, іншим роздавав,

Кого цей вік у відчай запроторив.

Собі й на мить присісти не дозволив

І навіть сну достатнього не мав.

 

-          Проходьте пане, вас не знаю я.

Шукайте в іншім місці відпочинку

А я не маю й вільної хвилинки

Ловити хибні, кожний раз, слова…

 

Останнє сказане Юрко вже не почув

Образа – гірший біль у серці.

Так, як на рану сіль із перцем

З руки добродій щиро розгорнув.

 

Вже не шукавши долі оправдань,

Минулому сміливо хвіст обрізав

А спогади немовби купу хмизу

Повикидав задля інакших намагань.

 

IV

Із днем старим новий не встиг проститись,

А вже наступний тисне на п’яту

І каже знову істину просту:

Весь світ існує тільки щоб змінитись…

 

В житті ще двадцять років наслідили

Подіями на всякий смак і кшалт.

Завершилося щось, а чомусь дано старт.

І тисячі дощів лице землі омили.

 

До цвинтаря іде процесія сумна

Труні у слід - Юрко, вже зовсім сивий

Все ближче до землі вагою днів похилий.

Що ж, постарітися – це повість не нова.

 

Він одруживсь і збудував свій дім.

Плекав свій сад, за садом власне поле.

Синів благословив на власну долю

Аж ось до вічності дружину проводив.

 

«Все, що хотів, я то напевне мав,

Як кожен чоловік у моїм роді.

Чому ж як з греблі повні води

Все з рук пішло?! Невже я тільки спав!

 

Пусте відлуння та самотня хата,

Холодне ліжко і байдужа тінь,

На стелі від тижневих павутинь.

Мабуть й мені до гробу час лягати…»

 

 

«Поїду до села!», йому на думку спало.

«Побачу бахурів, з якими збиткував!

Поїду, поки розуму не взяв

Мій біль й не обернув на сало.

 

Чудовий запах рідного села

Пригадується нотками простими

Його всмоктали ми , як були молодими,

Коли ще перша розцвіла весна!

 

«Ось вулиця стара, батьківський дім

Який давно залишив я зненацька…

Яка примусила подія чудернацька

Мене втекти, як  би від вітру дим?

 

О! Я згадав: біленька хата, сад.

Він пінився тоді рожево й рясно.

І очі дівчини подібні зорям ясним

І …. розпачі глухий, пекучій ад».

 

Його штовхнуло: «йди хутчіш і спробуй

Можливо не в останню ще весну,

Якщо прокинувся від сну,

Найважливіше, перший раз, сказати слово!»

 

Забило в грудях, тим сильніший звук

Рука з дверей старанно викликає.

Що там на нього цього дня чекає?

Чи з уст вітання, чи гарбуз із рук…

 

-          Що змусило когось зірвати спокій мій?!

Що трапилось, яка страшна подія?

-          Мені потрібно бачити Софію…

-          Хто там?... Кажіть або ідіть собі.

 

-          Сюди я сам дізнатися прийшов.

Хто говорити відмовляється зі мною?

Чому так довго в ворожбі з собою,

Я бігаю як песик за хвостом?

 

Ось тут, у долі на краю

Зітхаючи, тебе питаю: хто ти?

Невже саме життя є проти

 Щоб я пізнав щасливу мить мою!.....

 

-          Твоїм очам коротке слово - «Я»

Собою світло правди заступило.

І це йому всі жертви і всі сили

Історії віднесла течія.

 

Ти замість «МИ» вживав: Я і вони.

І то саме робив серед найближчих

Мабуть тому, і нагород найвищих

Не відчував ні смаку, ні ціни.

 

            А я – єдиний спогад самоти.

Любов твоя і усмішка надії,

Твій біль про нездійснені мрії

Гарячий подих в холод пустоти.

-          Від дивних слів і світ в очах пливе.

Почув тебе і вже здається знаю,

Чого роками довгими шукаю

Я є бо любиш ти мене……

бр. Йосиф Учанов, ЧСВВ