Я народилась у вільній незалежній Україні. Україні - від села Соломоново на Закарпатті до села Червона Зірка на Луганщині, від села Грем'яч на Чернігівщині до мису Сарич в Криму. В кордонах, які були для мене чимось непорушним та недоторканним. Як "Амінь" в кінці молитви.

Я сама родом з Тернополя. І щоразу, коли приїжджала чи то на схід, чи то до Криму, бачила, що міста, люди, людська ментальність, мова відрізняються. Але без жодних переконань розуміла, що у цих відмінностях ми єдині. В цьому і є наша державна національно-етнічна особливість.

І якби ви знали, як мене зараз болить. Навіть не болить - пече бачити те, що є сьогодні, чути те, що є сьогодні, усвідомлювати те, що є сьогодні. Мене пече, що тисячі матерів більше не побачать своїх синів. Що тисячі жінок більше не обнімуть своїх чоловіків. Пече, що тисячі дітей залишаться сиротами. Що сотні тисяч людей змушені покинути свої домівки. Мене безмежно жалить те, що тисячі наших чоловіків покладають своє життя за наше з вами майбутнє. І щиро пишаюсь ними. Я з все більшим та більшим скепсисом читаю чергову новину, що Росія ось-ось дасть задню/рухне/розвалиться. А скільки наших чоловіків покладуть своє життя, поки вона рухне?

Я не хочу і не можу миритись з думкою, що більше ніколи не поїду до українського Криму, не прогуляюся українською Ялтою чи Севастополем. А український Артек... Чотири роки тому мені довелось там побувати. Чи могла я тоді уявити щось на кшталт? - Ні за яких обставин. І пече мене це. І болить....

Люблю Україну. Завтра чи в майбутньому, коли помру, хочу померти в Україні - від села Соломоново на Закарпатті до села Червона Зірка на Луганщині, від села Грем'яч на Чернігівщині до мису Сарич в Криму. В кордонах, які будуть чимось непорушним та недоторканним. Як "Амінь" в кінці молитви.

Уляна Безпалько