Там де нема безробіття

9 лютого 2024 року, 11:37

Публікації 0

2053

Добромильські філософи й професори з п. Осипом Назаруком і о. Теодозієм Галущинським ЧСВВ, Добромиль 1930 р.

93 роки тому в газеті «Нова Зоря» у рамках полеміки про безробіття молоді вийшла стаття авторства Осипа Назарука (крипт. А.Ч.) під назвою «Там де нема безробіття». У ній всім охочим посвятитися праці для свого народу автор пропонує ще один шлях, про який дуже часто забувають – чернечий спосіб життя. Звичайно, що для цього потрібен один важливий елемент – покликання до цього життя, бо хто не має покликання, тому таке життя буде тягарем і людина сама буде тягарем для чернечої спільноти. За ці останні майже сто років багато чого змінилося в нашій Українській Греко-Католицькій Церкві: чернечі чини і згромадження, згадані в статті розвинулися набагато більше, з’явилися і розвиваються нові. У нашому політичному житті сталася епохальна зміна – Україна стала незалежною державою. Попри те, що довкола нас багато змін, питання посвяти себе для свого народу і Церкви саме в чернечому стані залишається завжди актуальним.

Достеменно знаємо, що тоді понад 90-років тому стаття Осипа Назарука мала вплив на одне покликання до Василіянського Чину – Григорія Мельничина, в ЧСВВ – о. Юрія (1908-1988). У Василіянському Віснику ч. 18 за 1988 рік у його вже посмертній згадці читаємо: «По матурі, молодий здібний юнак Гриць рішався і не міг рішитися – йти на медицину чи адвокатуру? В міжчасі до дверей його занепокоєного серця застукав найбільший Адвокат та найкращий Лікар. У часописі “Нова Зоря”, що появлявся двічі на тиждень, у Львові, він зацікавився статтею “Там де нема безробіття”. Потім писав він до своїх близьких друзів: «Власне ця “Нова Зоря” з вересня 1931 року статтею “Там де нема безробіття” А. Ч. (ред. др. Осип Назарук), отворила мені спасенну доріжку до Василіянського Чину». «Талановитий редактор психолог, використовуючи тодішню ситуацію безробіття української інтелігенції, влучно спрямував слова Спасителя – “жниво велике, та робітників мало” – до української молоді заохочуючи її вступати в ряди Священиків і Сестер»».

Пропонуємо вам передрук цієї статті з деякими мовними правками (оригінал можна переглянути окремо у форматі фотографії!)

Там де нема безробіття

Щире слово до української молоді

(«Нова Зоря», ч. 71 за 20 вересня 1931, с. 1-2)

В 67 і 68 чч. «Нової Зорі» порушено важку справу безробіття нашої інтеліґенції. Справа ця тим більше пекуча, що серед даних відносин нема надії на її полагодження в напрямі розміщування все прибуваючої інтеліґенції ні в державних урядах, ні в наших установах кооперативних, банкових, шкільних і т. п.

Та є в нас одна ділянка праці, котра не знає безробіття і мабуть ніколи його не буде знати. Та ділянка праці дуже пригожа для інтеліґенції обох статей, гарна, дає життєве забезпечення, дає можність праці над собою і над своїм народом, дає можливість подорожей по своїм краю і по чужих краях. А прецінь наша інтеліґенція обох статей обминає ту ділянку. Через кімнату пишучого ці стрічки переходить багато-багато наших молодих інтеліґентів, котрі просять, дати їм яке-небудь заняття. Та досі ні один навіть здалека не зачепив питанням, чи не міг би він піти до праці на згаданій вище ділянці. Не згадав, – а накидати це комусь безпосередньо, віч-на-віч, дуже ніяково тай було б майже напевно безуспішно. І так ходять ті молоді люди, нужденні, опущені, без надії на заняття, – а про ту благородну ділянку праці – ні чичирк!

Отже хочу її тут представити. Може ця посередня стежка зверне увагу нашої молоді на ту прегарну ділянку.

Що ж це за ділянка?

Після ієрейських свячень. Крехів 23 серпня 1931 р.

Це та ділянка, про котру сказав Спаситель, що хоч жниво на ній багате, то робітників мало. І ті слова Спасителя як були правдиві тому близько дві тисячі літ, так само правдиві й тепер. Oцi слова вказують ясно на те, що хто щиро хоче посвятитися праці, про яку говорить Спаситель, той її не тільки знайде, але ще й багате жниво мати буде. Жниво внутрішнього вдоволення для себе і жниво корисне для загалу. Тільки на те треба дійсно хотіти – жертвувати собою. Та люди, виховані на оманливих думках і міражах націоналізму (він знаний був уже й за часів Спасителя і давно перед тим: св. Письмо часто згадує «язичество») – просто неспосібні до дійсної самопожертви, хоч так часто співають: «Душу, тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми браття з козацького роду». Та в дійсності як же мало таких, що справді готові положити свою душу і своє тіло для праці над здобуттям правдивої свободи для себе і над піднесенням свого народу. Говорім ще ясніше: Наш старий, від тисячки літ у нас працюючий Чин св. Василія Великого має всього на всього 138 священників. Лише сто тридцять вісім – хоч зараз знайшлася б у його рядах праця і для тисячки молодих священиків, бо великий тягар несе на собі тих 138 тихо працюючих людей, працюючих в Галичині і на Закарпатті і за Сокальським кордоном і в Канаді і в Злучених Державах Північної Америки і в Бразилії і в Аргентині і в Румунії.* І яку ж всесторонню можливість праці дає той Чин! Він потребує і проповідників і редакторів і авторів книжок і істориків і поетів і белетристів і популяризаторів і філософів і господарів і агрономів і лісничих і огородників і будівничих – словом, є де застосувати різні здібності людини, застосувати з повною незалежністю від непевностей світу цього і з великою користю для культури свого народу.

Отці василіяни: 400 років служіння Богові

Митрополит Андрей Шептицький і редемптористи

А молодий, щойно вростаючий в наш ґрунт, Чин Редемптористів! Він дає можливість доповнити свою освіту в Бельгії, серед найкультурніших відносин Заходу.

А для освічених інтеліґентних дівчат – чиж нема праці у Сестер Василіянок або Сестер Служебниць?

А в Дубні на Волині твориться якраз тепер велика Папська Семінарія для унійної праці. Від того, які люди туди підуть на роботу для Бога і нації залежатиме на довгі часи розвиток тої праці тай нашої нації.

Розуміється, треба зректися міражів цього світу. Без віри, без покликання, вступати в ті організації неможливо, бо хто того не має, тому тягар праці в них не буде солодкий. І тут сік усього. Довгий вплив лібералізму й радикалізму пересяк душі загалу нашої інтеліґентної молоді. І для неї навіть думка про вступ до монастиря не тільки страшна, але цілком чужа і «дивоглядна»… Така молодь буде поневірятися, буде все одно жити в примусовім безженстві, бо не має ні що їсти, ні в що одягнутися, буде безцільно в’янути і нарікати, а про ту велику, цікаву, благородну і плодотворну працю у правдивій винниці Божій навіть не подумає. Язиком будуть навіть признавати вагу і вартість релігії, але приступити до тих огнищ, звідки та, навіть в їх розумінню, вартісна релігія розходиться організованим способом як оживляюча сила між народ, – ого, до того вони «за добрі».

Митрополит Андрей Шептицький і о. Василь Лициняк із сестрами василіянками та їхніми вихованками, Львів 1929 р.

Яка це трагедія, це можна зрозуміти тільки тоді, коли придивимося, як горнуться до праці в монаших Чинах у інших народів найблагородніші нащадки найвищих і найбагатших родів. Як же часто преса приносить вісті, що ось там одинока дочка міліонера вступила до монастиря, а там спадкоємець великого, старовинного роду, власник замків і фабрик, а там, а там, а там. І так є скрізь, у кожного народу, котрий розвивається і йде вгору. Найздібніші і найкращі діти добровільно приносять себе в жертву Богу, ідуть до праці в огороді Божім з серцем як сльоза чистим і з натхненою душею і з вірою глибокою. А в нас думають, що тільки сліпий, кривий, або туманкуватий хлопець «надається» до монастиря, а з дівчат лиш ті, «на котрих ніхто подивитися не хоче». Тай наслідки того такі, що на народ, котрий «вилеліяв» такі погляди, ніхто зглянутися не хоче – ні Бог, ні люди. І так буде доти, поки в основі своїй не зміниться душа нашої суспільності і щиро не полине до Бога всім серцем своїм, всіма думками своїми, – не зважаючи на дурнуваті кпини і насмішки тих, що мають душу пережерту скептицизмом або безвірством.

Нe хочемо, щоб нас зле зрозуміли. Ми не кличемо нікого, щоби вступав до монастиря, не чуючи в собі покликання до того. Покликання основується на ласці Божій. Та річ ясна, що не зазнають її ті, що з кпинами відвертаються від релігії, того одинокого коріння морального і матеріального здоров’я народів і всього людства.

Були й ми колись здоровим та сильним народом, поважаним між найбільшими народами світу. А було се тоді, коли найблагородніші нащадки найкращих родів нашої землі вступали на шлях самовідречення. Хто був у Києво-Печерській Лаврі, той мав нагоду переконатися, скільки там спочивало угодників Божих з давніх часів, котрі походили з наших найвизначніших родів. Було то іще в часах, коли свідомої схизми на нашій землі не було. З хвилею коли верхи переставали давати добрий приклад народові, наступив розвал нашої держави. Бо руїна все приходить з нутра того суспільного організму, котрий падає, а не зовні. Це неправда, що більші держави можуть завойовувати менші. Колиб так було, то не існувала б ні одна мала держава. Ні, пропадають не малі, але навіть найбільші, коли вони всередині слабі.

Мати Олена Лянґевич ЧСВВ

На закінчення один образок з наших часів: Цьогo року в Америці, пару км. від Філадельфії, в місцевості Фокс Чейз наші Сестри Василіянки скінчили будувати й упорядковувати величаву палату з граніту, хоч недавно зачали її будувати. Того діла довершено серед найважчої економічної кризи яка коли-небудь була в Америці. Довершено за допомогою складок в часі, коли там упало коло 1500 банків, що зруйнувало мільйони людей, між ними дуже багато наших. Довершено в часі, коли три четвертини нашої еміграції не має роботи. Де ж відгадка цієї загадки? Не тільки в ощадності Сестер і добрій господарці Церкви, ой ні. Там, на малім кладовищі біля Фокс Чейзу спочивають ті, котрі жертвували себе всеціло на службу Богу і своєму народові. То їх самовідреченню поблагословила Божа невидима рука. Автор сих стрічок бачив на тім кладовищі могилу, в котрій спочиває наша монахиня Лянґевичівна, дочка відомого генерала польського повстання**. Чи в ній відізвалося почуття обов’язку, повернутися до народу, з якого походив її рід, чи просто почувалася до обов’язку, посвятитися на службу в Церкві того народу, на котрого землі сама вродилася, – досить, що вона молоденькою дівчиною вступила до нашого Чина СС. Василіянок у Галичині й виїхала потому як монахиня в Америку. Була це людина таких великих здібностей, що до кількох тижнів опанувала друкарську справу в англійській фаховій школі й поклала відтак основи під друкарню Сестер у Філадельфії, обслуговувану Сестрами. При своїх здібностях певно не потребувала вступати до монастиря, щоби знайти хліб... Такі люди творять підстави під те, що росте навіть тоді, коли все довкруги обіймає занепад, – росте і серед найважчих обставин.

Отсе нехай візьме під глибоку розвагу наша молодь.

А. Ч.

Примітки

* Про пекучу потребу і недостачу місіонерів-священників для наших емігрантів див. дуже повчальну переписку Преосв. Григорія Хомишина, Єпископа Станиславівського з о. С. Вапровичем в Аргентині, оповіщену в 346 ч. «Нової Зорі» з 22.VI.1930.

** Мати Олена Лянґевич (1881-1916) дійсно походила з польського роду, але була дочкою не генерала Маріяна Лянґевича, а жовківського пекаря Міхала Лянґевича і його дружини Катерини з Борецьких. (Прим. Є.Г.)