У неділю, 23 лютого 2025 р., в актовій залі обителі отців василіян в Івано-Франківську відбулася презентація книги о. Климентія Стасіва, ЧСВВ «Пастирі підпільної Церкви». Святиня на Майзлях – теперішнє місце служіння автора.

Отець Климентій розпочав свій виступ з історичної ретроспективи заборони української мови поневолювачами, процитувавши вислів Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Важливою темою сьогодення є також мова і війна. Автор зокрема сказав: «Слово – зброя, і це не просто крилатий вислів. В теперішній трагічний час війни, здавалося, що культура, література мали б відійти на другий план. Але ми розуміємо, що культура, мова, – це, власне, той кордон, який відділяє нас від тих чужинців, які претендують на нашу землю, культуру і мову.

Війна вплинула на всі сфери життя, і на мову теж. Мова стала вразлива, вбираючи всі виклики, всі емоції цього трагічного часу. Наш словниковий запас поповнився словами і фразами, що досі не мали сенсу в нашому мовленні до війни: повітряна тривога, блокпости, мінування, окопи, а ще окупація, полон, катування, страта… На фронті розмовляти російською стало небезпечно, адже мова – це маркер: «свій – чужий».

Слово – це те, що не дасть забути. Воно завжди було безцінним, коли треба зафіксувати події, і тепер стає ідеологічним допоміжним інструментом для документування злочинів росії. Слово опише героїзм в цій боротьбі, підтримає, утре сльозу. Воно є великим середником осягнення миру.

Слово матиме вагому роль у збереженні пам’яті про загиблих героїв, у вшануванні їхніх подвигів. І тут слід сказати про мілітарну літературу, що пишеться в окопах комбатантами. Жодна людська фантазія не дорівнює тій правді війни, яку описують безпосередні учасники цієї кривавої бійні. Це теж наша національна пам'ять про пережиту трагедію народу.

Мета московської недодержави, яку вона виголошує щодня, – знищити все українське. У захоплених містах вони одразу міняють назви міст, вивіски на будівлях, перейменовують вулиці, як середньовічні варвари спалюють українську літературу. От яка загроза для них – українське слово!

Вважаю, що кожна якісна українська книжка, видана в час війни,  – це зброя проти «руского міра», заслона від потворної ідеології «одін народ».   Смію сподіватися, що книжка «Пастирі підпільної Церкви»  також належить до числа оборонців свого, рідного. Перша презентація книги тут, у серці Прикарпаття, мабуть, не випадкова. У роки підпілля тут відважно діяла греко-католицька церква. Тому люди пам’ятають багатьох героїв книги, зокрема отців василіян Йосифа Тремблюка, Йосифа Даниловича, Никодима Гуралюка та інших. Книжка про підпільних пастирів наче ілюструє історію Церкви, нашу боротьбу за незалежність, нашу окремішність тощо. А презентація – це завжди нагода зустрітися з читачами, поділитися цікавими моментами написання книги, поспілкуватися».

Захід провели Наталя Заячківська і  Світлана Українець. Сценарій уклала Ліліана Лавренюк,  вона також читала поезію і грала на бандурі. Виступив о. Теодозій Крецул, ЧСВВ і як живий свідок розповів про життя у підпіллі. Присутній на презентації о. Христофор Кушпіт, ЧСВВ виконав кілька пісень, акомпануючи собі на гітарі, зокрема відому пісню Тараса Петриненка «Дороги іншої не треба».

Інформаційний відділ отців Василіян