Цього року, 4 листопада, минув рік, як відійшов до Господа по свою справедливу нагороду бр. Михайло Кушка, ЧСВВ.

Народився він 6 квітня 1933 року у добрій християнській та патріотичній родині, в якій було четверо синів: Дмитро, Іван, Андрій та Михайло і яка з любов’ю дбала про нього ‒ наймолодшого улюбленця. Але вже з самого малечку Михайла та його трьох старших братів спіткало велике нещастя, бо вони втратили рідну маму, якій тоді було лишень 35 років, а йому ‒ 4 роки. Це горе сталося при нещасних пологах, народжена дівчинка померла разом з мамою. Звичайно, тоді він не усвідомлював масштабу родинної трагедії, але згодом боляче відчував і розумів, як сильно потребує материнської ласки і любові, її присутності, а мами так довго немає і вже ніколи не буде…

Дуже гостро відчував своє сирітство, коли йшов до школи, де вчився і пізнавав світ. А так йому хотілося поділитися з мамою своїми успіхами і мріями, турботами і тривогами. Хоча він відчував підтримку рідних, але ніхто так щиро не порадів би за нього, як мама. Пронизливий біль за мамою проймав його серце ще й тоді, коли родина спільно сідала за стіл у великі релігійні свята.

Він не розумів непослушних дітей, що погано поводилися і завдавали своїм матерям великих клопотів. Часом йому вдавалося застерегти їх від такої поведінки, адже мама ‒ це небо, біля неї ти переживаєш неймовірні відчуття і найкраще зростаєш, стаєш дорослою і мудрою людиною.

Чи пам’ятав він, як мама носила його маленького на руках, вчила ходити, співати, молитися?.. Але вона точно так робила, бо в його життя була міцно вкорінена молитва, пісня і любов, які беруть свої витоки від матері. І чи вона наперед знала, що завтра все буде по-іншому, бо її вже не буде на цім білім світі? Все, що впродовж усього життя мала передати своїй четвертій дитині, вона чудом Божим встигла буквально за ті чотири роки, щоб йому часом чогось не забракло на його довгій життєвій дорозі, яку вона щиро вимолювала для нього в Бога.

У нашому житті часто доводиться спостерігати сумну картину: матері, доживши зі своїми дітьми до глибокої старості, все ж не заклали в них систему цінностей, що визначають їхню людяність, щоб вони не деградували, не опускалися на моральне дно; не зуміли передати їм найважливіші життєві та євангельські постулати.

Олена і Стефан, батьки бр. Михайла

Хоча від чотирьох років мама фізично не була присутня в житті Михайла, проте цей містичний, незбагненний зв'язок завжди існував між ними та був настільки сильний, що навіть смерть не могла перервати ані зупинити того сильного потоку материнської любові й тепла, який спливав на нього, як сонячні промені, коли він молився, думав про неї, уявляв її, згадував її… Ця любов допомагала йому рости щасливою людиною, завжди звірятися перед мамою в небі і батьком у щоденному житті як найвищими учителями, що скеровували його на добру життєву дорогу. Хай закрита від людського зору, але, без сумніву, була це велика радість для мами, що її дитина є сердечною й успішною, працьовитою і мудрою, бо люблячий Господь дбає про неї через добрих людей.

Коли Михайло розповідав комусь про свою маму, то в дитинстві на його очах завжди були сльози, які висушувала тільки молитва. І навіть тоді, коли вдягнув чернечу рясу, згадка про маму завжди зворушувала його до сліз, бо, мабуть, найбільше від інших зрозумів у житті, що означає рости без мами. Вона була для нього усе життя такою, якою він її запам’ятав маленьким хлопчиком. І носив її в пам’яті, як ікону Марії, яку побачив вперше.

У побожній, патріотичній родині всі діти почерпнули велику любов до Бога та України. Перст Божий позначив і старших братів Михайла Кушки. Може, спочатку чимось особливим не відрізнялися від інших людей, але згодом вийшло на яв, що вони ‒ справжні українські герої.

Отож в родині за одним нещастям стало в чергу інше, ‒ яке всіх приголомшило і відібрало в людей дар мови. Брати Дмитро та Андрій ‒ засуджені! Старший Дмитро ‒ до смертної кари, а молодший ‒ на 25 років позбавлення волі. В чому ж провина цих двох рідних братів? Адже вони були невинні перед катами, як Вифлеємські діти перед лютим Іродом! Тут відповідей знайдеться безліч, їх можна лишень додавати і їм не буде кінця та всі вони будуть правдиві. Мабуть, найбільше владі не подобалося те, що вони були саме такими: вірними Богові, мудрими, національно свідомими, талановитими.

Ця сатанинська влада виносила тільки такі вироки, від яких червоніла земля, бо заливалася кров’ю, здригалися гори, а історія міняла свій природній  хід в нікуди або до самого пекла. Вона так несправедливо засудила невинного і безборонного Христа, а опісля Його Церкву, слуг, словом, людей доброї волі, в числі яких і були рідні брати ченця Михайла.

Матір бр. Михайла Олена із синами: Дмитром, Іваном та Андрієм

Коли Дмитро потрапив до в’язниці й очікував виконання вироку смерті, в’язні просили молодого хлопця, щоб написав лист-прохання про помилування, але він категорично відмовився. І тоді хтось із в’язнів написав замість нього. Тому цей страшний вирок кари смерті змінили на 25 років ув’язнення. Відсиділи брати довгі роки, але цей термін покарання скоротили, коли відійшов кат народів.

Зрозуміло, що не всіх влада заганяла в тюрми чи вбивала, але тільки тих, хто реально становив їй потенційну загрозу – цвіт нації. Придивилася вона добре і до тих напівсиріт, українських молодих хлопців, й дала їм скуштувати того гіркого полину, як кати умираючому Ісусові на хресті оцту (пор. Мт. 28: 46-48). Але вони не зрадили Бога ані України і були готові платити найвищою ціною свого людського життя. Ось вага і величина жертовної любові цих двох братів. У тодішній системі координат була Україна та її вороги. Але й були такі, які продавали Україну, як Юда Христа, і прислуговували ворогам, показуючи пальцем на свого брата чи сестру, а то й самі таємно виконували безбожні накази. А тут два рідні брати ‒ як біблійні взірці: світлі, чисті, непохитні у вірі.

У часи підпілля Михайло Кушка був дуже активний. Особливо коли Церква виходила з катакомб, він завжди допомагав у парафії людям, священикам. Його дід Григорій був провізором в церкві, в якій він був дяком у підпіллі.

Цікавим і нелегким було життя бр. Михайла, але не менш цікавим і загадковим стало його покликання, яке в житті реалізувалося в двох станах. Спочатку Господь покликав його створити сім’ю, в якій дружина Марія народила йому двоє дітей – синів Михайла і Степана (о. Тома).

Коли молодший син Степан вирішив посвятити себе Богові, то батько радо уділив йому своє благословення на чернечий шлях. У цьому намірі багато молилася за покликання сина мама Марія, яка вимолювала в Бога цю велику благодать для нього. Тому його покликання ‒ це обіцянка і жертва мами, яка раділа за те, що Бог вислухав її молитви і прийняв від неї той найбільший дар, який мама в своєму житті може скласти Господеві ‒ пожертвувати свого сина на служіння.

Та біда знову стукає у двері. У віці 55 років важко захворіла на онкологічну недугу дружина Марія. Ще один рік вона боролася з нею, але хвороба прогресувала і рятунку на неї не було. Отоді Михайло приймає доленосне рішення і про цей намір сповіщає хворій дружині – він вступить на чернечий шлях до Василіянського Чину. Після передчасної смерті дружини йде у монастир, дотримуючись обіцянки, яку дав їй. В подружньому житті він прожив 30 років (1963-1993 рр.). Ні, він не втікає від світу чи розчарування, ані від родинних обов’язків, адже завжди виконував їх якнайкраще. Врешті, його обов’язки зводилися не тільки до щоденної праці на хліб насушний для родини, дому, він був дуже активний і незамінний в житті підпільної Церкви. Він йде, бо почув сильний Божий голос у своїй душі, який його вибрав і покликав.

Ба більше, міг він тепер заслужено відпочивати на пенсії й менше трудитися, бо виховав добре двох синів та й майна за життя набув чимало. Мав гарну трикімнатну квартиру у Львові, батьківську хату в селі Колоденці, що недалеко від Львова. А ще мав талановиті руки й щедру душу, чудовий голос. Любив працю на полі, і вдома по господарству. Допомагав іншим людям, які зверталися до нього. Але Господь покликав його до праці, щоб він дбав про ту їжу, яка не приминає, яка залишається на життя вічне… (пор. Мт. 6:27). Тож його крок до чернечого життя ‒ це глибше пізнання і охоплення суті людського життя, бо коли воно офіроване Богові, тоді не змарноване, навпаки, збережене і ще більше віддане Богові й людям.

Тож вступом до монастиря були приємно здивовані люди, які з великою повагою і любов’ю ставилися до Михайла. Цей його приклад поштовхував їх до глибшого духовного єднання з Богом. Адже він як батько виховав сина, що став священиком, а потім сам пішов його слідами до чернечої обителі в Крехові, яку всім серцем полюбив, адже його покликав Христос.

Та й вікова різниця в монастирі з початкуючими не була для брата Михайла проблемою, бо легко знаходив мову з усіма, швидко викликав в інших довіру. Це відчували брати-монахи, які часто приходили до нього за порадою. І не тільки вони, але й світські люди часто зверталися до нього за духовними порадами, приходили просто на розмову.

За час свого чернечого служіння перебував у Підгорецькому монастирі, в Добромильському, а найбільше ‒ у Крехівському монастирі святого Миколая, де для кандидатів та новиків був прикладом взірцевого монаха, який дуже багато молився і жертовно працював, виконуючи все на славу Божу і на розвиток Василіянського Чину.

Брат Михайло був відкритою людиною веселої вдачі. І хоча життя його було помережане великими випробуваннями, однак він знав, до кого має звертатися, щоб витривати в доброму аж до смерті. «Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які його люблять» (Як. 1:12). Він гідно витримав усі тяготи долі на своєму життєвому шляху.

І в монастирі меч болю теж прошив його душу, коли прийшла звістка про трагічну смерть старшого сина Михайла в 2007 році. Ця подія додала чимало страждань та ще більше занурила його в молитву. Щоб мужньо і гідно це перенести, він вставав до молитви, яка тривала годинами, ще й вночі, а опісля вже йшов на хорову спільну молитву до храму.

Те, що в житті він осягнув так багато, свідчить про нього як про мудру, моральну, глибоко віруючу людину, яка завжди сподівалася на Бога, але й також працювала над своїм удосконаленням. Його служіння завжди було виконане з великою любов’ю до Бога.

Стільки пережив страждань і випробувань в житті, та переніс їх гідно і стійко, адже був справжнім учнем та воїном Ісуса, і не тільки тоді, коли пішов до монастиря, але впродовж усього свого життя, бо завжди жив з Богом, тому ніяка кара, ніяка рана не доторкнулася тіла його (пор. Пс. 90:10).

На канві життя бр. Михайла Кушки ми бачимо велике Боже благословення, яке спочатку допомагало йому щасливо зростати в дитячі та юнацькі роки в батьківському домі, пізніше ‒ щасливо обрати свою життєву долю. А відтак щедро виявилося в народженні дітей. Та й в усі дні й роки життя не опустило його, а оберігало, допомагало у різних справах, задумах, праці. Воно сходило через молитви й руки його батьків, через святу Церкву, яка прийняла його у святому таїнстві Хрещення, через інші святі Таїнства, як видимі знаки спасіння, які Ісус залишив своїй Церкві. Господь благословив його на чернече служіння, в якому він трудився жертовно і свято упродовж 24 років (1994-2018 рр.).

Життя бр. Михайла Кушки не змарноване, але щедро віддане на служіння Богові й людям і тому є для нас великим даром.

о. Климентій Стасів, ЧСВВ