Лист кардинала Леонардо Сандрі, префекта Конгрегації Східних Церков з нагоди Року богопосвяченого життя

У Східних Католицьких Церквах богопосвячене життя розвинулося і проявляється у різних формах так, що у всіх сферах церковного життя присутні богопосвячені особи, які з глибоким завзяттям здійснюють свою місію для Церкви. Тисячі ченців та черниць на християнському Сході реалізують своє покликання, йдучи за Христом: вони щоденно розділяють з Божим народом радості і труднощі на шляху до Божого Царства. Як ті, які прийняли традиційне монаше життя, так і ті, які обрали інші форми посвяти, що процвітають у Східних Церквах, сьогодні стоять перед дуже важливим завданням: вони покликані бути правдивими свідками Христа не тільки в монастирях і згромадженнях на своїх, традиційно східних, територіях, але й далеко від своїх країн, в діаспорі.

У наш час на Сході перед богопосвяченими особами поряд з традиційною місією постають нові виклики, пов’язані зі змінами в їхніх суспільствах. Саме тому протягом цього року, присвяченого богопосвяченому життю, всі східні ченці і черниці покликані заново відкрити свої духовні скарби і з новим завзяттям застосувати їх у реалізації свого покликання. Крім того, запрошуємо всі інститути богопосвяченого життя до щирої відкритості на дію Святого Духа, що діє у кожному місці і в кожний час.

Бути правдивими свідками Христа розп’ятого і воскреслого

В різні епохи і в багатьох формах на християнському Сході християни були і ще досі залишаються переслідуваними. Двадцять п’ять років тому Церкви Східної Європи воскресли після довгого періоду страждань. Сьогодні Східні Католицькі Церкви Середнього Сходу наслідують розп’ятого Христа, переживаючи важкий досвід ненависті, війни і вигнання[1]. У моменти небезпеки богопосвячені особи завжди знаходяться у перших рядах Божого народу, приймають на себе удар труднощів, щоб захистити слабших і більш потребуючих. Монастирі та доми згромаджень, які часто знаходяться у найбільш небезпечних місцях, є не тільки прибіжищем для переслідуваних, але і знаком присутності Христа серед його терплячого народу. Богопосвячені особи є живими свідками присутності Христа у найважчих обставинах, як підкреслював святий Іван Павло ІІ: «Вони часто діють у несприятливих обставинах. Вони віддають себе цілковито в ім’я Христа для служіння бідним, емігрантам, найбільш опущеним»[2].

Кожна богопосвячена особа покликана досвідчити як розп’яття, так і воскресіння Христа. Деякі ченці і черниці «заплатили навіть у теперішній час найвищим свідченням крові за свій вибір бути вірним Христові та людині, без сумнівів і без компромісів»[3]. Їхня вірність Христові є запевненням життєздатності і витривалості Церкви у будь-яких труднощах: саме тому свідоцтво богопосвячених осіб, які страждають за віру, – це безцінний скарб для всього Божого люду.

Сповідування віри, яке ченці і черниці сьогодні здійснюють на Середньому Сході, мусить бути підкріплене молитвою і підтримкою інших інститутів богопосвяченого життя всього християнського Сходу, щоб вірне наслідування Христа розп’ятого стало солідарністю з тими, які страждають у всьому світі в той час як життя, осяяне світлом Христа воскреслого, дає надію, що переслідування закінчиться. Така солідарність є можливою в більшій мірі саме у богопосвяченому житті: святий Антоній Великий у пустелі терпить «мучеництво совісті і переживає битви віри»[4]. Для християнського Сходу є зрозумілим, що «у монашому житті людина бореться і зустрічається з мучеництвом Христа щодня»[5].

Цим листом хочемо підбадьорити і підтримати ченців і черниць, які в теперішній час є сповідниками віри у важких обставинах, і закликати всіх інших богопосвячених осіб бути солідарними з ними у цьому свідченні.

2. Місія у діаспорі

Особливим викликом сьогодення є еміграція вірних Східних Церков у країни Західної Європи. Внаслідок цього велика кількість вірних осідає чи оселяється на довгий час далеко поза межами території свого походження. Такий стан справ загрожує їм втратою своєї церковної ідентичності, приналежності до їхньої Церкви та традиції. Перед інститутами богопосвяченого життя Східних Католицьких Церков постає нелегке завдання: супроводжувати емігрантів, щоб служити їм у Христі. Це досить велике завдання як для чоловічих, так і для жіночих згромаджень. Місія богопосвячених осіб необхідна там, де ніхто інший не зможе забезпечити служіння подібного роду. Зокрема, богопосвячені особи можуть працювати як для молоді, так і для дітей; як для тих, хто втратив сенс життя, так і для тих, хто залишився самотнім і почувається загубленим у новому середовищі.

Оскільки монастирі є незамінним виразом духовності власної Церкви, їхня присутність у діаспорі вельми бажана. Таким чином східні монахи зможуть запропонувати також і вірним Латинської Церкви можливість збагатитися східною духовністю, як підкреслював святий Іван Павло ІІ: «Присутність східних монастирів зміцнила би Східні Церкви в цих країнах, пропонуючи водночас цінний досвід для релігійного життя християн Заходу»[6].

3. Участь інститутів богопосвяченого життя у новій євангелізації

Богопосвячені особи щодня живляться Божим Словом. Постійна присутність Святого Письма і його слухання – це особлива характеристика і навіть суть монашого життя: «Боже Слово – це вихідний пункт монаха, Слово, що кличе, що запрошує; особисто запитує, подібно як це сталося з апостолами. Коли Слово торкає людини, – народжується послух, тобто, слухання, яке змінює життя. Щодня монах живиться хлібом Слова. Без нього монах наче мертвий, не має що передати братам, бо Слово – це Христос, якому монах покликаний уподібнюватися»[7]. Такий досвід, пережитий монахом, є великим скарбом для Церкви і може принести великий плід у новій євангелізації. Богопосвячені особи, просвічені Божим Словом, стають його носіями всюди, по всьому світі.

Особливою традицією домів богопосвячених спільнот і монастирів є приймати у гостьових оселях тих, хто бажає провести якийсь час у тиші й молитві разом зі спільнотою богопосвячених осіб. З гостями ченці і черниці діляться Божим Словом, Євхаристією і щоденним хлібом. Більше того, люди часто шукають у монастирях мудрих монахів чи духовних провідників, які б могли дати просвітлені поради. Богопосвячені спільноти мають бути відкритими не тільки для найпобожніших вірних, але і для «далеких», для тих, хто, можливо, знаходиться на «екзистенційних периферіях»[8] (маргінесах суспільного життя, – прим. пер.) і з довірою шукає розуміння та підтримки в тих, хто відрікся світу. У такий спосіб спільноти стають місцями випромінювання любові Бога Отця не тільки до вірних синів і дочок, але й до загублених. Саме тому у цьому листі звертаємося до богопосвячених осіб із запрошенням доброзичливо відкрити двері своїх спільнот для всіх, хто спраглий любові Отця.

4. Розвиток монашого життя

Багато разів і на різних рівнях вже висловлювалось переживання щодо відновлення монашого життя у Східних Католицьких Церквах[9]. Нагальним свідченням важливості відродження монашества є той факт, що «у серці Церкви і світу монастирі завжди були і залишаються знаком сопричастя, гостинним пристановищем для тих, хто шукає Бога і духовних речей, школами віри і правдивими осередками науки, діалогу і культури для розбудови церковного життя і самого земного суспільства в очікуванні Царства Небесного»[10].

Не менш важливо, щоб Чини і згромадження розвивали в собі певні форми монашого життя: «Надіємося, що східні Чини і згромадження богопосвячених осіб відкриються на досвід монашого життя, дозволяючи, наскільки це передбачає право, щоб всередині них поставали доми, виключно призначені до цього способу життя»[11]. Після адекватного розпізнавання окремі ченці або малі групи зможуть віддатися цим відновленим формам монашого життя[12].

Його значення полягає в тому, що монахи і монахині показують сучасній людині приклад християнського життя, гармонійно поєднуючи в ньому різні аспекти людської активності: «сучасні монахи намагаються гармонійно поєднати внутрішнє життя з працею у євангельському старанні переміни звичаїв, у послусі та постійності, у безустанному розважанні над Словом (lectio divina), у служінні літургії та молитві»[13].

Для всієї християнської спільноти монастирі завжди були місцями, які нагадували, що у християнському житті на першому місці стоять внутрішнє вдосконалення і молитва. На Сході монахи були авторами духовної літератури, яка до сьогодні залишається повчальною. Отож цей заклик стосується монашества й сьогодні: «Щоб монахи і монахині, що посвячують своє життя молитві, освячуючи дні та ночі, вставляючись у своїх молитвах за турботи і потреби Церкви і людства, могли бути для всіх постійним нагадуванням важливості молитви у житті Церкви і кожного вірного»[14]. Очікується, що і сьогодні монахи і монахині стануть вчителями молитви для Божого народу, а їх «монастирі стануть водночас місцями, де вірні зможуть довіритися проводові в ініціації молитовного життя»[15].

Монаше життя, навіть якщо і різниться своїми традиціями, зберігаючи в собі засадничі і незмінні елементи, було завжди відкритим на дію Святого Духа, відповідаючи на різні потреби Божого народу, найперше на ті, що стосуються поширення милосердя. Залишається актуальним заклик отців ІІ Ватиканського Собору: «Зберігаючи характер власного інституту, нехай вони оновлять стародавні благочинні традиції та пристосують їх так до сучасних душевних потреб, щоб монастирі стали неначе живими центрами для розбудови християнського народу»[16]. Нехай ця місія здійснюється монахами і монахинями у співпраці з Чинами, згромадженнями та іншими інститутами богопосвяченого життя.

Східні монаша та еремітська традиції, рівно ж як і різні форми богопосвяченого життя Східних Церков, з багатством відповідних літургійних обрядів та давніх традицій, заслуговують на те, щоб їх оживляти і розвивати, бо вони є виявом багатства святоотцівської традиції і сприяють духовному екуменізму з монахами і монахинями інших Східних Церков, які все ще зберігають велику спадщину перших століть.

І нехай нам допомагає Господь за посередництвом Пресвятої Богородиці, Діви Марії, і святого Івана Хрестителя, Предтечі Господнього.

 

Конгрегація Східних Церков

Рим, 15 січня 2015 р.Б.

[1] Пор. Венедикт ХVI, Апостольське поучення  Ecclesia in Medio Oriente (14 вресня 2012), n. 31.

[2] Пор. Іван Павло ІІ, проповідь на ювілейному святкуванні дня богопосвяченого життя, 2 лютого 2000, L’osseervatore Romano, 3 лютого 2000.

[3] Там само.

[4] Атанасій Олександрійський, Vita di Antonio, 47, PG 26, 912 B.

[5] Псевдо Атанасій, Doctrina ad monachos, PG 28, 1424C.

[6] Іван Павло ІІ, Апостольське послання Orientale lumen  (2 травня 1995),  n. 27.

[7] Там само, n. 10.

[8] Франциск, Апостольське послання до всіх богопосвячених осіб з нагоди року богопосвяченого життя (21 листопада 2014), n. 4.

[9] Іван Павло ІІ, Апостольське послання Orientale lumen  (2 травня 1995),  n. 27; Іван Павло ІІ, Апостольська адхортація Une esperance nouvelle до Патріархів, єпископів, богопосвячених осіб і всіх вірних Ливану (10 травня 1997).

[10]  Іван Павло ІІ, Апостольське поучення  Vita Consecrata (25 березня 1996), 6.

[11] Завершальний документ…, у S.I.C.O., 171.

[12] Пор. там само, 171.

[13] Іван Павло ІІ, Апостольське поучення  Vita Consecrata (25 березня 1996), 6.

[14] Венедикт ХVI, Апостольське поучення Ecclesia in Medio Oriente (14 вересня 2012), n. 51.

[15] Там само, n. 51.

[16] ІІ Ватиканський Собор, Декрет про пристосоване оновлення чернечого життя «Perfectae caritatis», n. 9.

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар