«При виборі життєвого шляху повинна бути воля серця», - о. Никодим Гуралюк, ЧСВВ

Чернече життя є різноманітним. У кожного своя історія та свій шлях, але мета спільна – святість. Серед багатьох окремих богопосвячених осіб на увагу заслуговує о. Никодим Гуралюк, ЧСВВ, який на даний час є ігуменом Погінського монастиря отців Василіян у Погоні. Саме про його життєвий шлях, особисті приклади для наслідування та думки про чернече покликання розповідаємо у цьому репортажі.

Зародження монашого покликання

Хресне ім’я о. Никодима – Михайло. Сам він народився на Івано-Франківщині у с. Вербовиця в побожній родині. Перші думки, пов’язані із церковним служінням, виникали ще у глибокому дитинстві. Коли хлопчина стояв у храмі, спостерігаючи за парохом о. Олександром Обушкевичом, то вже тоді говорив, що може стати священиком, адже вивчив рухи та кілька прохань церковнослов’янською, які звучали на Божественній Літургії.

Коли ж збирався йти до школи, то вже мав віру: «Розумів, що вчителька буде казати, що Бога нема, але я знав у серці, що Він існує», - ділиться о. Никодим.

Ще одним поштовхом до зародження покликання послужили герої фільмів. «Десь у третьому або четвертому класі я дивився фільми: "Браття Карамазови" та "Угрюм ріка". Там я перший раз побачив ченців. Мені так в той час імпонували монахи, що сказав собі – стану монахом».

Крім того, у старших класах о. Никодим відвідував сестер Служебниць, яким приносив з дому молоко. «Монахиня при цьому часто говорила про монастир та чернече життя і мені це лежало на душі, був до цього схильний».

Після школи навчався в училищі, далі – Харківський індустріально-педагогічний інститут, який закінчив з відзнакою. «І все-таки мене не залишало те внутрішнє відчуття стати духовною особою», - зізнається о. Никодим.

У 22 роки пішов на службу в армію. Там наполягали, щоб він залишився служити як контрактник. «Комісар (рос. «замполіт») дуже розпитував мене, чому я не хочу залишитися в армії. А коли вже отримав наказ про звільнення, то сказав, що планую йти до монастиря. Коли він це почув, то неначе сказився. Однак я до цього був готовий та першим рейсом полетів до Москви, де потрапив до костелу на Різдвяну Месу. Хоч молитва лунала російською та польською, але багато українців, які там були, колядували своєю рідною мовою. В ту мить мене переповнювали неймовірні відчуття».

Опісля молодий юнак вступив до підпільної семінарії, де йому вдалося зустрітися з владикою Софроном Дмитерком. Прийшовши до владики, він розповів про свій намір вступити до монастиря. У ті часи підпільний єпископ старався відмовляти хлопця, радив йому добре подумати, звернути увагу на можливі тортури та випробовування. Однак, побачивши рішучість кандидата, надиктував йому заяву на вступ до монастиря: «Я ставлю свій підпис і дату, а владика переді мною це все ще раз прочитав, склав заяву вдвоє, порвав на кусочки, відкрив дверці пічки і викинув у вогонь. А в той момент я відчув у душі справжню повноту благодаті, добра і миру, адже все сталось так, як я хотів».

Після того владика звернувся до василіянського Протоігумена о. Дам’яна Богуна, який прийняв кандидата, щоб той розпочав свою монашу формацію.

«Вже через пів року (1981 р.) на свято архистратига Михаїла у помешканні однієї сестри мироносиці, яку ми називали "Чорною ганкою", під час Божественної Літургії о шостій годині ранку відбулися мої облечини. Все здійснювалося при замкнених дверях і закритих вікнах, а на молитві були присутні лише кілька осіб, щоб сусіди нічого не запідозрили».

Про владику Софрона Дмитерка, ЧСВВ

«Можу сказати, що він був дуже доброї душі і вдачі. Сповнений миром, смиренністю, лагідністю, жодного разу не піднімав голос чи сварив. На жаль зараз не маю його з ким порівняти. Для нас, молодих ченців, був завжди доступним та слугував взірцем».

Благословення пам'ятника владиці Софрону Дмитерку

Владика Софрон часто давав реколекції для своїх співбратів, брав їх у важливі поїздки та делегував з відповідальними дорученнями.

«Одного разу я відправився до майбутнього православного патріарха Володимира Романюка. Ця особа переживала важкі часи, адже, будучи ще тоді священиком, у нього помирає дружина, а над ним розпочали черговий судовий процес. Владика Софрон зібрав кошти і послав мене до нього додому, щоб допомогти у матеріальній скруті. Там я зустрів його сина Тараса. Ми дуже довго з ним говорили про церковні справи, щоб досягти згоди у тому, що нас об’єднує».

Душпастирське служіння у період підпілля УГКЦ

Ієромонах пригадує, як у 1984 році до Івано-Франківська мав приїхати з Києва тодішній завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ Леонід Кравчук. Перед його приїздом у підпільних монастирях і в місцях зібрання вірних відбувалися масові обшуки.

«Пам’ятаю як у 1986 році на мій слід вийшли представники КГБ. Вони забрали мене на допити та посадили на три дні до в’язниці, де я мав вимушений піст (сміється). Завдяки молитві Бог дав мені силу це спокійно пережити».

Паралельно о. Никодим був змушений працювати. Але при тому жодного разу не виникало проблем із поєднання роботи й душпастирського служіння. Наприклад, цікава історія розгорнулася тоді, коли потрібно було поблагословити пам’ятник покійному підпільному священикові о. Василеві Барткові. Завчасно рано-вранці у помешканні цього священика о. Никодим помолився Літургію, пішов сам на цвинтар, де відправив панахиду і поблагословив пам’ятник. Тоді сів на автобус і повернувся на роботу. «Виявляється, що через тиждень на тому цвинтарі готувалася облава, бо виходить так, що мене чекали, щоб зловити на гарячому», - з усмішкою згадує ієромонах.

«У 1987 році, коли по всіх монастирях Івано-Франківщини відбувалися ретельні обшуки і вилучали багато речей, то за мною особливо стежили. Коли я приходив до свого місця проживання, то не включав світла, оскільки бачив, що біля будинку стояли у цивільному представники правоохоронних органів. Я приходив так, щоб ніхто не бачив і раненько звідти виходив».

Сьогодні настоятель Погінського монастиря все більше переконується, що молитва творила чуда, і тільки завдяки молитві можна було уникнути багатьох проблем.

Все ж, не бракувало і казусних моментів. Під час роботи охоронцем у міській раді Івано-Франківська о. Никодим часто зустрічався із тими, хто приходив до нього на молитву.

 «Одного разу я сиджу на своєму робочому місці і бачу, що повз мене проходить один депутат, який часто приходив на підпільну Літургію. А через кілька хвилин я зустрівся поглядом із заступником міського голови, у помешканні якого я служив Літургію на Великдень. Бачу, що він ніяковіє, а я тим більше. Скажу, що досить делікатна вийшла ситуація (сміється).

Пошук втраченої чудотворної ікони

Погінський монастир Успіння Пресвятої Богородиці славиться своєю чудотворною іконою Божої Матері (ХVІІ ст.). Ігумен монастиря розповідає, що після того, як монастир скасувала радянська влада, цю ікону знайти було важко. Коли ієромонах перший раз прибув до Погоні у 1992 році, то привіз сюди насамперед ту ікону, яка в підпіллі знаходилася у монастирі сестер Служебниць, що в Тисмениці. Віддавши її на експертизу, виявилося, що це не оригінал. Відтак розпочалася довга історія пошуку чудотворної ікони.

Звернувшись до владики Софрона Дмитерка, останнього ігумена в Погоні перед закриттям монастиря радянською владою, той порадив віднайти родину Бачинських, яка мешкала у Дорі, неподалік Яремча. У 1996 році після Різдвяних свят о. Никодим приїжджає туди: «Приходжу то тієї п. Антоніни, привітався, а у відповідь почув – "Ви прийшли за образом". Я здивувався і, усміхнувшись, сказав, що прийшов лише про це дізнатися».

Відтак жінка розповіла, що у 1946 році закрили спочатку Івано-Франківський монастир, потім – Погінський. Ієромонах Григорій Балагурак, ЧСВВ, ігумен Івано-Франківського монастиря Царя Христа, ще деякий час їздив з нею велосипедом до Погоні в село на богослужіння. Одного разу чернець приніс до п. Антоніни ікону та попросив на деякий час її сховати. Це було правильне рішення, оскільки невдовзі о. Григорія арештували й відправили на заслання, де він і загинув.

«Після розмови ми піднялись на другий поверх і, помолившись, я подивився на ікону, яка була зображена в ризах, подібно до тієї, яку ми вже знайшли. Уявіть собі, що дочка тієї пані почала плакати, коли дізналася, що ми забираєм цю ікону в монастир. Її можна зрозуміти, адже вона мала 46 років, а ікона, яка зберігалася у домі 50 років, встигла стати частиною сім’ї». Все ж, п. Антоніна сказала, що обіцяла о. Григорію повернути образ назад.

Архиєрейська Божественна Літургія у Погоні

«Ви собі тільки уявіть: їхня хата пишно видніє на височині, люди з квітами, лунають радісні звуки трембіти, а ікону, спустивши з другого поверху з пошаною вшановують багатолюдним зібранням та спільною молитвою. Ось так з піснями, плачем і переживанням ми перенесли її до Погоні».

У 1996 році в останню неділю місяця ікона урочисто повертається до Погінського монастиря.

Відправивши наявні ікони до Івано-Франківська, фахівці ствердили, що це копії чудотворної ікони. Відтак владика Софрон дав поручення розшукати оригінальну ікону. Такі пошуки тривали лишень три місці, оскільки о. Никодима перевели до Добромильського монастиря. Перебуваючи там чотири, через заступництво Богородиці, роки, він молиться у цьому наміренні.

Повернувшись до Погоні у 2000 році, ієромонах розпочинає будівництво дзвіниці, трапезної та храму, але ікона не давала йому спокою. Почувши, що в 2001 році до України має приїхати Марійський Папа Іван Павло ІІ, о. Никодим просив у Бога допомоги. Сталося так, що одну з ікон потрібно було залишити у Львові на тиждень, щоб сфотографувати її для виготовлення образків. Повернувшись до храму, чернець побачив іншу дерев’яну ікону і замінив нею ту, яку відвіз до Львова.

«В часі Хресної дороги, висповідавши людей, я клякнув біля тієї ікони та під час четвертої стації, споглянувши на ікону почув: "Це Я, а ти мене не бачиш і не чуєш". Я сам себе почав перевіряти, чи не сплю. В один момент я нічого не міг сказати, а на плечах виступили холодні краплі поту. Я почав порівнювати цю ікону з іншою, котра знаходилась у вівтарі. Далі ніби чую голос: "Дивись на рани, це рани від цвяхів, якими були прибиті корони і шати". Думаю, що Богородиця давала мені вказівки».

По завершенні Хресної дороги настоятель розпитав старожилів, що вони пам’ятають про цю дерев’яну ікону. Вони ж розповіли, що в дитинстві бачили її у старій монастирській церкві, де свій опорний пункт мали органи КГБ. Отож, після експертизи фахівці засвідчили, що дана ікона є оригіналом Чудотворної ікони Погінської Божої Матері.

Провівши своє дослідження, о. Никодим дізнався, що остання знайдена ікона мала на початку дорогоцінні шати, які забрала влада Австро-Угорщини. Тоді невідомий автор малює дві ікони Погінської Богородиці, щоб відтворити вигляд оригінальної ікони з шатами. Оригінал з головного розміщують у бічний вівтар, а її копію – у головний. Третю ж ікону використовували під час многолюдних прощ. Її виносили надвір та поміщали на липу, адже під липами відбувались богослужіння. Ігумени в монастирі швидко змінювались, а тому не переказали один одному, що оригінальна ікона знаходиться у бічному вівтарі. Тому, коли прийшов сюди Софрон Дмитерко, то відповідно теж цього не знав. Коли ж монастир збиралися закривати, то ікони з шатами монахи забрали, а оригінал залишився до початку руйнації монастиря. Потім іконостас разом з іконою знаходилися у сусідньому селі, а у 1989 році вона повернулася назад до монастиря.

Про покликання до монашого стану

Молодих хлопців, які вагаються, чи йти до монастиря, о. Никодим гостинно запрошує і каже, щоб ті прийшли і подивилися.

«Кожного року через наш монастир до Чину вступають кілька хлопців. Розкажу вам про о. Йоана Петришака, ЧСВВ, який зараз служить у Крехівському монастирі. Одного разу я зустрів його біля храму. Він розповів, що закінчив училище, після якого отримав кваліфікацію кухаря. Я тут же запропонував йому роботу, адже в той час не було кому варити їсти, особливо робітникам, котрі будували монастир. Він пропрацював у Погоні півтора року, удосконалився в цьому і тоді сказав про свій намір вступити до Василіянського Чину».

Покликання є непростою річчю, а тому о. Никодим наголошує, що про покликання до монашого стану повинен дбати кожен християнин, щоб відкрити охочим стежку до Ісуса.

«У монашому покликанні треба любити молитву і хотіти служити Богові, адже Ісус хоче бачити нас між своїми апостолами. Я готовий навіть працювати 28 годин на добу, щоб послужити іншим для цієї мети».

Чернець ділиться, що недавно до нього прийшов хлопчина, який не може визначитися, чи йти йому в монастир, чи одружуватися. Ієромонах порозмовляв з ним і порадив молитися до Бога три місяці, звертаючись, щоб Він дав пізнати свою волю.

«Декому треба молитися дев’ять днів, декому місяць. До монастиря нікого насильно не заганяють. Не важливо, чи йдеться про одруження, чи про богопосвячене життя, адже при виборі життєвого шляху повинна бути воля серця».

Текст: д. Яків Шумило, ЧСВВ

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар