Канонізація Йосафата Кунцевича і 24-х інших блаженних [1] відбулася в суботу 29 червня 1867 року в соборі Святого Петра в Римі. Канонізаційні урочистості папа Пій ІХ спеціально призначив на день 1800-тої річниці мученицької смерті апостолів Петра і Павла. На канонізацію і на Ювілейні святкування, що тривали в Римі упродовж наступних восьми днів, прибули зі всього світу близько 500 єпископів, коло 20 тисяч священників і понад сто тисяч вірних. Із західноукраїнських земель були делегації на чолі з трьома львівськими архиєпископами: греко-католицьким Спиридоном Литвиновичем (1810-1869), римо-католицьким Францішком Вежхлейським (1803-1884) і вірмено-католицьким Ґжеґожем Шимоновичем (1800-1875).
Попри антиагітацію галицьких русофілів проти канонізації [2], від греко-католиків із львівської архиєпархії, крім митрополита Литвиновича і єпископа Йосифа Сембратовича (1821-1900), було 14 єпархіальних священників: 1. Михайло Куземський (1809-1879), генеральний вікарій, 2. Іван Слимаковський (1807-1878), ректор львівської семінарії, 3. Іван Ступницький (1816-1890), консисторіальний канцлер, 4. Михайло Ґулла (1837-1911), капелан митрополита, 5. Порфирій Мандичевський (1823-1881), парох Зарваниці і теребовлянський декан, 6. Аполінарій Тарнавський (1807-1878), парох Колтова біля Залізців, 7. Петро Лозинський (1807-1870), парох Жиравки, 8. Матвій Корний (1813-1877), парох Теребовлі, 9. Йосиф Варапучинський (1817-1894), парох Прошови, 10. Спиридон Колянковський (1815-1890), парох Хомчина, 11. Лев Ґотеровський (1814-1893), парох Тисова, 12. Іван Трембицький (1805-1880), парох Болехова, 13. Іван Юзичинський (1817-1898), парох Боринич, 14. Тома Левицький (1823-?), сотрудник із Зарваниці [3]. На пораду митрополита до Риму також поїхали двоє представників від василіян: протоігумен о. Модест Мацієвський (1802-1885) і о. др. Климентій Сарницький (1832-1909), ігумен львівського монастиря святого Онуфрія [4].
Перемишльський єпископ Тома Полянський (1796-1869) через похилий вік не міг їхати в таку далеку дорогу, а з самої єпархії не було жодного священника, проте на канонізації духовенство представляли о. д-р. Яків Ціпановський (1818-1888), ректор греко-католицької семінарії і парох церкви св. Варвари у Відні, та о. др. Сильвестр Сембратович (1836-1898), префект львівської семінарії і професор-суплент Львівського університету, майбутній митрополит.
Окрім приїжджих галичан, ймовірно, на канонізації були також студенти греко-католики з Галичини, які навчалися в Грецькій колегії (тоді їх мало бути шестеро) [5] і о. Ісидор Дольницький (1830-1924), котрий викладав у колегії церковний спів і обряд. Поляків священників було значно більше (кілька десятків) і всі римо-католицькі єпископи-поляки; не було лише представників від римо- і греко-католиків із територій під російською займанщиною, окрім хіба-що о. Михайла Домбровського (1807-1875), вислуженого протоігумена василіян Холмської провінції, котрий, однак, вже від 1847 року проживав у Римі і від 1864 року був одним із трьох генеральних постуляторів канонізаційної справи блаженного Йосафата.
Коротко про подорож до Риму написав на сторінках хроніки львівського монастиря о. протоігумен Модест Мацієвський, подавши опис під заголовком: «Короткій описъ путешествія галицкихъ русинӧвъ въ Римъ на канонызацїю Блаженного Іосафата Кунцевича въ року 1867» [6]. Із хроніки довідуємося, що василіяни «своїми середниками» вирушили залізницею зі Львова на Відень 18 червня, де була призначена зустріч із іншими галицькими священниками і митрополитом. Після відвідин апостольського нунція у Відні архиєпископа Маріано Фальчінеллі Антоніаччі (1806-1874), отримання перепусток і благословення, 21 червня делегація попрямувала до Риму, куди прибули 24 червня зранку. Частина галицьких священників (16 осіб) проживала у папській палаті біля базиліки Санта Марія Маджоре, а митрополит і решта – по вулиці Корсо.
Канонізаційні торжества 29 червня 1867 року складалися із великої двогодинної процесії від Сикстинської каплиці до базиліки святого Петра, проголошення вироку (властивого проголошення блаженних святими) і урочистої папської меси (все разом тривало до шести годин). Вже на самому початку, мабуть, напередодні канонізації, між василіянами з Гроттаферрати і гостями з Галичини склалося одне прикре непорозуміння, яке всі дуже добре запам’ятали: і гроттаферратські монахи (про це занотував один з їхніх ієромонахів Антоніо Роккі в «Гроттафератських спогадах про канонізацію св. Йосафата» [7]), і протоігумен василіян з Галичини (записав у хроніці львівського монастиря), а також польські часописи, які в даному випадку стали на боці руських священників [8]. А йшлося про одне архипринципове питання: хто має нести запалені факели перед хоругвою зі зображенням Йосафата під час процесії – чи русини, його земляки, чи монахи з Гроттаферрати, які, як вони вважали, найбільше потрудилися у справі канонізації. Цей привілей випадав трьом головним постуляторам канонізаційної справи, проте о. Домбровський відмовився, владика Сембратович мав бути з єпископами біля папи, тому залишався настоятель гроттаферратців о. Нікола Контієрі (1827-1899), котрий уважав, що це мають робити виключного його монахи, і не хотів допустити до цього галичан. У результаті до порозуміння так і не дійшло, але зранку 29 червня, коли формувалася процесія, з гостей нікого не було, а василіян теж не було достатньо, тому запросили каноніків і священників із сусіднього з Гроттаферратою містечка Маріно [9].
Як вже було згадано, делегація з Галичини прибула до Риму 24 червня, а про дату від’їзду також пише о. Мацієвський у хроніці львівського монастиря – це 13 липня. Можна припустити, що всі дні до і після канонізації галицькі паломники оглядали Вічне місто, брали участь у папських аудієнціях та святкуваннях, адже з нагоди Ювілею мучеництва верховних апостолів наступні вісім днів, з 30 червня до 7 липня, в римських церквах, пов’язаних із святими апостолами Петром і Павлом відбувалися папські богослужби та інші урочистості на їх честь. Десь у міжчассі отець-парох із Зарваниці о. Порфирій Мандичевський виконав ще одну важливу місію – отримав від папи Пія ІХ благословення на коронування ікони Матері Божої Зарваницької, і властиво папа поблагословив саму корону. Коронування ікони ще того самого року на празник Успіння Пресвятої Богородиці провів митрополит Спиридон Литвинович [10]. Мабуть, усі, або більшість отців були на Божественній Літургії в церкві святого Атанасія в Римі 13 липня – у перший день триденного святкування в честь святого Йосафата, після якої ще того самого дня делегація від’їхала додому.
Див. Беатифікаційні і канонізаційні святкування на честь священномученика Йосафата Кунцевича в Римі
Перші святкування на честь новоканонізованого святого Йосафата відбулися храмі святого Атанасія в Римі 13-15 липня 1867 року, потім 18-20 жовтня того ж року о. Нікола Контієрі організував триденне святкування в Гроттаферратському монастирі. Галицькі греко-католики, які також трохи доклалися до збірок на канонізацію, зокрема на руки третього генерального постулятора єпископа Йосифа Сембратовича, так само хотіли мати в себе три дні святкувань. Для більшої урочистості митрополит вирішив запросити гостя зі столиці – апостольського нунція Маріано Фальчінеллі Антоніаччі, титулярного архиєпископа Афін. Вже в серпні 1867 року газета «Dziennik lwowski» писала, що нунцій збирається до Львова «для впорядкування духовних справ» та щоб «зайнятися встановленням відповідних урочистостей, якими має вшановуватися пам’ять свіжоканонізованого бл. Йосафата» [11]. Проте, він зміг приїхати до Львова щойно в липні наступного року. Нунцій прибув у суботу, 11 липня 1868 року ввечері, а від’їхав увечері в неділю, 19 липня. Про його приїзд писали дуже мало і сухо в розділі про події («Kronika») львівські польські газети «Gazeta narodowa» і «Dziennik lwowski», львівське русофільське «Слово» теж лише побіжно згадало в новинах, натомість одночасно в своєму додатку «Галичанинъ» публікувало свої пасквілі про «Гоненія православной Руси за временъ Іосафата Кунцевича» [12]. Набагато більше уваги (у кількох більших статтях) [13] приділив приїзду нунція до Львова часопис «Tygodnik katolicki» з Познаньщини, який, мабуть, мав тут свого кореспондента. Тож 11 липня двоє архиєпископів Литвинович і Вежхлейський (третього Шимоновича не було тоді у Львові) із трьома капітулами (греко-, римо- і вірмено-католицькою) зустріли нунція в Городку, куди він прибув поїздом. Відтак з Городка поїздом вирушили до Львова, де на двірці їх чекало духовенство і побожний люд. Головне привітання нунція відбулося в соборі святого Юра, з цієї нагоди освітленому великою кількістю вогнів як зовні, так всередині. Наступні три дні – 12, 13 і 14 липня 1868 року – в катедрі святого Юра відбувалися богослужіння на честь святого Йосафата, на яких був присутній нунцій.
Ще варто згадати, що газета «Tygodnik katolicki» особливо наголосила, що це був третій в історії приїзд папського нунція до Львова – перші два ще за часів давньої Польщі: коли Джованні Франческо Коммендоне (1523-1584) був на львівському (латинському) синоді (правдоподібно 1564 року), який приймав постанови Тридентійського собору, а П’єтро Відоні (1610-1681) супроводжував короля Яна Казимира, як той складав т. зв. львівські обітниці 1 квітня 1656 року [14].
Богослужіння відбувалися таким чином: нунцій щодня о 8-й годині зранку служив месу в кожній катедрі по черзі, але завжди був присутній на пізніших богослужіннях (літургіях/месах), які служили в греко-католицькій катедрі греко-католики, римо-католики і вірмено-католики. Свято-Юрська катедра була відповідно прикрашена і освітлена, а в головному вівтарі був поміщений прекрасний образ святого Йосафата. Три дні найкращі проповідники – представники трьох обрядів – виголошували проповіді під час богослужб на тему життя, мучеництва і канонізації святого. Першого дня, в неділю, Літургію очолив митрополит Литвинович, а проповідь руською (українською) мовою виголосив о. Теофіль Павликів (1921-1905), почесний крилошанин і парох Свято-Успенської церкви у Львові. Отець Павликів пригадав минулорічне святкування в Римі, зазначив, що львівське святкування не дуже то й поступається римському жаром духа і почуттів, якими горять серця зібраних в соборі духовенства і вірних. Потім порушив тему переслідувань, яких зазнають від світу Христові вірні і показав це на житті Йосафата Кунцевича, наголосивши на його ревності, як пастиря, котрий дбає про спасіння душ, і через ту свою ревність він став мучеником. Другого дня в Юра служив у латинському обряді архиєпископ Вежхлейський, а проповідував канонік Северин Моравський (1819-1900), котрий показав на прикладі св. Йосафата, як усім треба бути готовими до боротьби, і навіть до жертви життя і крові за святу католицьку віру, а особливо в новіших часах, коли людські постанови видаються за Божі права. Третього дня у вірменському обряді службу очолював канонік Каєтан Марамарош (1790-1875), парох вірменської катедральної парафії у Львові, а проповідь говорив священник Юліян Аксентович про обов’язок сміливого визнання віри.
На завершення 15 липня о 8:00 на понтифікальній месі в латинській катедрі було троє ієрархів: архиєпископи Литвинович і Вежхлейський, а також перемишльський греко-католицький єпископ Йосиф Сембратович, а від імені перемишльського римо-католицького єпископа Антонія Манастирського – декан катедральний при львівській капітулі Мацей Гіршлер. Після меси відбувся похід зі Святими Тайнами по ринку і кількох вулицях, під час якого читали чотири Євангелія: два польською, і два руською (українською) мовою. У процесії брало численну участь духовенство світське і чернече усіх обрядів, а також вся руська семінарія. Цей увесь час нунцій проживав у Свято-Юрських митрополичих палатах, але щодня відвідував семінарії, монастирі та інші установи трьох обрядів. Протоігумен василіян о. Модест Мацієвський у хроніці львівського монастиря похвалився, що нунцій побував і в церкві святого Онуфрія, і в монастирі, і навіть заходив до його келії та при нагоді сказав «nihil invenitur quod paupertatem ofenderet» («не знаходжу нічого, що б ображало убожество»), тобто, нунцій не зауважив нічого такого в монастирі, що порушувало б чернече убожество василіян [15]. Про себе залишив владика-нунцій львів’янам якнайкращі враження, а кореспондент «Tygodnik-a katolicki-ego» так зафіксував його образ: «О. Фальчінеллі, літній чоловік за шістдесят, міцний, з гумором – надзвичайно доступний та цікавий. Тому, де б він не з’являвся, всі пригорталися до нього серцем і душею, люди стікалися до нього, щоб поцілувати йому руку, або бодай доторкнутися до його одежі чи отримати благословення» [16].
У неділю, 19 липня увечері всі львівські владики поїхали разом із нунцієм поїздом до Перемишля, де його два дні приймали місцеві владики двох обрядів – Антоній Манастирський і Йосиф Сембратович.
Примітки:
1. З блаженним Йосафатом Кунцевичем 29 червня 1867 року було канонізовано інших 24 блаженних Католицької церкви: Жерману Кузен (1570-1601) мирянку з Франції, Леонарда з Порто Мауріціо (1676-1751), італійсього францисканця, Марію Франческу від П’яти Ран Ісуса (1715-1791), італійську францисканку терціярку, містичку і стигматичку, Павла від Хреста (1694-1775), засновника Згромадження пасіоністів, Педро де Арбуеса (1441-1485), іспанського августиніанця, інквізитора і мученика, та 19 мучеників з нідерландського міста Ґорінхем, замучених 9 липня 1572 року.
2. Галицька русофільська газета «Слово» вже від 1865 року – дати виходу декрету папи Пія ІХ про те, що можна безпечно приступати до канонізації блаженного Йосафата, вторуючи її московським і петербурзьким «натхненникам» проводила кампанію дискредитації блаженного, передруковуючи з тих часописів різні нісенітниці. А коли галицьке духовенство поїхало на канонізацію, один із чільних представників галицького русофільства о. Яків Головацький виїхав у поїздку по росії і щедро розписував про все там побачене в «Слові» – див. О. М. Каровець ЧСВВ. Велика реформа Чина св. Василія В. 1882 р., ч. ІІ, Львів 1933, с. 28. Про сприйняття канонізації Йосафата Кунцевича в галицькому суспільстві, зокрема, серед русофілів див. розділ The Canonization of Iosafat Kuntsevych and Its Reception in Galicia, в: John-Paul Himka, Religion and Nationality in Western Ukraine, The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900, Montreal and Kingston: McGill-Queen’s University Press, 1999, p. 28-32.
3. Nowiny z kraju i zagranicy, w: Dodatek do n 78 «Dziennika Lwowskiego» za 8 lipca 1867, s. 2.
4. Був запрошений ще й третій василіянин о. Еміліян Коссак, консультор провінції та ігумен у Крехові, але в останній момент відмовився, пославшись на хворобу, а крім того через свої русофільські переконання наказав замалювати образ блаженного Йосафата, який був у монастирі – див. О. М. Каровець ЧСВВ. Велика реформа Чина св. Василія В. 1882 р., ч. ІІ, Львів 1933, с. 46.
5. Станом на день канонізації студентами Грецької колегії були: Валеріян Ямінський, Сильвестр Копистянський, Єронім Костецький, Олександр Мудрик, Мартин Пакіж і Теофіль Сембратович – див. Dmytro Blažejovskyj. Byzantine Kyivan rite students in Pontifical Colleges, and Seminaries, Universities and Institutes of Central and Western Europe (1576-1983), Rome 1984, p. 88-89.
6. ЛННБ, ф. 3: Бібліотека та Центральний архів монастирів оо. василіян у Львові, спр. 114: Хроніка монастиря св. Онуфрія у Львові (1867-1874), арк. 1-5.
7. Antonio Rocchi. Memorie Grottaferratesi sulla canonizzazione di S. Giosafat, v. m. dell’Ordine di S. Basilio, in: AOSBM, sectio II, vol. VI, Romae 1967, p. 239. О. Роккі деталізує, що про це сперечалися два постулятори єп. Сембартович і о. Контієрі.
8. Nowiny z kraju i zagranicy, w: Dziennik lwowski, nr. 94 za 27 lipca 1867, s. 2-3.
9. Antonio Rocchi. Memorie Grottaferratesi, p. 241.
10. О. Володимир Фірман. Зарваниця, Тернопіль 2008, с. 14-15.
11. Nowiny z kraju i zagranicy, w: Dziennik lwowski, nr 100 za 3 sierpnia 1867, s. 3.
12. Див. Галичанинъ, ч. 15 за 12 юнія 1868, с. 233-240, ч. 16 за 19 юнія 1868, с. 245-256, ч. 17 за 3 юлія 1868, с. 267-272.
13. Див. Korespondencje. Lwów 16 lipca 1868, w: Tygodnik katolicki, nr 30 za 24 lipca 1868, s. 313-314; Korespondencje. Dyjecezyja Przemyślska, w: Tygodnik katolicki, nr 31 za 31 lipca 1868, s. 322-323; Korespondencje. Lwów 20 lipca 1868, w: там само, s. 323-325.
14. Korespondencje. Lwów 16 lipca 1868, w: Tygodnik katolicki, nr 30 za 24 lipca 1868, s. 313.
15. ЛННБ, Хроніка монастиря св. Онуфрія у Львові (1867-1874), арк. 7зв.
16. «Ks. Falcinelli, starzec przeszło sześćdziesiątletni, jest czerstwy, żartobliwy – i nadzwyczaj przystępny i ujmujący. Stąd to, gdzie tylko się pojawił, wszyscy lgnęli do niego sercem i duszą, a lud tłumem cisnął się do niego, by ucałować rękę, a przynajmniej dotknąć się szaty lub otrzymać błogosłowieństwo» – див. Korespondencje. Lwów 20 lipca 1868, w: Tygodnik katolicki, nr 31 za 31 lipca 1868, s. 325.
Коментарів: 0