СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЙОСАФАТ ТА ЕКУМЕНІЗМ (Спроба осмислення його постаті у світлі сучасних викликів)

Говорити про св. Йосафата, вбитого за ревність у навертанні до католицької віри, з одного боку та екуменізм, з іншого – це означає призадуматися над рацією існування Української Греко-Католицької Церкви та її майбутнім. Говорити про майбутнє УГКЦ – це не означає пророкувати у сенсі древнього Сходу, це скоріш усього бажання і необхідність знаходити напрямні, беручи до уваги її минуле і теперішнє. Зрештою, завдання усіх Східних Церков, які «перебувають у сопричасті з Римським Апостольським Престолом» полягає не тільки в тому, щоб нести спасіння людям, але вони також «мають особливий обов’язок (speciale munus) плекати єдність усіх християн»[1]. У цьому плані УГКЦ має певні історичні переваги, бо бере свій початок від цілісного і неподіленого святоволодимирівського християнства, яке є спільним коренем для сучасних Церков в Україні. Друга перевага УГКЦ полягає у постійному свідченні своєї вірності цій єдності, за яку молився Христос перед своїми страстями: «Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо. 17:20-21).

Свого часу один чужинець, фламандець Йосип Марія де Вольф (+9.08.2005) написав книжку Katolisch sein ist ein Verbrechen[2] (Бути католиком — це злочин). На запитання, що спонукало його написати цю книгу? Він відповів:

 

«Коли я почав читати історію вашої Української Греко-Католицької Церкви, то був вражений одним фактом – чисельністю ваших мучеників та ісповідників, починаючи від святого Йосафата і закінчуючи кардиналом Йосипом Сліпим. Розумію, можна страждати за якусь справу 10-20-30 років, але аж 400! Це справді, мусить бути Божа справа. Цілий тиждень я ходив потрясений, а відтак, написав цю книгу і вирішив присвятити себе праці для добра вашої Церкви[3]».

 

Після переможного виходу УГКЦ з підпілля та її легалізації Де Вольф вирішив присвятити себе для неї із-за призадуми над її минулим. Він став відданим приятелем і добродієм нашої Церкви, бо розпізнав її суть і полюбив її. Мабуть і нам слід приглянутися до нашої історії, а краще б сказати її історичних символів та знаків, щоб відчитати їх якнайвірніше та розважливо оцінивши теперішнє, сміливо поглянути у майбутнє.

 

1. Свщмч. Йосафат та екуменізм – минуле

 

Доба св. Йосафата характерна церковними і релігійними протиріччями й завзятою полемікою між трьома основними релігійними напрямками: католицизмом, православ’ям і протестантизмом, а у зв’язку із гуманістичними течіями останнього поширюються індиферентизм і вільнодумство, а у філософії з одного боку емпіризм і сенсуалізм, а з іншого – раціоналізм і спіритуалізм[4]. Що стосується Православної Церкви на Русі, то вона підпала під патронат, а краще б сказати, сваволю королівсько-шляхетської верхівки, а це призвело до її поступового морального і духовного занепаду[5]. Однак, серед свідомої частини тодішнього суспільства починаються пошуки засобів для рятування ситуації. Постають школи, братства й друкарні, а серед ієрархії нуртують глибші пошуки кращого майбутнього і вирішення питань на еклезіологічному рівні, що завершується Берестейським порозумінням між єпископатом Київської і Римської Церков у 1596 році. Тим часом, Константинополь і Москва стараються спинити розвиток унійного церковного процесу в Україні, що призвело в 1620 році до відновлення православної ієрархії[6].

У контексті такого складного церковно-політичного клімату і слід розглядати особу св. Йосафата та його багатогранну діяльність як християнина й монаха, душпастиря й єпископа, унійного працівника й місіонера, сповідника й духовного провідника, письменника й громадського діяча і, нарешті, оборонця католицької віри, церковної єдності й мученика. Його особа викликала і викликатиме “постійну контроверсійність”[7], як історичний і актуальний факт, на що звертають увагу Автори монументальної праці про священномученика Йосафата Мелетій Соловій і Атаназій Великий:

 

«Контроверсійність його особи не в ньому, а тільки в оцінці сучасників чи наступників… оцінка людини – це справа зовнішня: її віддзеркалення у свідомості людської громади[8]».

 

Так чи інакше, у світлі беатифікаційних свідчень його сучасників, підтверджених найвищим авторитетом Церкви, факт складення його мощів у базиліці Ап. Петра у Римі (1963 р.) і літургійне почитання його різними народами у Вселенській Церкві незаперечно доводять щось справді чудесного у постаті нашого Святого. Можна сміливо стверджувати, що навіть, коли б він не став мучеником, то й так був би проголошений святим за героїзмом чернечого життя і чеснот. Про святість його життя свідчать його подвиги у монашестві, у невпинних постах, молитвах, душпастирській ревності за душами[9].

Головною причиною протилежних оцінок Св. Йосафата, як виглядає, є еклезіологія, а усі решту складники так чи інакше підпорядковуватимуться саме їй. Іншими словами, якими є точки зору на справу церковного поєднання, такими й будуть оцінки особи Св. Йосафата. Отже ж, еклезіологія – це вузловий пункт розуміння його життя, діяльності, змагань і мученицької смертi. Щоб збагнути постать св. Мученика, слід пізнати його погляди, його віру і його незмінні еѓзистенціяльно-релігійні принципи. Якщо існує АБСОЛЮТНА ВІЧНА ІСТИНА, то для її пояснення мусить бути НЕЗАПЕРЕЧНИЙ АВТОРИТЕТ. Що було цією Істиною й цим Авторитетом для Свщмч. Йосафата? Із його писань та його поведінки цілком ясно виходить, що цією абсолютною істиною є Сам Бог – Ісус Христос і правди віри, які Він об’явив, і хто є цим незаперечним авторитетом у їх пояснюванні? У сотеріологічному значенні для св. Йосафата однозначно є одна і єдина Христова Церква. Саме такі погляди він сповідував. У його Катехизмі читаємо:

 

«Католицька вселенська Церква – це збір усіх вірних під одним невидимим Головою – Христом, і видимим заступником Христа, яким є наступник князя апостолів, Петра; бо одному св. Петрові доручив Бог католицьке вселенське душпастирство, а не іншим апостолам. Тому ця влада залишилась тільки в наступнику Петра, а не в наступниках інших апостолів. Бо таким чином було б дванадцять вселенських пастирів, чого ще досі ніхто не говорив. – А що треба думати про східних пастирів? Є вони єпископами, але якщо не будуть у єдності з наступником Петра, то не є вони пастирями, не можуть спастися ні вони самі, ні ті, що за ними йдуть»[10].

 

Св. Йосафат у доказуванні цієї правди часто користується Св. Письмом, творами Святих Отців Церкви, Церковним Переданням, Постановами Соборів, богослужбовими Книгами, а також і доступною йому літературою[11]. Не забуває він і про історичний аспект, а саме, що Київська Русь прийняла віру й Хрещення, коли Церква була одна, неподілена, а тому Київська Церква не брала участи у непорозуміннях Керуларія[12]. Берестейське поєднання, Унію, св. Йосафат бачить не як якийсь новотвір, але як відновлення давньої єдности Церкви[13]. Що таке єдність Церкви за думкою Йосафата? Знову ж таки у його Катехизмі читаємо:

 

«Єдність є в тому, щоб віра була одна, хоч церковні обряди і богослужіння в наших Руських церквах інше, а інше у Римлян[14]».

 

Отже ж, єдність Церкви полягає в тому, щоб була одна віра при плюральності обрядів. Одне другого не виключає.

 

 «Йосафат став об’єктом особливої ненависті через те, що в ньому вбачали вкрай небезпечну людину, яка поєднує глибоку переконаність у правильності унії з не менш глибокою відданістю традиціям своєї Церкви[15]».

 

На думку Йосафата, видимим виявом церковної єдності буде ні більше, ні менше, як канонічне підпорядкування церковної ієрархії Римському єпископові[16].

 

«Папська булла від 23 грудня 1595 р. була офіційним підтвердженням Унії між Римо-католицькою Церквою та Київською Православною Митрополією Константинопольського Патріархату в межах Польсько-Литовської держави. Була це унія-об’єднання, як слушно зауважує о. Ігор Гарасим, з римським проводом Вселенської Церкви, а не з латинською помісною Церквою[17]».

 

Що ж стосується світської влади, то вона не повинна втручатися у церковні справи, бо це противиться Божим і церковним законам, а церковне поєднання не є справою державної політики, але єпископів[18]. Ось із такими принципами і переконаннями св. Йосафат ступає на свою єпископську стезю і, керуючись ними, починає свою інтенсивну унійну діяльність. Чи змагання в. Йосафата можна назвати екуменізмом у сучасному понятті після ІІ Ватиканського Собору? У своїй науково-дослідницькій праці о. д-р Павло Михайло Кречун,ЧСВВ, увесь ІV розділ присвячує «Екуменічній діяльності Йосафата», яка полягала в тому, щоб «вести дискусії з православними та протестантами», «роз’яснювати суть унії» і в тодішніх умовах «залучити на свій бік опонентів»[19], однак не насильницькими способами. Таким чином він «є прикладом справжнього екуменічного іраніста[20]».

Якими були його методи? Неупереджені та об’єктивні історики дають отакі принаймні дві найосновніші характеристики:

а). Чіткий душпастирський підхід, тобто розрізнення між нез’єдиненими, яких любить і лагідно з ними поводиться і нез’єдиненням, як вченням, проти котрого була звернена його протидія, особливо ж тоді, коли нез’єдинення, як ідеологія, вживає фальш і неправду. Ось що знаходимо у листі св. Йосафата до Сапіги:

 

«Кличу Бога на свідка, який бачить моє серце і мої діла, що нікого з полочан, ані з інших моїх єпархіян я не відштовхнув жодним злим прикладом мого життя, ані жодною твердою поведінкою; а тим більше не може ніхто доказати і найменшого знаку моєї строгости, який давав би причину до роз’ярення умів заколотників і ворогів республіки… Щоб я когось примусив до віри, то це ніколи не може бути доказане. Та правно обороняти мої права і свободу Церкви змушує мене моя звичайна єпископська присяга[21]».

 

б). Міжконфесійний діалог, за допомогою якого Йосафат намагався подолати взаємну відчуженість, брак спілкування, брак зрозуміння стану речей[22]. Це інша річ, що його не завжди щиро сприймали й реагували не завжди шляхетно. Кажуть, що «Істина шукає мучеників” і що “справа, за яку не вмирають – програна справа». Для св. Йосафата це було очевидним. Численні свідки беатифікаційного процесу стверджують палке бажання Йосафата доказувати свої переконання, а навіть покласти своє життя за них. Так, Рафаїл Корсак наводить слова Мученика: «Не можу вмерти кращою смертю, як за святу істину[23]». Йосафат не бажав нічого більше, як умерти за католицьку віру, за правду святої Церкви, за Апостольський Престол і Римського Архиєрея[24]. Іншим, психологічним аспектом цієї готовності св. Йосафата не тільки жертвувати, але й пожертвувати життя за правдиву віру, були постійні наклепи і підступні та хитромудрі перекручування противників. Як найкраще можна доказати правоту своїх переконань? Смертю! Приходить деколи такий момент у житті, що не можна поступити інакше, ніж велить сумління. Теоретично назвімо це «категоричним імперативом», але практично це означає готовність вмерти. Бути готовим до передчасної смерті – це означає свідомо переступити вже у цьому житті кордон між земною і небесною Батьківщиною, це означає статися справді вільним від біологічного інстинкту самозбереження, бо тільки цілком вільна людина в Господі може чинити величні речі. Святий Йосафат у всій повноті сприйняв величний і спасаючий задум Христа не теоретично, але у контексті сучасної йому еклезіології, збагнув своє покликання і харизму. Справа єдности Церкви тільки тоді видає плоди, коли буде скроплена кров’ю. Доказ і свідоцтво крови через мучеництво – μαρτυρία і є найсильнішим свідченням, яке в свою чергу є справжнім наслідуванням християнських героїв, особливо перших трьох століть… чи не це було особливим небесним даром і привілеєм св. Йосафата? Його жертва за єдність із ВСЕЛЕНСЬКОЮ ЦЕРКВОЮ є нічим іншим, як проривом до глобальності і універсальності, до екуменізму.

 

2. Свщмч. Йосафат та екуменізм – теперішнє

 

Ми вже бачили, що фламандець Йосиф Марія Де Вольф неупередженим серцем і душею збагнув унію та її історіософічний сенс, але як вона виглядає тепер у світлі aggiornamento Вселенської Церкви, у контексті нових її постанов та побажань, зокрема Декрету ІІ Ватиканського Собору про екуменізм? Можна поставити ще цікавіше питання: Що Св. Йосафат робив би і як поводився б тепер? Як сьогодні здійснював би він своє палке бажання єдности Церкви? Справді, часи дуже змінилися, але не змінилося прагнення Ісуса Христа, котрий молився перед своїми стражданнями до свого і нашого Отця: «Отче,... молю за тих, яких ти передав мені, бо вони твої. Отче святий! Заради імеии твого бережи їх, щоб були одно, як ми! Та не лише за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо. 17,11.20-21).

Не змінилася теж невпинна літургійна молитва, яка постійно лунає у храмах візантійського обряду: «За мир всього світу, добробут святих Божих Церков і з’єднання всіх...» Отже ж, незмінна воля Божественного Вчителя та оця древня, але завжди свіжа молитва Церкви продовжують прямувати до цієї бажаної єдности. Саме це є постійним, так би мовити, "категоричним імперативом" для кожного християнина, незалежно від його віросповідання. Як звершити цей гін до єдності? Саме на це питання Церква намагається дати відповідь викладаючи устами соборних отців основні принципи і почини відновлення єдності, а це називається екуменізмом[25]. Яка ж остаточна мeта екуменізму? Це передусім діяльне сприяння досягнути остаточної видимої і повної єдності через молитовне спілкування – сопричастя у Літургії, Святих Таїнствах, зокрема Євхаристії, між помісними Церквами. Звичайно, Євхаристійний вимір Церкви не є єдиним, але це важливий і суттєвий вимір. Він, згідно із літургійним богослов'ям візантійського обряду, обов’язково поєднаний із любов’ю та вірою. Підчас Божественної Літургії перед сповідуванням віри священнослужитель закликає: Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати! А народ відповідає: Отця і Сина і Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну[26]! Отже ж, основні закони християнського життя: lex amandi – lex orandi – lex сrеdendi нерозривно між собою пов’язані. Але як досягнути цієї повної єдності у любові, молитві і вірі? Саме це і є завданням екуменічного руху у нових обставинах буття Церков на при кінці XX і на початку ХХІ століття, про що влучно і в якійсь мірі пророчо висловився святий Папа Іван Павло II:

 

«У зв’язку з початком третього тисячоліття, яке наближається, християни побачили; якщо перше тисячоліття було періодом неподіленої Церкви, то друге принесло глибокі поділи на Сході і на Заході, з яких сьогодні треба виходити. Треба, щоб 2000 рік застав нас принаймні менше поділеними, більше готовими до виходу на дорогу цієї єдності, ціна цієї єдності величезна. У певному сенсі йдеться про майбутнє світу, про майбутнє Небесного Царства у світі[27]».

 

Як з’ясувалося підчас міжконфесійних діалогів, практично між православ’ям і католицтвом не існує значних розбіжностей у вірі. Є тільки один найтрудніший аспект, а саме: видимий вимір єдности Церкви. Йдеться про служіння найвищого церковного авторитету – Папи. Католицькі Східні Церкви свого часу вирішили цю проблему так, як тоді вимагали обставини, церковний менталітет і необхідність, тобто канонічно з’єдналися із Римсько-Католицькою Церквою, але одночасно змушені були порвати євхаристійне спілкування із Православними Церквами. Після ІІ Ватиканського Собору ця справа виглядає інакше, як пише Антуан Аржаковський:

 

«Догматична конституція про Церкву здійснила переворот, який полягає у тому, що Христова Церква була окреслена як таїнство, а не як світська інституція. Соборові Отці проголосили, що вселенська Церква не обмежується Католицькою, що до неї належать також православні Церкви і протестантські спільноти. Як писав сорок років по тому кардинал Каспер, цей "декрет відкинув вузьке бачення Церкви як результат пост-тридентської контрреформації"[28]. На думку Каспера, цей переворот відбувся завдяки інтеграції есхатологічного, а отже історичного, бачення Церкви. Церква більше не була абстрактною позачасовою дійсністю, а Божим людом у мандрівці між «уже і ще ні»[29].

 

Проблема «уніатського способу» поєднаня полягає у тому, що маємо «або» – «або», але не маємо «і» – «і», тобто видимо з’єднуючись з Католицькою Вселенською Церквою – і видимим вікарієм Христа, черговим наступником Петра, треба порвати видимий і євхаристійний зв’язок з помісними Православними Церквами. Йдеться про подолання так званого «сотеріологічного есклюзивізму»[30]. Тут слід пам’ятати що єдиним Спасителем є Сам Господь наш Ісус Христос – Альфа і Омеґа, і саме у Ньому є спасіння всього світу, завдяки заснуванню Ним Церкви як спасаючого таїнства[31].

 

Мимо цього, «уніатські Церкви» хоч і недосконало (бо поділи після з’єднання залишились), однак, випередили те, до чого прямує екуменічний рух. Святий Йосафат бачив унію, не як приєднання до Римської Церкви, але як відновлення єдності[32]. Це тим більше, що Київська Церква ніколи формально не поривала своїх зв’язків із Західною Церквою і яка прийняла Хрещення 988 року, тобто тоді, коли розділ (1054 р.) ще був не наступив. Князь Володимир, як співається йому у тропарі «купив євангельську перлину», проте вона, за влучним висловом Володимира Соловйова, була «наскрізь покрита візантійським порохом»[33], тобто пилюкою скритого протистояння, особистих амбіцій і тяжіння до відокремлення.

Однією з богословських знахідок «Декрету про екуменізм», який сприяв небувалому відродженню екуменізму протягом наступних 40 років, мабуть, є те, що там визнано, що поділи у Вселенській Церкві виникли «деколи не без вини людей з обох сторін» (UR, 3), тому причини гріха розколу слід шукати між усіма християнами і, таким чином, кожна конфесія несе відповідальність за темні сторінки своєї історії. Автори тексту роблять розрізнення між прямими винуватцями розколу і тими невинними християнами, які вже народились у стані розбрату: «Однак тих, хто нині у таких Спільнотах народжується і сповнюється віри Христової, не можна звинувачувати у гріхові розділення, і Католицька Церква обіймає їх із братерською пошаною та любов’ю» (UR, 3) [34].

 Чи ж не настав час з любов’ю взяти цю дорогоцінну святоволодимирівську євангельську перлину віри і обтерти історичну пилюку, щоб коштовна перла єдності Церков ще ясніше заблиснула саме тепер у часи випробування для усього нашого втомленого, зболілого, але доброго і щирого українського народу.

 

3. Свщмч. Йосафат та екуменізм – майбутнє

 

Мусимо все-таки поставити собі сміливе питання: яка рація буття теперішнього і майбутнього Східних Католицьких Церков у світлі екуменічного руху? До II Ватиканського Собору наше інструментально-апологетичне завдання було визначено Урбаном VIII (1623-1644) – бути мостом у наверненні інших Східних Церков[35]. Тепер, коли прозелітизм і католицькою, і православною сторонами відкинутий, то й уніятизм, як різновид навернення інших, теж несприйнятливий. Що залишається робити Східним Церквам? Яке їх екуменічне покликання? У своєму листі до УГКЦ з нагоди 1000-ліття Хрещення Іван Павло II сказав:

 

«Східні католицькі Церкви... покликаються, більше, як будь-коли, здійснити... свою роль у здвигненні видимої єдности Церкви, бо є лиш “один Господь, одна віра і одне хрещення” (Еф 4,5)».

 

А у своєму виступі перед професорами і студентами у Східному Інституті 12 грудня 1993 року Папа висловився:

 

«Це неправильно казати, що ми є розділені, розділені брати. Це правда, так, якщо дивитись на одяг: трохи відділені, трохи відокремлені, трохи різні. Різні – так. Але я сповідую цю християнську віру, що була вірою Соловйова; я не можу сприймати розділеної Церкви. Церква Христа є одна. Якщо і є поділи, це інша річ, їх треба перевищити, але Церква є одна, Церква Христа між Сходом і Заходом не може бути, як одна, одна і єдина [36]».

 

Богослов екуменізму Франс Боувен (Frans Bouvven) отак дивиться на завдання Східних Церков, що перебувають у повній єдності з вселенською Церквою:

 

«Живучи якомога вірнішим способом своїми справжніми східними традиціями, вони могли б свідчити Православним Церквам, що є можливим бути справжнього помісною Східною Церквою у всій католицькій повноті з єпископом Риму. У середині ж Католицької Церкви їх завдання полягає у постійному пригадуванні, що католицькість не може обмежуватись тільки однією латинською традицією, але мусить бути відкритою для усіх шляхетних виявів повноти церковного життя у Христі[37]».

 

Кодекс Канонів Східних Церков (кан. 903), стверджуючи те саме їхнє завдання, каже, що воно має бути особливим покликанням (speciale munus), але не уточнює, в чому воно мало б практично полягати[38]. Декрет про Східні Церкви підкреслює:

 

«Східні Церкви... мають особливий обов’язок старатися про одність всіх християн, зокрема східних, відповідно до засад декрету... Про екуменізм; і то передовсім молитвами, прикладами життя, шанобливою вірністю супроти старинних східних традицій, взаємним та кращим знанням себе, співпрацею та братнім цінуванням справ і поглядів[39]».

 

Чи це завдання усвідомлюють собі самі східні?

Вдивляючись у майбутнє Церков та екуменізму і навіть займаючись ним, треба вірити, що постійне Боже благословення, невпинна молитва «за з’єднання всіх», взаємне прощення та заліковування ран бальзамом любови допоможе подолати розділення і, як бажають цього найсвідоміші християни усіх конфесій, увійти у третє тисячоліття згуртованими і засвідчити Христа, щоб світ увірував у Нього. Саме цього найбільше бажав св. Йосафат й інші невтомні працівники, мученики та ісповідники святого З’єднання, серед котрих один із найбільших умів – митрополит Андрей Шептицький, гаслом якого було: «коли можемо, то й до того зобов’язані», або іншими словами: «Той, хто хоче щось зробити, шукає засоби, а той, що нічого не хоче робити – причини». Слідами великих подвижників єднання йдуть єпископи нашої УГКЦ і наш Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський, Любомир Гузар і теперішній Глава УГКЦ – Святослав Шевчук.

Ось їхні слова:

 

«Ми молимось і віримо, що рух до Християнської Єдності, спільне намагання відновлення повної спільності між Католиками й Православними і шукання всецілого видужання розподілів у нашій рідній Київській Церкві стане глибоко переконливим свідченням сили Євангелія Господа нашого Ісуса Христа й невідпорним засобом євангелізації поміж нашим українським народом, який прагне за Ісусом Христом після стільки років накиненої посухи. В такий спосіб ми всі, православні й католики, дамо спільне свідчення у відповідь на молитву нашого Господа...[40]».

 

Блаженніший Любомир Гузар дивиться на екуменічне діяння більш практично:

 

«Куди нам іти? Існує справжня небезпека, що ми будемо далі тупцювати на одному місці, нездатні ступити хоч би один крок уперед. Я не маю і не смів би самостійно пропонувати якусь готову формулу. Це мусить бути вислід спільної праці багатьох людей доброї волі. Передумовою для такої розв’язки є перестати боятися один одного. Ми все ще діємо під впливом страху: друга сторона хоче нас піймати, поневолити. Мені здається, що найвищий час позбутися такого упередження з усіх боків. Але це тільки передумова. Нам потрібні дві речі: по-перше, нам треба людей, людей, які зуміють піднестися понад конфесійні різниці, бо відмінності у вірі в нас немає, – і які достатньо пройняті усвідомленням жалюгідності становища, в якому опинилася наша Церква через брак єдності. Я назвав владик кінця XVI ст. відважними людьми. Сьогодні треба ще відважніших людей, справжніх пророків, які Божу науку про єдність будуть словом і ділом засвідчувати перед упередженою, а то й неприхильною публікою.

Друга річ – нам усім треба призадуматись над тим, якою могла би бути наша Церква, якщо б ми всі об’єдналися. Одним словом, нам треба візії майбутнього. Такої візії в нас зараз ніхто не має, її не можна в когось замовити. Вона знову ж таки мусить бути плодом праці багатьох людей: свідомих, учених, второпних, а понад усе – правдивих прихильників Бога і своїх ближніх, своєї Церкви»[41].

 

У своєму слові, дня 7 червня 2013 року у Києві, де відбувся круглий стіл «Україна в православно-католицькому діалозі» Блаженніший Святослав сказав:

 

«Нещодавно, читаючи одну дискусію в Інтернеті, я поставив собі запитання, чи можна в Україні взагалі говорити про екуменізм. Гадаю, труднощі пов’язані з тим, що в сучасному постмодерному світі більше не існує єдності як цінності. Сьогодні цінністю є толерантність множинності. Тому часом християни, можливо, впадають у спокусу цього сучасного світу, щоб заспокоїтися у своїх поділах, забути про молитву Христа за єдність своїх учнів. Інколи питання екуменізму зводиться до «миротворчого» толерування інакшості одне одного. Тоді  заперечується сам факт потреби пошуку єдності…

Ми повинні молитися, працювати, просити, щоб Дух Святий залікував усі рани поділу, пригадав нам усе те, чого навчав нас і що залишив нам Ісус Христос як свою заповідь. Святий євангелист Іван навчає: «Коли хтось каже: «я Бога люблю», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого не бачить?» (І Iв. 4, 20). А в екуменічній площині я б сказав так: той, хто скаже, що вірує в Бога, але не шукає єдності між християнами, той неправдомовець. Бо як можна у вірі поєднатися з Богом, якого ми не бачимо, будучи роз’єднаними зі своїми братами, яких бачимо [42]»?

 

Висновки

 

Оглядаючись у минуле, призадумуючись над теперішнім і вдивляючись у майбутнє й беручи до уваги екуменічний досвід і приклад священомученика Йосафата та змагання Вселенської Церкви у справі пошуків єдності, дозволю собі висловити деякі думки з приводу нашої участі у цьому невпинному процесі.

Свідчити нашим життям вірність автентичним традиціям нашої Помісної Церкви.

Позбутися підозрінь і взаємних упереджень.

Викликати бажання єдності через бесіди, конференції, зустрічі і. т.д.

Практикувати пошуки на усіх площинах особливо на народному рівні і в усіх вимірах: молитовному, богослужбовому, соціальному, побутовому і особливо через взаємне прощення та примирення і т.д.

Брати до уваги досвід інших Церков та спільнот та їх досягнення й обмінюватися власним досвідом, а для цього приготовляти студіями відповідних осіб.

Те що неможливе у людей у Бога все можливе!

 



[1] ДОКУМЕНТИ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ (1962-1965), Конституції, Декрети, Декларації Коментарі, Львів 2014, ОЕ, 24; також див. Кодекс Канонів Східних Церков, кан. 903.

[2]Katholisch sein ist ein Verbrechen, Fakten und Dokumente über die offizielle Liquidierung der ukrainisch katholischen Kirche in der Sowjetunion und ihr Fortbestehen als Katakombenkirche. Published by Aktionsgemeinschaft Kyrillos und Methodios, Köln 1987.

[3] Зі слів Йосипа Марії де Вольфа записав ієром. Матей Гаврилів, ЧСВВ. Берлін, Katolikentag, 26 травня 1990 р.

[4] Пор. A. SLÖCKL – J. WEINGARTHER, Historja fiiozofji w zarysie, Krakow 1928, s. 267.

[5] «Єпископські й митрополичі столиці займали люди негідні, що творили ганьбу, сором і гріх». КОПИСТЕПСЬКИЙ, “Палінодія (1621)”, в Русская Историческая библиотека, т. IV. 1878.

«… їм (священикам) відбирали церковні маєтки, їх трактували нарівні з простолюддям, їх ставили нижче гарбарів і шевців... на них накладали податки за кожну церковну обслугу, і то такі податки, що їх не накладали ні на жидівських рабінів, ні на магометанські мечеті». П. АРКУЦІЙ, Антіррізіс, Вільно 1600. Також див.: М. ГРУШЕВСЬКИЙ, Історія України, т. VI, стт. 558-589.

[6] Пор. М. М. СОЛОВІЙ – А. Г. ВЕЛИКИЙ, Святий Йосафат Кунцевич. Його життя і доба, Торонто 1967, стт. 13-58.

[7] Отак, різні автори Російської православної церкви по різному оцінюють постать свщмч. Йосафата, від найгостріших зневаг до поміркованого сприймання. Одні називають його: «изменником православия, злобным гонителем православных верующих, католическим палачем, кровожадным злодеем, садистом, душехватом» (http://ruskline.ru/analitika/2011/02/03/gonitel pravoslavnyh/,http://www.ural.ru/news/culture/news-62150.html), для других ці закиди не є правдивими, бо вони: «ссылаются на одно письмо канцлера Льва Сапеги Кунцевичу, где он, якобы, приводит жалобы на его злодеяния. Это правда, такое письмо действительно существует. Впервые на русском языке письмо Сапеги появляется в заказном памфлете, написанном по поручению императрицы Екатерины II Н. Бантыш-Каменским. Это не перевод текста письма, это его искаженный пересказ, в котором Сапега упрекает Кунцевича только в закрытии православных храмов, как в избыточной строгости. Почти все остальные русские авторы с письмом Сапеги дело имеют не по собственно тексту, а по пересказу Бантыш-Каменского. Ни один из серьезных историков не упоминает ни о каких убийствах православных». Ф. ТОМСОН, “Мелетий Смотрицкий и уния с Римом: религиозная дилемма в Рутении XVII в.” в 400 лет Брестской церковной унии – 1596-1996 – критическая переоценка: сборник материалов международного симпозиума, Нейменген, Голландия, М.: ББИ св. ап. Андрея, 1998, стт. 177-218: (прим. 63 на с. 192). Автор заметки – Павел Парфентьев, С.-Петербург. (http://kuraev.ru/smf/index.php?topic=165614.75;imode).

[8] М. М. СОЛОВІЙ – А. Г. ВЕЛИКИЙ, Святий Йосафат Кунцевич…, ст. XIII.

[9] Пор. С. СЕНИК, Духовний профіль св. Йосафата, Свічадо, Львів, 1994; С. СЕНИК, Українська церква в XVII ст., // Ковчег, Львів 1993, стт. 35-36.

[10] Д. ДОРОЖИНСКІЙ, Матеріялы до исторіи житя и смерти св. священомученика Іосафата Кунцевича, архієпископа Полоцкого. І. Катехизм от слуги Божаго Іосафата сочетанный, ч. І (Про віру), Лвовъ 1911, ст. 5.

[11]. Пор. Ю. ГЕРИЧ, Огляд богословсько-літературної діяльности Йосафата Кунцевича, (О старшенстве Петра Светего), Торонто 1960, стт. 9; 13.

[12], Пор. там само, (О Крещении Владимера), стт. 11; 14.

[13] Пор. М. М. СОЛОВІЙ – А. Г. ВЕЛИКИЙ, Святий Йосафат Кунцевич…, ст. 227.

[14] Д. ДОРОЖИНСКІЙ, Матеріялы до исторіи житя и смерти св. священомученика Іосафата Кунцевича…, ст. 5.

[15] С. СЕНИК, “Українська церква в XVII ст.”, в Ковчег, Львів 1993, ст. 36.

[16] Пор. М. М. СОЛОВІЙ – А. Г. ВЕЛИКИЙ, Святий Йосафат Кунцевич. Його життя і доба, ст. 228.

[17] І. ГАРАСИМ, Берестейське церковне з’єднання, Львів 1994, ст. 11.

[18] Пор. Д. ДОРОЖИНСКІЙ, Матеріялы до исторіи житя и смерти св. священомученика Іосафата Кунцевича, архієпископа Полоцкого, ч. ІІ (Регулы), Лвовъ 1911, чч. 12, 14, 15, 17.

[19] П. М. КРЕЧУН, Святий Йосафат Кунцевич (1580-1623) в епосі релігійної контроверсії, Львів 2013, ст.178.

[20] Там само, ст. 185.

[21] A. G. WELYKYJ, OSBM (ed.), Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana Beatificationis et Canonizationis, vol. I, 1623-1628, ANALECTA OSBM, Romae 1952, pp. 256, 257. Також див.: Письмо Иосафата Кунцевича канцлеру Сапеге, Из Полоцка 22 апреля 1622 г. (Перевод с беларуского иером Кирилл). http://pkirill.livejournal.com/42465. html#cutid1//http://krotov.info/acts /17/1/1622_04_22.htm

[22] Cfr. A. G. WELYKYJ (ed), Josaphat Hieromartyr…, vol. I, pp. 117; 127; 130; 137; 198; 209.

[23] Cfr. A. G. WELYKYJ (ed), Josaphat Hieromartyr…, vol. I, p. 110.

[24] Це свідчення Еммануїла Кантакузена, приятеля Йосафата Кунцевича. Див. A. G. WELYKYJ (ed.), Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana Beatificationis et Canonizationis, vol. II, 1628-1637, ANALECTA OSBM, Romae 1955, p. 269.

[25]. ДОКУМЕНТИ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ (1962-1965), Конституції, Декрети, Декларації Коментарі, UR, 4, стт. 132-133.

[26] Священна і божественна Літургія св. о. н. Йоана Золотоустого, Торонто 1988, ст. 49.

[27] ІВАН ПАВЛО II, Переступити поріг надії, Київ-Львів 1995, ст. 120.

[28] Пор. W. KASPER, “Le décret sur l’оecuménisme, une nouvelle lecture après 40 ans”, in Dans Rechercher l'unité des chrétiens, p. 21.

[29] ДОКУМЕНТИ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ (1962-1965), Конституції, Декрети, Декларації Коментарі, ст.440.

[30] Щодо спасіння поза Церквою Папа Пій ІХ (1846-1878) вперше замінив формулу Extra catholicam ecclesiam nulla salus більш радикальною: Extra apostolicam Romanam ecclesiam nulla salus. (DS. 2785, 2917). Див. A. GIUDICI, “Extra ecclesiam nulla salus”. Una rilettura storico-critica”, in Servitium, 1978, n 30, pp. 657-658.

[31] Cfr. CONGREGAZIONE PER LA DOTTRINA DELLA FEDE, Dominus Jesus, Vaticano 2000, n. 16.

[32] Пор. П. М. КРЕЧУН, Святий Йосафат Кунцевич…, стт. 196-197.

[33] В. С. СОЛОВЬЕВ, “Россия и вселенская Церковь”, в збірнику О христианском единстве,Брюссель 1975, ст. 289.

[34] ДОКУМЕНТИ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ (1962-1965), Конституції, Декрети, Декларації Коментарі, ст.442.

[35] Пор. І. НАГАЄВСЬКИЙ, Історія Римських Вселенських Архиереїв, ч. II, Рим 1967, с. 373.

[36] Pontificio Istituto Orientale, Roma 1993, “Orientale”, n. 43, 8. Щодо Екуменізму Папи Івана Павла ІІ та його відношення до УГКЦ див. доповідь Роми Гайди на конференції «Спадщина Папи Івана Павла ІІ», Університет Ла-Саль, Філадельфія, 4.06.2005.

[37] Dizionario del movimento ecumenico, Bologna 1994, p. 177.

[38] Кодекс Канонів Східних Церков, Рим 1993.

[39] ДОКУМЕНТИ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ (1962-1965), Конституції, Декрети, Декларації Коментарі – Декрет про Східні Церкви, ч. 24.

[40] БЛАЖЕННІШИЙ МИРОСЛАВ ІВАН КАРДИНАЛ ЛЮБАЧІВСЬКИЙ, Пастирське звернення про єдність Святих Церков, Львів 1994, ст. 36.

[41] Л. ГУЗАР, “У пошуках гармонії”, в ЗБІРКА РІЗНИХ АВТОРІВ, Історичний контекст, укладання Берестейської унії і перше поунійне покоління – Матеріали Перших «Берестейських читань 1-6 жовтня 1994 р., Львів-Івано-Франківськ-Київ, Львів 1995, ст. 5.

[42] http://www.ugcc.org.ua/2764.0.html

Ієромонах Матей Гаврилів, ЧСВВ

До 150 річниці канонізації Йосафата Кунцевича (1867-2017)

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар