Єрархія УГКЦ та Василіянський Чин в умовах підпілля.

бр. Полікарп Марцелюк ЧСВВ

Більшість єпископату Катакомбної УГКЦ належала до монашества, передовсім до Чину Найсвятішого Ізбавителя та Василіянського чину св. Йосафата. Зокрема, важливу роль у внутрішній структурі греко-католицького підпілля відігравали «василіянські владики»: Йосафат (Федорик), висвячений у 1964 р. Олександром (Хірою) та Кир Софрон (Дмитерко), хіротонізований у 1968 р. Кир Іваном він архиєрейське служіння, почав виконувати після відбуття тюремного ув?язнення в 1975 р. У 1976 р. Кир Софрон хіротонізував єпископа-помічника василіянина Кир Якова (Тимчука), який вирізнявся глибоким духом молитви і організаційним хистом.. А у 1989 р. після смерті Кир Якова єпископом поставив Кир Іринея (Білика) ЧСВВ. У ченців-василіян, з огляду на потребу конспірації тісніші пов’язання були з «своїми» єпископами. Згідно з церковним правом, єромонах у душпастирських справах, тобто при уділення Святих Тайн і відправах Служб Божих для мирян, мав отримати дозвіл єпископа, на території якого він править. В умовах підпілля, коли єпископат був ув’язнений відсутність владики могла стати поважною перешкодою для належного функціонування Катакомбної Церкви. Тому, коли важко було підтримувати зв’язок з єпископом, духовенство керувалося настановами Митрополита Кир Андрея (Шептицького) і Кир Йосифа (Сліпого), які скасовували територіальний і особовий поділ єпархій, надавши священикам право вільної юрисдикції. За змоги єпископи, а також священики були зобов’язані дотримуватись основних приписів церковного права.

Єрархи-василіяни у підпіллі здебільшого уділяли єрейські свячення кандидатам зі свого Чину, підтримуючи з ними й надалі тісні стосунки, незважаючи на колишню єпархіяльну юрисдикцію, позаяк єромонахи Катакомбної Церкви здійснювали душпастирську опіку греко-католиків у всіх ре?іонах Західної України, а також у місцях позбавлення волі й на засланні.

Єромонахи також підтримували і розвивали зв’язки з владиками-редемптористами. На території Львівської архиєпархії, де архиєрейське служіння виконували Кир Василій (Величковський) та Кир Володимир (Стернюк), василіяни зверталися до них за дозволом про свячення, представляючи єрархам особу ченця-кандидата. Зв’язковим, який підтримував контакти з Кир Володимиром, був о. Антоній (Масюк). У підпіллі о. Дам’ян (Богун) також зустрічався з Кир Миколаєм Чарнецьким, який усно передав отцю повновласті обслуговувати вірних Холмщини і Волині. У Галичині єромонахи-василіяни і ченці Чину Найсвятійшого Ізбавителя редемтористи намагалися координувати свою душпастирську діяльність. З ініціативи Протоігумена о. Пахомія (Бориса) і владики Василя (Величковського) практичні кроки щодо їхньої співпраці обговорювали василіянин Юрій (Янтух), та редемпторист Юрій (Смаль). На теренах колишньої Станіславівської єпархії в 1960-х роках виконував єпископське служіння Кир Іван Слезюк, з яким співпрацювали о. Пахомій (Борис) та василіяни, які прищеплював мирянам побожність до Пресвятого Серця Ісусового, розвивали гуртки Апостольства молитви.

У Мукачівській єпархії душпастирювали ченці-василіяни Святомиколаївської провінції. Станом на 1964 р. вона нараховувала 17 єромонахів та 5 братів, які підпорядковувалися о. Антонію (Мондику), намісникові протоігумена о. Полікарпа (Булика), який перебував в Чехословаччині. Ченці опікувалися вірними в місцевостях поблизу ліквідованих василіянських монастирів, поєднуючи працю на державній роботі з душпастирством, та тісно співпрацюючи з генеральним вікарієм о. Миколаєм (Муранієм), а після його смерті у 1979 р. з Кир Іваном (Семедієм) і його помічником був Кир Іваном (Маргітичем).

Вишкіл молодої генерації душпастирів був доброю нагодою для об’єднання зусиль владик, єпархіяльного клиру, мирян та ченців Катакомбної Церкви. Кандидатів до священства у Львові з кінця 1960-х і до 1980-х років виховували владика Кир Володимир (Стернюк), отець-професор Чорняк, викладач Львівської Духовної семінарії, з редемптористів о. Михайло (Винницький), о. Муравський і о. Юрій (Смаль), з василіян о. Єронім (Тимчук), о. Пахомій (Борис) і о. Дам’ян (Богун), зі студитів отці Юліян та Василь (Вороновські). У середовищі, де кожен з викладачів прикладом свого життя засвідчував віру в Бога і вірність Українській Католицькій Церкві, формувалася відповідна духовна постава молодих душпастирів.

У роки підпілля знаковою подією для Католицької Церкви став ІІ Ватиканський Собор. Однак сам текст документів у перекладі на українську, виданий оо. Василіянами у Римі, в Україні практично не був відомим. Водночас щодо впровадження у практику Катакомбної Церкви духу й постанов ІІ Ватиканського собору «василіянські єпископи» та середовища греко-католицького підпілля, які їх підтримували, займали традиціоналістські позиції, опонуючи ініціятивам кир Василія (Величковського) і Володимира (Стернюка) та настановам патріярха Йосифа (Сліпого). Ченці, виховані ще у «довоєнний» період, зайняли консервативну позицію щодо процесів «aggiornamento», які охопили Захід після собору. Зазвичай постава монахів старшої генерації, вихованих на засадах католицького ексклюзивізму, та переслідування, яких вони зазнали за вірність Католицькій Церкві, відображалися в різких жестах осуду тих, які пішли на співпрацю з радянською державою. Природні почуття недовіри та опору діям Православної Церкви проти «залишків уніатизму» були властиві старшим отцям-василіянам. Пояснюючи вірним обставини, в яких опинилася Катакомбна Церква, та закликаючи до витривання у вірі, вони нерідко вдавались до чорно-білих контрастів для опису гідности Католицької і Православної Церков.

Ченці молодої генерації виявляли більшу зацікавленість змінами, які привніс Собор у життя Церкви. Виховані у категоріях протистояння Московському патріархату, з ознайомленням з декретами ІІ Ватиканського Собору. Вони поступово змінювали своє ставлення до Православної Церкви. Консервативний підхід василіян до впровадження обрядових змін в умовах тоталітарного режиму можна пояснити тим, що із завершенням ІІ Ватиканського Собору не було достатньо можливостей для роз’яснення усім ченцям і вірним змін, що відбувалися в екуменічному русі. Обрядові нововвведення, які мали впроваджуватися, згідно з римським Служебником, на яких наполягав Кир Йосиф Сліпий, вони вважали передчасними, оскільки «це спричиняє замішання серед вірних, які і так в многих випадках збаламучені вживанням слова «православний» на ватиканському радіо. Це використовує внутрішня пропаганда зі сторони православних, мовляв, що і Ватикан перейшов на православ’я». У 1966 р. на зустрічі у Варшаві отці з України повідомили Генеральну курію Чину, про неприйняття вірними вживання слів «всіх вас православних християн» на Службі Божій, яку ретранслює українська служба «Радіо Ватикану».

Іншою характерною рисою тотожности й діяльности Василіянського чину в період переслідувань було плекання ідеалу єдности зі Вселенською Церквою, скріплене ченцями через прийняття обіту вірности Апостольському престолові, як виразної альтернативи державній «православізації». Зв’язок з Апостольським престолом безпосередньо здійснювала Генеральна курія, до якої входив отець протоархимандрит і четверо консульторів, вибраних на генеральній капітулі. З ініціативи Протоархимандрита о. Атаназія (Великого) відбувалися офіційні зустрічі та відвідини отцями Генеральної курії України. Для відновлення канонічного спілкування найбільше причинився монастир оо. Василіян у Варшаві, який фактично став посередником у зв’язках між Україною і Римом. Починаючи з 1966 р., цей духовний осередок відвідували отці з України, які передавали інформацію про стан Чину в СРСР. Генеральна курія допомагала василіянам у підпіллі практичними батьківськими порадами, що давало змогу відповідно діяти у конкретній ситуації.

В обрядовому конфлікті між т. зв. «восточниками» й «западниками» Генеральна курія закликала ченців-василіян до послуху підпільним єрархам та засуджувала тих монахів, які діяли на власний розсуд. В основі більшости обрядових непорозумінь були задавнені конфлікти міжвоєнного періоду. Потрібно врахувати також психологічне напруження переслідуваних монахів та цілеспрямовані провокації радянських спецслужб, які ці непорозуміння намагалися використати для дискредитації Катакомбної Церкви.

Більшість ченців, які повернулися із заслання, втратили фізичне здоров’я. Почуття страху і непевності життя на волі супроводжували багатьох репресованих отців протягом низки років після звільнення з виправно-трудових таборів. Так під час візитації України тогочасний Протоконсультор Генеральної Курії 1965 р. о. Єронім (Хімій) з?ясував що василіяни які зазнали переслідуваннь, перебувають у постійній напрузі, втратили відчуття реальности і живуть мріями й планам відірваними від тогочасного стану Провінції. Ченці у власні переконання твердо вірили і при нагоді намагатимуться їх здійснити. Такий емоційний стан,також частково був ?рунтом для виникнення непорозумінь у Чині та Катакомбній Церкві.

Непорозуміння між василіянами і єпископом Кир Василієм (Величковським) у 1960-х рр. стосувалися обрядових нововведень та душпастирської опіки сестер-монахинь. Розв’язувати ці конфліктні ситуації був покликаний Генеральний консультор отця протоархимандрита. Під час візитації України 1965 р о. Єронім (Хімій) з’ясував суть цих конфліктних ситуацій. Однак, не маючи влади самостійно вирішувати проблеми, він дораджував у обрядових пітаннях діяти згідно з обставинами і душпастирськими потребами вірних, не виявляючи непослуху єпископові. У справі проводу сестер він пропонував, аби ними опікувалися ті отці, які мають таку можливість (василіяни або редемптористи), а самі сестри мають користати з усіх нагод для поглиблення свого духовного життя.

1967 року у Загребі відбулася зустріч вл. Василія (Величковського) з о. Михайлом (Вавриком), ченцем римської обителі, делегатом о. Атаназія (Великого) для обговорення стану справ оо. Василіян в Україні. У розмові владика Кир Василій звернув увагу отцям на неприпустимісь непослуху єпископові у душпастирській праці, зокрема щодо опіки сестер-служебниць і сестер-василіянок. Отець Михайло наголосив, що отці в Галичині діють в умовах відсутності канонічного і адміністративного зв’язку з Генеральною курією, однак вони не мають мандату на провід будь-якого чернечого інституту, і владика повинен уживати свої права щодо душпастирства сестер.

Таким чином, в обставинах підпілля ченці часто приймали рішення на власний розсуд, однак така діяльність була осуджена проводом Чину.

Оправдання консервативної позиції василіян в обрядових справах душпастирськими аргументами можна вважати основними причинами того, чому вони не бажали впроваджувати зміни. Генеральний провід Чину намагався втрутитись в обрядовий конфлікт і закликав ченців до послуху єпископові.

У конфліктах з владою монахи-василіяни обстоювали світоглядну поставу громадянина СРСР, який толерує атеїстичну владу, однак залишається християнином, і богопосвяченою особою приналежною до Католицької Церкви. Цей світогляд сповідували не лише монахи, але й виховані ними миряни. В євангелізації василіяни діяли виважено, намагаючись не наражати себе і вірних на державні санкції. Єромонахи старшого покоління переважно уділяли Святі Тайни та займались виховували чернечий доріст, плекали євхаристійну побожність та паралітургійні богослужбові практики, підтримували листовні контакти з василіянами з діяспори. Молоде покоління підпільної формації акцентувало на поширенні релігійних ідей між ширшими верствами населення, залучали вірних до практичної допомоги у душпастирській та катехитичній праці, організовували видання релігійної літератури, приймали участь у масових акціях протесту та у боротьбі за легалізацію УГКЦ.

У справі виховання та підготовки молодих ченців до спільнотного життя василіяни робили акцент на позитивних моральних ідеалах, таких як дух любові до Бога і ближнього, посвята справі Катакомбної Церкви. При духовній формації ченців отці-виховники, випробовували особу на моральну і психологічну зрілість. За підготовкою до священства, яка плекалася паралельно з чернечою, протоігумен чував особисто, приймаючи участь у вишколі та екзаменуванні кандидатів. Вивчали їх на основі підставових курсів з філософії, богослов’я, канонічного права й біблійних наук. Основною формою засвоєння знань були лекційні заняття, часто студенти обмінювалися друкованими конспектами та довоєнною літературою, яку рекомендували викладачі для самостійного опрацювання. Для особистого духовного росту отці дораджували часто приймати Святі Тайни Покаяння та Євхаристії, читати Святе Письмо та відбувати церковне правило, стежити за дотриманням монаших обітів. Важливо, що у кризовий для чернецтва та для всієї Катакомбної Церкви час василіяни не лише зберегли католицьку віру та успішно опиралися антирелігійній пропаганді, але й виховали молоду генерацію послушників та передали їм ідеали чернечого життя за уставами св. Василія Великого та св. Йосафата Кунцевича.

Незважаючи на інституційну дезорганізацію василіянського чернецтва в Україні, монахи зуміли відновти провінційну єрархію. Під організаційним кутом зору Чин пройшов складний шлях становлення - від проводу харизматичними отцями, які були свідомими своєї відповідальности за долю усієї чернечої спільноті, до більш канонічної форми управління на чолі з о. протоігуменом, якого номіновував протоархимандрит. Ще на початку 1960-х рр., Протоігумен о. Віталій (Градюк), передав свої повноваження о. Пахомію (Борису). У Генеральній Курії, дізнавшись про смерть о. Віталія, вирішили номінувати на уряд протоігумена о. Єроніма (Тимчука), однак це рішення протоархимандрита не було своєчасно доведене до відома Василіянам в Україні. Отож протягом 1961-1971 рр. Галицьку провінцію Найсвятішого Спасителя в Україні очолював о. Пахомій (Борис). До його заслуг потрібно віднести вміння згуртувати ченців після сталінських репресій навколо потреб Катакомбної Церкви. Второпне піклування про їхній духовний ріст, пошук нових чернечих покликань, створення підпільної семінарії для вишколу єромонахів.

Новий протоігумен Дам’ян (Богун) обраний у 1972 р., підтримував контакти з церковною єрархією, влаштовував побут василіян у різних куточках Західної України, дбав про збереження пам’яти про померлих ченців. Осередки монашого життя стали в той час місцем постійної молитви і виховання душпастирів. За його протоігуменства в Чин прийшло понад двадцять осіб, які переважно стали священиками УГКЦ. Завершення доби Брєжнєва стало для монахів сигналом до активізації публічної діяльності. Збільшення молодих покликань в Чині та зростаючі потреби Церкви вимагали енергійних дій проводу Чину, тому Василіяни в Україні в 1986 р. обрали нового протоігумена о. Василія (Мендруня). 38-річний о. Василій був відомий як досвічений проповідник. Отець стійко переносив усі негаразди та небезпеки, пов’язані з духовним саном (його виключили зі студентів консерваторії, коли стало відомо про приналежність до Чину, а згодом заарештували). Під час його протоігуменства василіяни були зосереджені на легалізаціі УГКЦ і поверненні у власність Чину ліквідованих монаших обителей. Отці, які своєю наполегливою душпастирською працею здобули авторитет, у 1980-х р. вони проводили багатолюдні молебні в лісах, на кладовищах та у знятих з державної реєстрації сільських церквах. Їхня душпастирська діяльність ставала більш публічною, відповідно зростав і тиск репресивних органів. Однак отці, підбадьорені словом і прикладом протоігумена, провадили активний апостолят. Хвиля масових зібрань вірних під проводом оо. Василіян охопила як далекі села (зокрема с. Оплітна Жовківського району, с. Церківна Болехівського району, с. Липа Сколівського району) так і районні центри Жовква, Золочів, Дрогобич, Іршава, Хуст заторкнувши такі велелюдні міста як Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ. Цей рух не лише для радянського уряду, але й для широкої громадськості символізував життєвість і силу духу УГКЦ, яка, подолавши довгий шлях мучеництва, свідчила світові правду Євангелії, адже за св. Іринеєм Ліонським «Кров мучеників - насіння християн».

У Катакомбній Церкві василіяни своєю духовною поставою та притаманною тільки їм харизмою досить успішно протидіяли намаганням держави знищити УГКЦ. Єромонахи – ісповідники сталінських концтаборів - мали назвичайно високий авторитет серед вірних УГКЦ. Провадячи богослуження в глибокій конспірації, отці не давали приводу органам влади до репресивних дій. Однак у період легалізації ченці-василіяни взяли активну участь в акціях з відродження УГКЦ і з новою силою декларували життєвість та апостольську спадкоємність Катакомбної Церкви.