ЗІРКА «ЧОРНОБИЛЬ» СВІТИТЬСЯ В НАС (До 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи)

(спомини-хроніка подані тут у скороченому варіанті)

Передмова

На початку липня 1987 року Українська Пресова Служба опу­блікувала мій автобіографічний нарис, у якому в міру своїх сил та здібностей я постарався показати ті умо­ви й труднощі, в яких здійснюють своє спасіння українські греко-като­лики. Найголовнішою церковною подією цього року спільна Заява вірних про вихід із підпілля й чітко поставлена справа її легалізації в СССР. Серед священиків, що заявили про свій вихід із підпілля, був і я. Через це владоможці вирішили мене ізолювати від активного церковного життя, а якщо вдасться, то й залякати.

Їхньою метою було також роз’єднати між собою найбільш діяль­них священиків й мирян. І, справді, єпископа Павла Василика не­гайно викликали до Києва, де «з’ясовували та уточнювали фак­ти», деяких священиків звільняли з роботи, щоб змусити їх за­йнятися її пошуками, священиків Григорія і Миколу Сімкайлів та Війтишина й інших почали тягати на допити, а мене, як військовозобов’язаного, прикликали викону­вати «почесний громадянський обов’язок», цебто служити у війську.

Отож, 16 вересня 1987 року мене викликали повісткою у Миколаївсь­кий районний військовий комісаріат з тим, щоб на 180 днів забра­ти на т. зв. «спецсборы».

Напередодні від’їзду сім’ї Терелів з Москви, мені вдалося з ве­ликими труднощами телефоном звідомити їх про застосовані ак­ції властей щодо учасників Заяви від 4.08.1987 року. Тепер, огля­даючись на прожитий час, ще раз переконуюсь в окремій опіці Божій та бачу, що Господь у Своїх планах бажає показати нам велику мудрість і любов.

Шановний читачу, описуючи своє перебування в місці, яке в ба­гатьох людей викликає тривогу, неспокій і жах, мені хотілося б не тільки передати Тобі все почуте, побачене, пережите, але скоріше всього сказати Тобі, що віра в Христа Спасителя, в Його бать­ківську опіку особливо в екстремальних умовах дає велику впев­неність, допомагає подолати нерішучість проганяє страх й огор­тає душу невимовним спокоєм. А що може бути кращим від цього?

Своє оповідання для кращого й легшого Твого сприймання я вирішив оформити за випробуваним, традиційним способом, цеб­то у вигляді щоденника. Ти зможеш немов би включитись у по­всякденний побут звичайних людей, немов би побачити їх зсере­дини, зможеш поспівчувати їм, а може і помолитись за них!

* * *

«І затрубив третій Ангел, — і велика зоря спала з неба, па­лаючи, як смолоскип, і спала на третину річок та на водні дже­рела. А ймення тій зорі arthemisia-чорнобиль. І стала третина води, як полин-чорнобильник, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона».

(Книга Апокаліпсис 8, 10-11)

Усім минулим, теперішнім і майбутнім жертвам ЧОРНОБИЛЯ.

присвячую:

Знаю, що смерть колись

Збере нас —

Довірливих дітей урану

На цвинтар Прип’яті.

І глибокі очі наші

З білих черепів засвітять

Біорентґенами вічної надії.

Ми простимо усім,

Хто ще боїться вмерти

В агонії лейкозної самотності

Серед червоної заграви …

 

Повідомлення

«Неважко зауважити, що ймовірність загибелі в результаті ра­діаційної аварії на АЕС в 10 тисяч разів менша, ніж при їзді автом, і приблизно в 100 тисяч менша ймовірності загибелі від удару блискавки. Співставлення з кратністю загибелі від інших стихійних лих … показує, що радіаційний ризик близький тільки до ймовірності падіння великого метеорита, здатного пробити товщу атмосфери і досягнути поверхні Землі». («Ядерна енергетика, людина і навколишнє середовище», 1984. Під редакцією А. П. Александрова)

«В. А. Леґасов, В. Ф. Дьомін, Я. В. Шевельов зробили спробу оцінити скільки рублів коштує життя людини та із вартості якої оцінки ризику загибелі людини треба виходити під час проекту­вання захисного обладнання на атомних станціях. За їх гуманни­ми поняттями: «Шкода для суспільства від загибелі середньоста- тистичної людини оцінюється на 20-30 тисяч рублів (в залежності від віку і т п.)  (В. Н. Сойфер. Чорнобильська катастрофа. . . журнал «Конти­нент», ч. 52, стор. 215)

«Жодна країна не може успішно розвиватись, якщо не буде на­копичувати свій енергетичний потенціал. Енергія для людини — це своєрідна валюта, якою вона платить за всю свою життєву діяльність . . Щорічно ми повинні урухомлювати в європейській частині СССР блоки атомних електростанцій загальною потужні­стю 10 мільйонів кіловат. А потужність пересічної АЕС буде дове­дена до 6 мільйонів кіловат». (Енергія XXI століття. Бесіда з міністром електрифікації П. С. Непорожнім. Газета «Известия», від 8.04.1984, с. 2)

«За символікою східного календаря 1986 рік буде роком Вогняного Тигра. Старовинна легенда говорить, що одного разу зна­хабнілий буйвіл (символ 1985 року) переміг у герці самого тигра володаря джунглів і так довго сміявся з переможеного, що по­збувся передніх зубів. З цього часу буйвіл упокорився, а тигр почав недолюблювати биків і корів. Звідси, не варто надмірно хва­лити минаючий рік, щоб не образити «смугастого», цебто тигра, що є символом 1986 року». . . (Газета «Труд» від 28.ХІІ.1985).

«Перед журналістами виступив Голова урядової комісії, заступ­ник Голови Ради Міністрів СССР Б. Е. Щербина. Він докладно звідомив, ЩО сталося в Чорнобилі. 26 квітня о 1-ій годині 23 хвили­ни на 4-му блоці Чорнобильської АЕС під час планової зупинки блоку і при потужності 200 теплових МВТ сталася аварія з част­ковим пошкодженням активної зони реактора і викидів осколків за межі станції. При цьому була втрачена критичність реактора».

(«Рабочая газета» від 7.05.1986, стор. 3)

«Ніхто не приховує Чорнобильської біди. Те, що сталося, ще раз переконує, що атом, навіть мирний, вимагає великої обережності. А якщо він поміщений в бомби, в ракети, націлені на знищення людей, — це людське божевілля! Так говорять зараз люди на ба­гатьох сходинах, зібраннях, які відбуваються тут, біля Києва». (Газета «Труд» від 8.05.1986)

 «Добрий вечір, товариші! Усі ви знаєте, недавно нас спіткала біда — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. . . . Ми вперше реально зіткнулися з такою грізною силою, якою є ядерна енергія, що вийшла з-під контролю. . . . Ми розуміємо: це ще один удар дзвона, ще одна грізна пересторога про те, що ядерна епоха вимагає нового політичного мислення і нової політики». (Виступ М. С. Горбачова по телебаченню 15 травня року)

«Яка ж ситуація на четвертому блоці? Залишкові термореакції стихають, — відповідає замісник Го­лови Ради Міністрів СССР, — однак рівень радіації біля самого блоку високий … треба зробити фундамент під реактор. . . Це початок побудови «могильника»? По суті справи, звичайно. Але пам’ятайте, що ‘могильник’ — будова відповідальна... тепер в околиці ЧАЕС зосереджені великі сили. Потрібна техніка надходить з усієї країни. Багато шатрових містечок розкинулись як усередині тридцяти кілометрової зони, так і поза її межами. А бузок вже відцвів. Надходить літо. А тому в Чорнобилі, в се­лах і містах, в лісах і садках виспівують солов’ї». (Губарєв М., спец, кореспондент газети «Правда», Солов’ї над Прип'яттю, стаття від 26.05.1986, стор. 5)

Чорний чорнобильський гумор

Модернізована російська казка про колобок

(«Колобок» — це хлібець у формі кулі)

Йде лисиця галявиною. Аж нараз — гульк! Колобок котиться.

Колобок, колобок, — я тебе з’їм!

Ні, лисице, не з’їси ти мене, бо я не колобок, а їжачок.

А де ж твої колючки?

Що, лисице, хіба не бачиш, що я із Чорнобиля втікаю і їх по дорозі загубив.

 

Причини аварії на Чорнобильській АЕС

 «Четвертий блок Чорнобильської АЕС був введений в експлуа­тацію у грудні 1983 року. Електростанція працювала дуже добре і в 1985 році випродукувала 29 мільярдів кВт. енергії. Згідно з планом четвертий блок по двох роках роботи мав пройти профілак­тичний ремонт. Дня 25 квітня працівники почали поступово зни­жувати потужність четвертого атомного реактора до мінімального ступеня. Дирекція електростанції вирішила провести в період по­нижування сили реактора експеримент в рамках аварійних забез­печень. Безпосередньо з атомним реактором є злучений турбоге­нератор, який достачає електричну енергію, необхідну для роботи помп, аварійних систем та інших пристроїв, що обслуговують ре­актор. У випадку припинення роботи реактора, отже ж припинен­ня допливу пари, що крутить турбогенератор, останній деякий час працює за інерцією, а відтак включається дизельний генератор, котрий постачає згідно з потрібними параметрами електричною енергією усі відповідні пристрої. У процесі експерименту було ви­рішено переконатись, чи турбогенератор достатньо довго працю­ватиме за інерцією, щоб включився дизельний генератор. Це був чисто технічний експеримент і не мав нічого спільного із самим реактором.

Голова Державного Комітету СССР у справах мирного викори­стання атомної енергії Андронік Петросянц ствердив на прес-конференції, що якість такого експерименту була низькою і що в ньому не було передбачено необхідних заходів безпеки. При цьо­му тут яскраво проглядаються недбайливість, брак відповідальності і надужиття, що в основному допровадили до аварії.

Експериментатори, не узгодивши свого плану з проектантом реактора чи електростанції, о 14.00 25 квітня виключили систему аварійного охолодження реактора і до години 1.23 наступного вже дня, тобто до моменту аварії. Таким чином, реактор працював без аварійного забезпечення, а це цілковито суперечить принципам експлуатації атомних реакторів.

Взагалі, в процесі реалізації експерименту з турбогенератором було поповнено 6 технічних помилок, які призвели до двох ви­бухів у реакторі, спричинили втрату щільності і проникнення ча­стини радіоактивних субстанцій в атмосферу. Як підкреслив пер­ший заступник директора Інституту атомної енергії ім. Курчатова, член Академії Наук СССР Валерій Леґасов, якщо б було не зроблено бодай однієї з тих помилок, то до аварії не дійшло б». («Жольнєж вольносьці», газета збройних сил Польщі, від 22.08.1986. ПАП)

 

Перша річниця аварії на Чорнобильській АЕС

«Москва (ПАП). Як сказав в інтерв’ю для агенції ТАСС голова радянського Державного Комітету в справах використання атом­ної енергії, Андронік Петросянц, питома вага атомної енергетики у продукуванні енергії в СССР буде постійно зростати. У 1990 році енергія нуклеарних електростанцій в порівнянні з 1985 роком зросте удвічі. На даний час в СССР будують 11 атомних електро­станцій, будівництво наступних планується».

(«Трибуна люду» від 27.04.1987, стаття «Майбутнє атомної енер­гетики»)

Грушівське чудо

«В кінці квітня серед віруючих селян Грушева Дрогобицького району поширилася дивна чутка: ніби на балконі старої каплиці, час від часу, з’являється образ діви Марії».

(Львівська газета «Вільна Україна» від 13.05.1987, стаття М. Мариняка, власного кореспондента, «Кому вигідне грушівське чудо?»)

«Сьогодні минає рівно місяць з того дня, як по Грушеву і навко­лишніх селах Дрогобицького району рознеслася новина про з’яв­лення діви Марії на балконі старої каплиці одинадцятирічний дів­чинці Марійці Кізин. ... Про з’явлення богоматері у Грушеві не забарилося повідомити і радіо Ватикан. Звичайно, незвична ін­формація. .. і тепер підігріває інтерес багатьох людей (віруючих і невіруючих) до грушівських подій».

(Львівська обласна молодіжна газета «Ленінська молодь» від 26.05.1987 Стаття С. Курпіль, спецкор, «Сенсації навколо Грушева»)

На запитання монахів: «Що Ви думаєте про Грушівське чудо? Чи можна нам туди їхати?» отець д-р Ієронім Тимчук, ЧСВВ, від­повів: «Тут треба заховати розсудливу обережність, щоби, не дай Господи, не сталося чогось подібного, як з «чудом Середнянським», що призвело до появи секти покутників. Звичайно, село Грушів ще з австрійських часів було відпустовим місцем, там була поява чудотворної ікони Богоматері і багато оздоровлень, але це давні часи. Знову ж, Грушівського чуда не слід заперечу­вати, бо бачимо наразі тільки позитивні сторони, а саме: появу мала б бачити не доросла людина, а 11-річна дівчинка, якій Пре­чиста Діва Марія можливо щось хотіла сказати, якщо б вона по­чекала, а не побігла до батьків. Друге, поява відбувалася у відпо­відному місці, тобто каплиці. Третє, поява відбувалася у відповід­ному часі, тобто у Провідну неділю, яка, і це найбільше застанов­ляє, співпала з річницею вибуху атомної електростанції у Чорно­билі 26 квітня 1986 року. Четверте, десятки тисяч людей різної віри, що прибувають до Грушева, єднаються в молитві і покуті. Час, безперечно, покаже, чи це чудо було взагалі і чи воно було правдиве. Тим часом прошу стриматися і не їхати до Грушева з пу­блічними Богослужбами».

(м. Стрий, початок травня 1987 року).

Суворі уроки Чорнобиля

Завершився судовий процес над винуватцями аварії на АЕС. 29 липня судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду СРСР під головуванням члена В. Суду СРСР P. К. Брізе з участю державного обвинувачувача — старшого помічника Генерального прокурора СРСР Ю. М. Шадріна завершила в Чорнобилі розгляд кримінальної справи колишніх керівників станції. Більш як три тижні тривав судовий розгляд. . . . Судова колегія засудила В. Брюханова (директор станції), М. Фомина (головний інженер ЧАЕС), А.Дятлова (заступник гол. інженера) до максимальної міри пока­рання, передбаченої за ці злочини Кримінальним Кодексом, — де­сяти років позбавлення волі, Б. Рогожкіна (начальник зміни), — до п’яти, О. Коваленка (начальник реакторного цеху) — до трьох, Ю. Лаушкіна (інспектор Держатоменергонагляду СРСР) — до двох років позбавлення волі».

(Газета «Молодь України», 1.08.1987).

 

24.09.1987. Четвер. Село Рудники, Миколаївський район, Львівсь­ка область. По обіді голова сільради Роман Красій приніс повіст­ку Миколаївського військкомату, в якій вказано мені прибути для проходження медичного огляду або 25 вересня, або 28.

 

25.09.1987. Прокинувся раненько. Змовив короткі молитви, решту в автобусі доповнив правилом святого Пахомія. Не забув захопи­ти з собою богослужбові речі: хто його зна, що «вони» готують? До проходження медичної комісії залишається ще година часу. Чи не відправити б святу Літургію у знайомих підпільних католиків? Пікулики (так називається сім’я) радо пристають на це. Перш, ніж податися у поліклініку, вирішив відвідати комісара Ваґанова. Його ще не було. Треба чекати. Я, сидячи на лавці перед військ­коматом, молився. Тим часом тротуаром крокував кремезний мужчина середнього росту з набряклим червоним обличчям, зо­дягнений у військову форму. Я підвівся і пішов услід. Через де­кілька хвилин був у нього в кабінеті. Чемно з ним привітався, відрекомендувався. Але як тільки він довідався, з ким має «при­ємність» говорити, підвищеним і категоричним тоном заявив: «Пайдьотє служіть». Напевно, йому заборонили вступати зі мною в дискусію, бо провадити дальшу бесіду не побажав. У четвертому відділенні військкомату я отримав бланк медичного обстеження і подався в поліклініку. Почалися мої митарства по кабінетах і довжелезних та заплутаних коридорах, в яких стояли нескінченні черги людей. Тільки у рентген кабінеті було безлюдно. Мені вже набридло мандрувати, а лікарських підписів й печаток на бланку багатенько бракувало. Вирішив я повернутись до військкомату. Коли віддав працівниці 4-го відділення картку медобстеження із зібраними лікарськими «автографами», вона подалася до коміса­ра, полковника Ваґанова. Мабуть, пояснювала йому ситуацію, цебто труднощі, пов’язані з медоглядом Гавриліва, бо через стіну було чути його крики і погрози на адресу медпрацівників поліклі­ніки. Було чути, як він телефонував завідуючій поліклінікою й тигрячим голосом вигукував: «Ви што там сєбє пазваляєтє?!! Ви што — протів совєтской власті?!» Довелося мені на бажання се­кретарки ще раз перейтися до злощасної поліклініки. На цей раз медогляд відбувся блискавично — ніхто не хотів зачіпатись із «совєтской властью», яку так динамічно впроваджував у життя полковник Ваганов.

В замін за принесену картку медогляду я отримав від секретар­ки 4-го відділення повістку, в якій було мені вказано з’явитись на «спецсборы», які мають тривати 180 діб, починаючи з 29 вересня 1987 року.

Після цього подався я до Львова, щоб полагодити справи на ро­боті. Начальник котельні Тарас Дмитрович Лапичак схвильова­ним голосом повідомляє мене, що телефонували йому з обласного військкомату і висловлювали претензії щодо Гавриліва, «який не хоче йти до армії і якого судитиме трибунал». Ось такої! Поба­чивши повістку, Лапичак заспокоївся, негайно звідомив обласний військкомат, що з Гаврилівим проблем немає, повістку приніс і до армії піде. З котельні спрямовую свої стопи до найближчого свя­щеника, сповідника віри, отця Івана Лопадчака, щоби висповіда­тися перед далекою дорогою, а також відвідую Михайла Гориня, що мешкає неподалік. Його, на жаль, немає, але застаю в його квартирі Зиновія Красівського, який, довідавшись про мою недо­лю, потішає мене жартівливо:

«Пам’ятайте, отче, ми повинні бути такі, як кіт».

Як то? — запитую.

А так. Кіт, з якої висоти не падав би, завше приземлюється на чотири ноги і дивиться, де миша!

Повернувшись додому, застаю місцевих католиків, які прийшли попрощатись зі мною і потішити мене. Ми спільно молимося …

28 вересня 1987. Ввесь день стараюся перевести у духовній зосеред­женості: чернечі молитви, роздумування. Збираю найнеобхідніші речі. Що найважливіше для католицького священика? Це — вико­нувати свій духовний обов’язок незалежно від місця і часу. На першому плані — Свята Літургія. Отже ж, складаю в скриньку портативні богослужбові речі: чашу, дискос, Євангеліє, іконку з мощами святого Йосафата, розп’яття, просфори, пляшку з вином, ілітон, літургікон, требник, святе миро, оливу, єпітрахиль. . . Кладу до тор­бинки портативного радіоприймача з маленьким телефоном, що дасть мені можливість індивідуально слухати радіопередачі, зо­крема «Радіо Ватикан» і «Радіо Свобода». Вечо­ром спільна молитва з батьками і вірними, зокрема за всіх тих, що покидають свої хати, свою родину.

29 вересня 1987. По сніданку хтось стукає, — входить ... голова сільради Красій і чемно пропонує мені свої послуги — хоче завез­ти мене своєю «Ладою» в Миколаїв.. Роман старший від мене на два чи три роки, у свій час навіть працював з батьком на тракторі у колгоспі, відтак, як популярно мовиться, записався в комуні­стичну партію став головою сільради. До місцевих рудниківських підпільних греко-католиків ставиться досить терпимо. Дорогою дуже старанно й популярно пояснюю йому проблему УГКЦ. Роман на якийсь час перериває розмову на релігійну тему і каже: «Вас взагалі могли б і не брати в армію, адже ж Ваші батьки пенсіонери, брат аж в Ужгороді, отже ж Ви ними піклуєтесь. Як опікун, Ви могли б залишитись». Це очевид­ний натяк на те, що можу через нього просити ласки у комісара Ваганова. Розмова якось обірвалася. Мовчки приїхали на місце, мовчки попрощали­ся помахом руки.

Незважаючи на те, що час у повістці вказаний — 7.30, чекати доводиться ще півтора години. З Миколаївського району нас на­збиралося щось з десять мужчин, в їх числі, як виявилося, і мій однокласник Богдан Дощин. Вишикували нас, зробили переклич­ку. Проводжаючих майже немає, тільки дві жінки плачуть за своїми чоловіками. Всім стає сумно, а тим чоловікам незручно й вони проганяють своїх дружин. Перед дорогою хлопці вже випили трохи. Як посідали в автобус, мовчки повиймали горілчані запаси й ще потроху випили. Запропонували майорові, але той відмовив­ся. Розмови не густо. Якщо хто і кине словечко, то воно стосуєть­ся основного, болючого: куди, чому й чого? Майор похмуро мов­чить. Прибуваємо на так званий збірний пункт до Львова. За­проваджують нас у великий зал, де гамірно і людно. Тут самі тільки мужчини середнього віку, як виявляється, з різних кінців Львівської області. На підвищенні розташувався штаб, де є офі­цери різних рангів. Вони ще раз перевіряють наявність людей, укомплектовують команди, викликаючи по черзі кожного присут­нього. Я сів якнайближче до підвищення, щоб краще бачити, що тут діється. Штаб найбільше цікавиться бульдозеристами, грейде­ристами, шоферами, крановиками і т. п. технічними спеціальностями. Настає черга «миколаївчан». Кожного зокрема розпитують про фах, сімейний стан, відтак роблять помітки в документах. Із одинадцяти залишають сімох, решта можуть вертати додому. Ми ще довго, бо аж до 14-ї години, чекаємо на автобус, який везе нас на головний вокзал. За цей час хлопці до решти випивають алко­гольні запаси. Майор з Миколаєва, що супроводжував нас, і сам не відходить, і нам забороняє покидати територію збірного пунк­ту. Згодом, чоловіки, що випили, набираються мужності і, майже атакуючи його, агресивно наполягають відповісти: «Куди нас ве­зуть?» Той нарешті «розсекречується»: «Поїдете, — каже, — в Славутич на будівництво. Доми будете строїть». Всі ми відчуває­мо, що збрехав.

На головному вокзалі доводиться чекати ще одну годину. За цей час проворні хлопці поновлюють горілчані запаси. І ось усіх льві­в’ян, а нас щось з 115, нарешті запаковують у два найпримітивніші вагони, т. зв. загальні і причіпляють до поїзда «Львів-Київ». Це нас трохи заспокоює, бо Київ все ж таки Україна. Хлопці іще собі випили, почали співати. В основному українські народні піс­ні.

Щойно по опівночі всі уклалися спати на тверді лавки. Навпроти нашого переділу з моменту само­го від’їзду уклався спати якийсь бородатий мужчина з довгим во­лоссям. Він звернув на себе увагу не тільки зовнішністю, але та­кож тим, що нічого не їв, не пив, не співав, не розмовляв — лежав собі на лавці і дивився в стелю, деколи по його заплющених очах можна було здогадатись про напружену роботу мозку.

30 вересня 1987. 5.00. Київський вокзал. Холодно. Всі розташувались групками на пероні. Бородатий тримається окремо і дуже багато курить. Нарешті запроваджують нас у приміщення вокзалу. Тут тепліше. В буфетах можна купити бутерброди, пепсі-колу, можна сісти на вигідних лавках, що ми негайно і робимо. Час тече дуже повільно, надто повільно, щоб його терпіти. Хлопці все частіше атакують двох майорів, що нас супроводжують. Нарешті один із них сповіщає нам невеселу вістку: «Ви, хлопці, їдете в Чорнобиль!»

Після таких слів не те, що співати не хочеться, але й пепсі-кола стала гіркою. «ЧОРНОБИЛЬ» — це слово викликало тільки одне відчуття — СТРАХ!!! Кожен замикається в собі зі своїми думка­ми, з страхом за себе, за свою дружину, дітей, за своє майбутнє. .. Кожен неначе б переживає свій власний реквієм. Цей гнітючий момент переходу напруження до ще більшого напруження можна вважати неначе б психологічним стресом, психозом. Особливо прикро, що це відбувається тут, на брудному київському вокзалі, а не вдома або хоча у військкоматі. Цей жаль до такого жорсто­кого трактування, до так званої секретності, яка насправді не є жодною секретністю, відчуває кожен. А саме тут, ой як була б потрібна заспокійлива, щира та одверта розмова… На жаль …

Мені, як священикові, прикро спостерігати душевний біль, ін­стинктивний страх і гіркий сум моїх товаришів. Губи самі шепо­чуть слова молитви: «От наглия і несподівания смерти сохрани нас, Господи!»

Майор каже, що треба чекати ще зо дві години. Беруся негайно за написання листів і поштівок знайомим та рідним, щоб при­наймні знали, де буду знаходитись. Серед іншого пишу декілька листів до друзів у Західній Німеччині і Югославії. Але чи дійдуть? Окрім цього, старанно занотовую усе почуте і побачене у маленькому блокноті. Чи багато сторінок доведеться списати?

Звучить команда сідати в електричку: «Київ — Біла Церква». Прибуваємо в обідню пору. На залізничному вокзалі дуже брудно, непривітно і малолюдно. Через пів години команда сідати у ванта­жівки, які везуть нас у військову частину ***, що виконує функ­цію бази, куди прибувають «чорнобильці». Розташовуємося під деревами біля величезного заасфальтованої площі, вкритої гео­метрично точними білими смугами. Кожен виймає свої запаси їжі і складає до спільного застеленого газетами «стола». По черзі гру­пами підходимо і поважно та мовчазно споживаємо обід. Спільна трапеза внесла трохи розради. Бородатий дивак тримається осто­ронь, смалить цигарки і димує, немов фабричний комин; ніхто не відважується запросити його до товариства.

Знову лунає команда: «Строїться! Все, що не мають тридцять годов, два шага вперйод вийті із строя!» Декілька мужчин кро­кують вперед. Лунає нова команда: «Все, що мають троє і больше дітей, два шага вперйод, вийті із строя!» Ще декілька мужчин ру­шають вперед. Перевіривши їхні документи, командир викрикує до них: «Собірайтє свої вєщічкі і уєзжайтє домой!» Виявляється, що участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС мо­жуть брати тільки чоловіки, і то віком від тридцяти до сорока п’яти років. Це, так би мовити, демографічний підхід до даної справи. Все вирахувано точно, адже ж, згідно із сучасною модел­лю сім’ї, у подругів, яким поза тридцять, діти, як правило, майже не народжуються. Таким чином «радіоактивних» дітей буде мен­ше. Усі це негайно похопили. «Кому потрібні радіоактивні діти», зауважує хтось. «От дурний я, якби теє знав, то зафундував би собі ще одного короїда», — жартує інший. «Можеш це зробити, як повернешся», — радить йому хтось із товариства. З сумом і навіть деякою заздрістю дивляться всі на невеликий гурток, що відда­ляться за браму. Їх чекає рідна хата, жінка і... троє дітей.

Тим часом проходить поблизу нас якийсь у цивільне зодягнений мужчина. Запитуємо: «Хто такий? Звідки?» Виявляється, з Чорно­биля вертає. Родом із Житомирщини. Був у Чорнобилі, працював шофером три місяці. Його обступили, наввипередки розпитують: що там, як там? Але він щось не в гуморі, та й, як бачимо, дуже додому поспішає. Каже, що у цю частину прибув тільки за ци­вільним одягом, який нам радить брати зі собою. Пращаючись, каже: «Краще воно, хлопці, у цей Чорнобиль не попадать. Но єслі попалі, то держісь. Однак,  заспокойтесь, ще скоро не помрете!»

Через деякий час гримить для всіх нова команда шикуватися і підійти до складів, щоб одержати військову форму, т. зв. «вєщ-мешкі, бушлати і фляги». Відтак заводять нас у лазню, де пере­одягаємось. Пам’ятаючи пораду житомирця, більшість вирішує взяти цивільний одяг із собою в Чорнобиль. Переодягнені, не пі­знаємо один одного. Колір хакі робить нас однаковими. Дуже ку­медно виглядає у бушлаті, галіфе, чоботях і пілотці «бородатий». Він примостився на ґанку якогось складу, курить безнастанно ци­гарки та споглядає навколишній світ через свої круглі окуляри. Вже 14-та година, а з вчорашнього дня він нічого не мав у роті, крім своїх цигарок. Особисто мені стає дуже шкода його. Виймаю із свого мішка розчинну каву і шоколадні цукерки, а також і прихоплений з дому електрокип'ятильник. Треба тепер розшукати розетку з струмом 220 вольт, щоб закип’ятити воду. Через десять хвилин приходжу до «бородатого» і пропоную напитися гарячої кави з цукерками. Він з вдячністю погоджується. Починаємо нашу скромну трапезу і розмову. Спочатку знайомимося. Олек­сандр Прошкін зі Львова. За фахом — кочегар, за покликанням миротворець, за світоглядом — даосист. Нам приємно провади­ти бесіду на спільно відшукані теми, а саме: філософії і літерату­ри. Лагідно світить осіннє сонечко й приємно зігріває нашу душу. Перед нами невідомість і тривога перед радіоактивною небезпе­кою. Якось цілком природньо розмова торкається проблеми смерти, вічности. Олександр сприймає ці речі у світлі свого даосистського світогляду, — як продовження процесу єднання людини з позабезмежним, цебто по-нашому, по-християнськи, з Богом. Що ж, приємно зустріти тут таку людину, котра хоч і по-своєму, але все ж таки вірить у непереминаючі вартості. Розмова торкається тво­рів Раджнеша, з якими, виявляється, він знайомий, і про які він схвально відгукується. Я не питаю його про національність, незручно. Він розмовляє літературною українською мовою, хоча за зо­внішнім виглядом неважко здогадатись, що Сашко — єврей. Він висловлює припущення, що опинився тут з легкої руки тих, кому невигідний і він. і його група миротворців, що домагаються справжнього миру, цебто миру несовєтського зразка. Він споді­вається довго у Чорнобилі не затримуватись, бо в армії не слу­жив, а військового квитка отримав по закінченні інституту. Коли він довідується про мої клопоти, то радо дає мені адресу й теле­фони московської групи, котра в разі потреби може мені допомогти. Деякі особи з цієї групи мені знайомі. Це ще більше зближує нас.

Тим часом нас знову шикують з тим, щоб в авто лавці отримати т. зв. «суху пайку»: дві рибних і одна м’ясна консерви, трохи хлі­ба. Відтак нас завантажують у покриті брезентом автомобілі і ми рушаємо в дорогу. Переїжджаємо селами, що в порівнянні з на­шими, галицькими, виглядають біднішими і сумнішими. Тут не­має мурованих двоповерхових цегляних приватних будиночків, частіше всього — це дерев’яні хатки, покриті черепицею. Із на­ближенням до Чорнобиля кидається у вічі ІНТЕНСИВНИЙ ПЕРЕ­ХІД ЗЕЛЕНОГО КОЛЬОРУ ЛИСТЯ У ЖОВТИЙ. Особливо це поміт­но на хвойних деревах, хоч вони, як відомо, мали б бути постійно зеленими. А тут — якісь зеленкувато-коричневі. Цей феномен очевидний для всіх. І тому зміна мажорних кольорів у мінорні ще більше поглиблює тривогу. Тепер ніхто не розмовляє, ніхто не співає пісень. Забігаючи вперед скажу, що ЧОРНОБИЛЬ — ЦЕ МІСЦЕ, ДЕ НІХТО НЕ СПІВАЄ ПІСЕНЬ.

Сутеніє. . . В селах засвічуються вогники, а це означає, що тут ще живуть люди. Вогники мерехтять неначе б вогники нашої на­дії, що ми не самітні. Водії «Уралів» вмикають фари. Світло роз­різує темряву й вихоплює придорожні знаки, що вміщені на при­лягаючій до дороги смузі: «ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНИЙ». Це означає, що можна користуватись тільки асфальтованою частиною дороги. Біля 18-ї години прибуваємо в містечко Оране, де нас дуже шви­денько пересаджують в інші «Урали», і ми продовжуємо свій шлях.

Щойно о годині 20-ій прибуваємо на місце нашого теперішнього проживання — «Військова частина Т43187». Цей напис видніється на будинку поблизу воріт, біля яких зупиняються «Урали».

«Виході і заході», — командує хтось.

Минаємо контрольно-перепускний пункт (КПП) і зупиняємося перед штабом — приземкуватим дерев’яним будиночком, що своєю довжиною нагадує барак. Неподалік штабу стоять два автомобілі марки УАЗ-469, на передньому шибі одного з них видніється застережливий напис: «ОПЕРАТИВНАЯ КГБ». Бач, і воно тут!!!

Нас зустрічає симпатичний кучерявий майор — замполіт. Перш за все заспокоює, мовляв, тут нічого страшного немає. Відтак не командує, а запрошує перейтися до приміщення їдальні, в якому великі столи, табуретки, а також окреме підвищення, цебто естра­да. Коли всі вже вмостились, замполіт виголошує російською мо­вою ось таку промову, що її законспектував і подаю тут у власно­му перекладі:

«Місце, в яке ви прибули, називається 136-й інженерно-буді­вельний полк, відомий скоріше як полк Прикарпатський. Він створений 5 травня 1986 року, тобто через тиждень після аварії на Чорнобильській АЕС. Наш полк розташований поміж селами Димарка — Мусійки — Термахівка. Наша адреса написана на поштовій скриньці поблизу наметів. Що ж ми тут робимо? Холи б це сказати коротко: ‘крутимося довкола четвертого блоку, очищуємо, ‘хоронимо’ — не людей, звичайно, а заражені об’єкти. Нічого страшного немає! Тепер тро­хи про радіацію. . . Фон тут різний, залежно від місця. Подекуди два рентгени, подекуди 3.5 рентгени. Допустима доза опромінення на добу 0.5 рентгена. Вимірюванням фону займається дозиме­трична служба, яку тут жартівливо називають ‘хіміками’. Нещо­давно в Прип’яті солдати шуміли, незадоволені були, мовляв, мало їм рентгенів пишуть. Знайшлося там декілька таких бунтів­ників, що інших ворохобили. їх негайно спрямували в таке місце на роботу, де радіоактивність дійсно вища. Нічого! Заспокоїлись голубчики! Що ще можна було б сказати? Тут все налагоджено непогано. Поливалки ходять — радіоактивну пилюку змивають, санітарний перепускник обов’язково працює. Найголовніше — це не ходити туди, де не просять і де не посилають. Наприклад, поза дорогою. Коли переїжджали, мабуть, зауважили дороговкази, що забороняють зупинятись автомобілям поза асфальтованою частиною дороги. Це недаремно. Коли б навіть командир посилав вас туди, де високий ступінь радіації, такого наказу не мусите викону­вати, нехай сам іде! Не вільно теж нічого рухати. Навіть якщо б вам щось дуже сподобалося.

Випадок в одному з полків недавно стався. Солдат працював не­подалік 4-го реактора, знайшов дрельку нову, імпортну, сподоба­лась йому, взяв із собою, привіз у частину, сховав під подушку. Спить ніч, потім спить другу. Ранком усі прокинулись, а він лежить, не встає. Що таке? Помер! Виявилось по обстеженні — від опромі­нення мозкових тканин, — на дрельці радіоактивній спав. Інший випадок. Знайшов солдат у зоні красивий портсигар. Сховав до кишені. Через якийсь час зауважив почервоніння на стегні. Ніко­му нічого не говорить, до лікаря не звертається. По декількох днях — параліч ноги, і тільки у лікарні признався, що за причина цього. Ще один випадок. Одному лейтенантові сподобались імпортні консерви, з такою яскравою красивою упаковкою. Жалко йому закопувати. Привіз у частину. Це ж добре, що до свого товариша-хіміка звернувся. Той як замірив «японцем». .. Що таке «японець»? Це дуже точний японський дозиметричний апарат. Отже ж, як замірив — аж стрілку заскалило! Треба дуже бояти­ся внутрішнього опромінення, яке можна набути через споживання заражених продуктів, фруктів. Сподобаються вам гриби, а тепер їх багато в лісі, не збирайте і не смажте. Так само рибу. її у Прип’яті дуже багато. Не ловіть і не варіть. Радіація — це не бактерія, котру можна окропом ошпарити і знищити. Внутрішня радіація нічим не змивається — буде СВІТИТИ РОКАМИ!!! У нашому полку випадків внутрішнього враження нукленоїдами поки що не було.

Хочу сказати вам, що загальна норма опромінення прийнята була місяць по аварії на ЧАЕС і виносила 25 біорентґенів. Відтак була знижена до 15-ти. А тепер становить 9.5. Що це таке біорентґен? Це біологічний еквівалент рентгена. Практично це означає, що солдат за увесь час свого тут перебування може отримати саме таку дозу і не більше. Кожен з вас матиме свою персональну кар­ту, в яку кожного дня заноситимуть отриману дозу згідно з прийнятими нормами одноразового опромінення. Коли солдат набрав 9.5 біорентґенів — звільнюємо від служби і відправляємо додому. На його місце прибуває інший.

Питання з залу: А що з тими, що набрали по 25 і 15 рентгенів?

Замполіт: Потім підійдеш, відповім. Що стосується дисци­пліни. Дуже раджу не мати знайомства із «кавою». Що таке «кава»? Ні, це не кофе, яке у вас там, у Львові, називають кавою. Тут — це самогон місцевої продукції. Самогоноваріння, незважаючи на боротьбу із ним, тут іще процвітає. Будьте обережні! Хто його зна, з чого тую «каву» варять? Може, із заражених плодів.

Питання: На Новий рік відпустите?

Замполіт: Думаю, що так. Думаю, що Новий рік зустрічатимете в своїй хаті. Ще одне. Ті, що мають електронні годинники, раджу їх в зону не брати — там вони обов’язково зіпсуються. Буває й таке, що механічні теж починають брехати. Тут витримують тільки антимагнітні годинники. У нашій країні такі виготовляють. Нази­ваються вони «Командірскіє». Питаєте, де можна купити? Сам не знаю. Це ж дефіцит! Не рекомендую також курити. Краще всього зовсім покинути, принаймні на час вашого тут перебування. Рад­жу теж не сідати, де не є вказано. Особливо ж у зоні. Краще вже постояти тих декілька хвилин чи годин роботи, ніж потім мати ускладнення з … ви всі або майже всі жонаті мужчини, маєте жі­нок … самі розумієте … різне може статися. Нащо, щоб жінка нарікала, а може, навіть і покинула. Листи часто додому пишіть, щоб ваші рідні не хвилювались за вас, а то бувають випадки, що мені самому доводиться писати — рідних заспокоювати. Питаєте, чи багато закопувати треба? Багато. Усе, що в тридцяти кілометровій зоні знаходиться, усе будемо закопувати, усі села під злом підуть.

Хтось із залу: Ми, переїжджаючи, бачили нові відбудовані села. Чи їх теж закопуватимуть?

Замполіт: Так, їх звичайно теж. Жалко, — кажете. А що ж робити?

Питання: А скільки кілометрів звідси до реактора?

Замполіт: П’ятдесят кілометрів. До найближчої залізничної станції — п’ятнадцять.

Питання: А як працюємо?

Замполіт: Як працюємо? Закопуємо частіше всього таки на місці. Якщо є можливість, вибухівкою робимо ями, як ні, то екскаваторами, бульдозери зсувають, засуваємо землею, посипаємо пісочком. Бу­вають і неприємні випадки, або й трагічні. Буквально за декілька днів до вашого приїзду, один солдат з Івано-Франківської області, здається, з Рогатинського району, повісився. Наговорили йому тут різного, налякали хлопця, нерви у нього не витримали, пішов он там за їдальню, де дрова зложені, і повісився. Дуже це неприємний випадок, а для рідних трагедія. Три ганебних випадки було: перший — у лікаря в санітарній частині посилку вкрали, другий — в одного солдата сто рублів вкрали, третій — аж сміш­но! — костюм поцупили. У кого ж крадуть? Самі у себе. Хіба ж це личить дорослим людям? Хоча б дітей своїх стидалися! А так, у загальному, нічого страшного. Якщо хтось бажав би повіситись — нехай спочатку до мене прийде. (Сміх у залі).

Замполіт продовжує: Думаю, что сємдісятілєтіє октября достойно встрєтім. І далі: Що стосується привілеїв, грошових винагороджень і тому подібне, можете довідатись про це з таблиці, що висить біля їдальні. На ній усе написано. Можете підійти і прочитати. Концерти у нас тут майже кожної неділі — різні ансамблі приїжджають. Кіно­фільми щоденно кожного вечора крутимо. Старі, правда, третьої категорії, але що ж зробимо? Кращих не дають. Бібліотека є тут у нас, з подарованих книг організована, звичайно, серед них дефі­цитних не знайдете, вибачайте. Свіжі газети кожного дня надхо­дять. А зараз чайку нап’єтесь, опісля документи оформимо, відтак спати вас укладемо, скоріше всього в лєнінской комнатє. Це тіль­ки одну ніч, а потім кожен буде мати своє ліжко.

На цьому майор свою бесіду закінчує. Через деякий час розно­сять чай, досить таки міцний й запашний, а може, він нам тільки після дороги так смакує. Біля естради розташовується тим часом, так би мовити, комісія «працевлаштування». За столами засіли лейтенанти, капітани і писарі. Викликають нас по черзі, розпи­тують, фах, сімейний стан кожного записують, домашню адресу, місце роботи й тому подібне. Надходить й моя черга. Коли запи­тують про фах, відповідаю:

Спеціальність моя, так би мовити, класична: машиніст-оператор газифікованих котлів середнього і високого тиску, а якщо говорити популярно: кочегар, або опалювач.

Ну що ж, будете кочегарити, на наших котлах найнижчого тиску. Такі люди нам тут дуже потрібні.

Вищеописана церемонія триває довго, бо треба ж перепустити 104 чоловіків. Десь опівночі приводять нас у згадувану замполі­том кімнату, в якій підлога застелена матрацами. Власне на них і доведеться нам перевести ніч. Кожен шукає собі якесь місце. Я розташовуюся на підвищенні, а саме: на тумбі під стендом з фо­тографіями членів Політбюро КПСС. Бодай тепер можу переко­натись, що «кремлівські старці» можуть бути чимось корисним і у Чорнобилі — тумба для них зроблена непогано. Хоч усі змучені, проте не скоро засинають: гомонять, діляться враженнями, деякі вже знають про свої майбутні зайняття і тому спокійні. Інші мов­чазно вдивляються в стелю намету. Один чолов'яга, кремезний і високий, мов дуб, несподівано впав на коліна і почав розмашисто хреститись і шептати молитви. Всі здивовано на нього дивились, але ніхто не сміявся. Тут нікому не до сміху. Нарешті гасять світ­ло, поступово розмови стихають, де-не-де чути могутнє хропіння. Згодом благословенний сон охоплює всіх.

1 жовтня 1987. О 8-й ранку нас будять і запрошують на сніданок. Прокидаємося довго, не можемо второпати, що це довкола нас діється: якісь дивні стіни, низька стеля. На мене з партійного «іконостасу» дивляться похмурі обличчя членів Політбюро. Ніхто не вмивається, бо не знаємо, де знаходиться умивальня. Згортає­мо свої матраци, кожен бере свій «вєщ-мєшок» і виходимо на двір.

Погода напрочуд гарна. Уважно розглядаємо місцевість. Нашим очам показується мініатюрне шатрове містечко. Намети, покриті брезентом, з маленькими віконцями, струнко розташувалися трьома рядочками по сім. Скраю довший будинок — це штаб і санітарна частина. Два довгих будинки — це офіцерські гурто­житки, а біля них хатки на колесах — це, як довідуємося, для кадровиків, цебто кадрових офіцерів. Біля лісу розташовані бу­динки побуту, умивальники, туалети. Найбільшими будинками тут є дві їдальні і два склади з еліпсовидними дахами. Біля них окре­мі приміщення для миття посуду, лазня, фотомайстерня, намет для шевців і кравців, на узбіччі лазня, а ще далі свинарник, звід­ки час від часу чути голосне хрюкання та писк безрогих. За офіцерськими гуртожитками видніє витяжна залізна та чорна, як ніч, труба ко­тельні. Усі забудівлі дерев’яні. Плац перед штабом і доріжки аку­ратно заасфальтовані. Всюди охайно та чисто. З південної сторо­ни поважно споглядає на своїх сусідів зелено-коричнево-жовтий вмираючий радіоактивний ліс.

Запрошують нас заходити до їдальні. Тепер вона справляє ще приємніше враження, ніж учора. Висока еліпсовидна стеля не гні­тить так, як намет, та й рівненько поставлені столи з паруючими казанками й чайниками, з залізними тарілками, на яких видніються нарізані шматочки масла і голландського сиру запро­шують насититися і відпружитися. Кожен виймає з свого рюкзака отримані іще у Білій Церкві ложки, «котелки», накривки яких моментально перетворюються а тарілки. Столи накриті на ші­стьох осіб. Дружно сідаємо і, побажавши один одному «смачного», беремося до роботи.

Відтак нам показують приміщення для миття посуди, що розта­шоване метрів тридцять від їдальні. Біля нього великі скрині для залишків їжі. У приміщенні два залізних скісних корита, по яких стікає вода у каналізацію, а над ними дві труби з краниками, з котрих тече гаряча вода. На спеціальному місці каустична сода. Все дуже практично і оригінально. Та це приміщення надто тісне, тому негайно утворюється довга черга, що розділюється на два потоки, які рухаються собі назустріч: в одному солдати з помитим посудом, а в другому ті, що будуть його мити.

Розташовуємося на дерев’яних лавках літнього клубу. Більшість чоловіків, забувши про попередження майора, закурили собі і по­чинають снувати свої припущення щодо евентуального терміну перебування у цій «дірі». Побачивши якогось солдата, зупиняємо його і починаємо розпитувати. Наші питання деколи бувають такі наївно-дитячі, що він починає усміхатися. Але ж нас, новоприбу­лих, усе цікавить! Тим часом, до нас приходять інші солдати, т. зв. «старики» і намовляють то одного, то другого влаштуватись на їхнє місце роботи. При цьому вони довго та старанно вихва­люють свою роботу. Ми розуміємо, що вони шукають собі заміну, щоб якнайшвидше дістатися додому. Щось ніхто з наших не по­спішає приставати на їх пропозиції. Поки що нічого невідомо і краще бути обережним, ніж влипнути в якусь халепу. Для мене особисто такої проблеми немає, знаю, що працюватиму кочега­ром. Сидимо, чекаємо. Коли бачимо зграю собак, що до нас з лісу наближаються. Серед них великі й малі, чорні й руді, молодші й старші. Усі вони відгодовані, немов телята, веселі й довірливі, але якісь неспокійні. Лестяться біля нас, лижуть нам руки.

Собак тут, — говорить нам «старик», — називають Радіками і Зонами, залежно від статі. «Радік» — від слова радіяція, а «Зона» походить від тридцяти кілометрової опроміненої ізольованої місцевості. Ось цей жовтий великий пес, як нам розповідали наші попередники, рік тому щеням був, його привезли з Чорнобиля. Бачите, які у нього мутні очі і який він неспокійний. На одному місці не вси­дить. Це не те, щоб характер його такий, а тому, що, мабуть, «радіків» нахватався, і скоро йому. . . (тут він вживає таке слово, що його не личить тут писати) ... а оці решта нічого так себе почу­вають. Оцей коротконогий Радік серед них всіх наймудріший — він, як потім побачите, навіть у ліс не ходить. Чому не ходить? А тому, що в лісі радіація. Може, він відчуває що, Бог його святий зна! Він тут увесь час біля кухні крутиться, масли гризе. Що таке масли, питаєш? Це кості. До речі, ці собаки звикли до військової форми й на своїх не гавкають. А як тільки побачать кого у граж­данці, негайно починають лаяти.

Нам дуже цікаво слухати оповідання цього чоловіка, який пере­буває тут уже четвертий місяць і працює на кухні. Він говорить нам, що з його групи більшість вже набрала свої «радіки» біля реактора і поїхала додому.

Я ж не поспішаю. Краще працюватиму довше, але щоб мен­ше опромінитись. Я ще молодий і хочу пожити з своєю жінкою. Життя з радіками в ... животі — це не життя, — філософськи закінчує він.

Тим часом приходять офіцери і шикують нас, оголошують прі­звище і призначення у відповідні загони. Я разом з доброю десят­кою чоловіків призначений в т. зв. господарський загін з тим, щоб кочегарити. Цей «хазяйственньй взвод» розташований у 18-му наметі, в якому нас уже чекають вільні ліжка. Займаю одне біля входу. Розглядаю: що воно таке цей намет усередині? Це дерев’я­ний будиночок, ззовні покритий брезентом, з маленькими віконцями, обтягненими прозорим пластиком. Стеля дуже низенька. Вхід-вихід з протилежних сторін намету. Біля одної з них вішаки для верхньої одежі, а біля другої полиці для посуди. Повздовж стін розміщені залізні двоповерхові ліжка, між якими тумбочки. Посередині намету грубка, стіл, на якому доміно, шахи, шашки. Нараховую 32 ліжка.

«У палатці не вільно курити, — суворо попереджують нас. — Як займеться, то горить всього дві хвилини».

Більш нічого, гідного уваги, не знаходжу і беруся до написання листів. Розкладаю речі в тумбочці, яка розрахована на двох, і ви­ходжу на пошуки поштової скриньки. Вона знаходиться непода­лік. Опускаючи листи, міркую, чи їх контролюють, чи перегля­дають. Треба це найближчим часом перевірити. Відтак починаю розшукувати відповідне місце для відправи Святої Літургії. Мою увагу привертає літній клуб, що, мабуть, недавно збудований, бо свіжі дошки пахнуть ще смолою і не встигли почорніти. Підні­маюсь дерев’яними сходинками і бачу дві кімнатки, чисті, охайні, в одній є навіть стіл — ідеальне місце для відправи. Вертаю до намету за літургійними речами. Найперше посвячую воду, а від­так окроплюю нею стіл-престіл, кімнату. Вступні молитви, проскомидія. Як шкода, що молитись доведеться самотньо. Вирішую молитися під час цієї святої, безкровної Жертви за усіх, що у будь-який спосіб скривджені Чорнобилем, найперше за тих, що тут пра­цюють. «Благословенно царство Отця і Сина і Святого Духа» напівголосно проказую початкові слова Літур­гії. Тим часом чую, як скриплять сходинки, як хтось увіходить до кімнатки, не оглядаюсь, продовжую моли­тись. Захожий стоїть мовчки, слухає, тихо-тихо перебирає нога­ми. Згодом говорить: «Пробачте, пробачте». Виходить. Дотепер не знаю хто б це міг такий чемний бути.

По обіді заходжу в т. зв. «ленінскую комнату», яких у полку є три. У кожній кольоровий телевізор, стенди, газети на столах. В основному це військові газети: «Слава Родины» — Прикарпатсь­кого військової округи (ПРИКВО), «Ленинское знамя» — Київсь­кого військової округи. Саме вони покликані виховувати у сол­датів високу політично-патріотичну, совєтсько-соціалістичну та інтернаціоналістично-пролетарську свідомість. Не треба хіба багато розводитись, що друкуються вони тільки російською мовою і так само, як центральна військова газета «Красная звезда», на відміну від усіх інших газет, мають гасло: «За нашу Советскую Родину!». З українськомовних можна тут побачити тільки дві: «Ра­дянська Волинь», і «Радянська Україна». Газети лежать великими стосами, і на кожного солдата припадає, мабуть, не менше двох-трьох. Як вже згадував, на стендах фотографії членів Політбюро на чолі з М. С. Горбачовим. На поличках брошурки, серед яких тексти промов совєтських та партійних політичних діячів, а також кни­жечки з текстом Конституцій СССР і УССР. На стінах великими буквами написані гасла, що повинні піддавати духа та заохоти чорнобильцям у їхній праці. Наприклад, таке гасло: «ЧЕРНОБЬІЛЬ - ЭТО МЕСТО ПОДВИГА», а під ним фотографії солдатів, т. зв. ударників. Ці світлини висять тут ще з минулого року, бо пожов­кли і вицвіли, розпізнати обличчя ударників неможливо. Так і кортить порівняти ці побляклі світлини з особами, які у свій час будуть повільно знищені радіацією. У наметі порожньо й сумно... Тут немає ні ікон, ні Хреста, ні Святого Письма, що справді мо­гли б бути у таких екстремальних умовах реальною допомогою, по­тіхою, розрадою, а це тим важливіше, що переважаюча більшість християни.

О 19-ій годині вечеря. Кожен мовчки з’їдає свою порцію карто­пляного пюре з консервованою рибою в томаті, випиває горнятко чаю, закушуючи бутербродом. По вечері, сидячи на своєму ліжку (крісел тут немає), слухаю радіо. Якраз передають інтерв’ю Йоси­па Терелі, яке він дав Григорію Панчукові у Голландії. Голос зву­чить чисто, чутність чудова, заглушувачі тут не працюють. О 21.30 за київським часом радіопередача «Радіо Ватикан» — знову ж приємно послухати привітання Святішого Отця Папи Римсько­го, яке він виголосив українською мовою до українських мирян-католиків. Російськомовну передачу ватиканського радіо до кінця не зміг послухати, бо о 22-й годині загальна перекличка, тобто перевірка наявності людей. Вона відбувається на площі біля шта­бу. Командир кожного загону, переважно у званні старшини, ви­читує із зошита прізвища своїх солдат. Кожен відгукується: «Я!» Як усі загони скінчили перевірку, лунає команда: «Разойдісь!» До цього солдат не треба заохочувати. Плац моментально порожніє. Більшість приходить до «лєнінских комнат», щоб дивитись телеві­зійні передачі, а решта старається якнайшвидше відійти в країну снів. Я з приємністю кружляю асфальтованими доріжками, прока­зуючи вечірні монаші молитви. Це справді чудово, що Господь є близько, що немає місця, де б Його не було, що можна розмовляти із Ним немов із своїм найкращим приятелем.

2 жовтня 1987. Днювальний розбудив мене о 2-й годині, з тим, щоб я не спізнився до роботи. В приміщенні кочегарки порався вже Ва­лерій Дудар. За національністю росіянин, але чудово володіє українською мовою. Живе у місті Вінниця. Жонатий. Має двох ді­тей. Його жінка, дочка баптистського пресвітера, шанує право­славні переконання свого чоловіка, хоч, як він розповідає, спо­чатку намагалися перевести його у «сектантську віру», та коли він для гумору напився і добряче «потряс» ними, їхній місіонерський запал пропав і тепер вони його не рухають. Валерій має клопоти з одержанням квартири. Працює у теплокомуненерґо, можна сказа­ти, ми з ним колеги за фахом. Він вже тут другий місяць і добре розуміється на роботі, яка полягає у тому, щоб принесені дрова закласти у печі і їх розпалити. Проста справа, але не в совєтській армії. Дрова — це грубезні поліна, які спочатку треба колоти ту­пою сокирою, бо інакшої немає, відтак, закладаючи їх, рачкувати перед печами, які розташовані при самій підлозі, відтак треба класти газети, змочені у солярці, запалити їх і старанно дмухати, щоб дрова загорілись. Тяга погана, дим вертається у низеньке приміщення і немилосердно їсть очі. Сльози течуть, коліна ниють, спина болить, обличчя палить, горло пересихає … Валерій кля­не страшними матюками і совєтську армію, і Чорнобиль, і дрова, і все на світі … Нарешті печі розпалені. Тепер треба стежити, щоб не погасли. Тому час-од-часу треба хлюпати в топку соляркою, яка шипить, скавулить і страшенним полум’ям бухає в приміщен­ня. В цей момент треба якнайскоріше втікати на двір. Мене дуже смішить те, що Валерій, незважаючи на клуби чорного диму, сма­лить сигарету. Коли я вказую йому на це, він, відмахуючись, каже: «Подихать все одно прийдеться! Єдине, що мене тут стри­мує, — так це більша свобода. Одпрацював свої дванадцять годин і 48 твої. Ні у наряди ходить не треба, ні на тумбочці стоять».

- А що це таке “тумбочки”? — питаю його.

- Як це, ти не знаєш? — дивується він. — Ти в армії служив?

- Служив, у залізничних військах.

- А, чув я про ці війська. Шаражкіна кантора. Тумбочки у нас це таких три будки, в яких стоять днювальні біля прапорів, стережуть їх.

- А для чого аж три?

- Хто його зна? Могло вистарчить однієї, а могло б взагалі не бути. Хто ж тут у ліс прийде прапор знімати, що високо висить? Але командири у нас всі мудрі, їм краще видно.

Як закипіли котли і зварилась каша, печі треба погасити, щоб котли охололи і щоб їх можна було помити. Печі гасимо звичай­ною водою, заливаючи нею багаття. В печах свище пара і бухає в приміщення. Треба негайно спритно вискакувати на подвір’я, щоб дихнути свіжим повітрям. По сніданку маємо годинку вільного часу, а відтак треба знову розпалювати печі, щоб готувати обід.

- Ще однією доброю стороною нашої роботи є можливість до­сита наїстися, — говорить Валерій. І дійсно: перед обідом він при­носить великий казанок м’ясної підливи і буханець свіжого хліба. По обіді до нашої кочегарки заходить кухар, балакучий такий і жартівливий, та ще й поет-аматор. Він декламує свої вірші, з яких більшість — це явна порнографія, але деякі більш пристойні можу навести.

Ось переклад:

У мене большая драма - А у мене страшна драма,

Не хожу я больше к дамам, - Я не хочу більше дамів,

Водку пью, ругаюсь матом, - П’ю горілку, кляну матом,

Вот что значит мирньй атом. - Ось що значить мирний атом.

Ще один вірш:

Тут водку пить — велика насолода,

Коли червінець ти за пляшку віддаєш —

Затям, якщо від радіації не згинеш,

То від цирози печінкової помреш.

На рахунок вульгарщини Сашко - даосист, з яким я по обіді перекинувся словом, сказав таке: «Мені доводилось читати книгу одного німецького дослідника-етнографа, котрий пише, що вульгаризми — це форма реалізації агресивності озлобленої людини. Наприклад, народи із яскравішим темпераментом у своїх лайках згадують кров. Іспанці навіть влаштовують бій з биками, римля­ни забавлялись гладіаторами, грузини ріжуть сакрального бара­на. Північні народи, менш темпераментні, свої лайки спрямовують на органи людського тіла, ну а росіяни спеціально «пишаються» на увесь світ своїми матюками. Цікавий факт, що українська мова не має вульгарних слів. Усі вони запозичені з інших мов, або, як тепер, насильно накинені «старшим братом» та прищеплені молодому поколінню. Чорно­биль — це ж не жарт. Він справжній ворог, та ще й до того неви­димий. Ось і виливають солдати свою агресивність у лайках».

З розмов я довідався іще про одну ідіому: «згорів», «догоряє». Це означає, що солдат набрав допустиму дозу опромінення — 9.5 біорентґен, а якщо не досягнув тієї норми — «догоряє». По обіді привезли свіжі газети.

Валерій попросив піти і принести найцікавіші. Прийшов я у «лєнінскую комнату» і спостерігаю таку сценку. Якийсь солдат гор­тає газету «Правда» від 2 жовтня, де вміщена промова Ґорбачова в місті Мурманську. Трохи прочитавши, солдат, вилаявшись, каже:

- Всюди цей Ґорбачов, нема що й почитать!

- Але ж Ґорбачов хоче нам краще життя створити, — спеціально провокую його на розмову.

- Яке нове життя??? Ти що, із глузду з’їхав?! Ти почитай його виступ — і цей, і інші. . . самі тільки інхвінітиви.

- А що таке інфінітиви?

- Інхвінітиви! — Це … я як ще в інституті учився, то все по політекономії нам завдавали різні виступи наших дєятєлєй чи­тать. От я і звернув увагу на те, що вони у своїх постановлєніях употребляють інхвінітиви. Наприклад: «намечаєтся перевиполніть сдачу зерна государству», «построїть жілиє дома», «улучшіть работу предпріятій» і тому подібна єрунда. Потім, як тільки доводилось побачить оці інхвінітиви, все ясно було: нічого кращо­го ждать не приходиться од наших вождів. Ґорбачов, хоч і менше, но теж інхвінітивами говорить, а тому особисто я йому не вірю.

Послухав я цього «політолога» і навіть здивувався, як то люди, що у совєтській дійсності зросли, можуть влучно своє майбутнє прогнозувати. Приніс Валерикові газети, а сам у літній клуб по­дався на молитву.

По обіді вирішили ми з Валерієм почистити комини від сажі, щоб краща тяга появилася. Пішли у ліс, вирубали декілька тон­ких довгих берізок. Поліз Валерій на дах і заходився комин шуру­вати. Я тим часом знайшов кавалки залізної труби, щоб стовбури нарости­ти. Наш командир, на прізвище Чайка, дуже нами був задоволений, пішов на склад і приніс нам спеціальний одяг для чорних робіт. Розпалили печі на вечерю, і дійсно: легше стало працювати, і тяга краща появилася, і солярки менше витратили.

Повечеряли таки у приміщенні кочегарки, відтак у лазні поми­лися. Радіо вже не мав сили слухати. Спав, як мертвий.

3 жовтня 1987. Субота. Вирішив розпочати переговори з замполі­том щодо приміщення для відправлення Служби Божої, але, на жаль, він кудись від’їхав. Думаю, треба другу справу полагодити: відпроситись у командирів, щоб у село піти. Для цього тут треба т. зв. «увольнітєльную» отримати, щоб часом патруль не прив’я­зався. Пішов до командира батальйону, а у нього, виявляється, бланків немає. Пообіцяв на неділю все влаштувати. До речі, як входив до штабу, то побачив напис, який мені сподобався. Гадаю, читачу, що і тобі сподобається: «Офіцер повинен бути сміливим без гарячки, швидким без поспіху, діяльним без легковажності, підлеглим без пониження, рішучим без впертості, скромним без показності».

4 жовтня 1987. Неділя. В неділю у нашій військовій частині програ­ма дня така сама, як і в будні. Тільки замість робіт у зоні солдати займаються прибиранням території. Команда «Подйом!» звучить, як і звичайно, о 6-й рано, але усі встають з постелі 45 хвилин пі­зніше, з тим, щоб якнайшвидше помитись і о 7-й бути на снідан­ку. Хто спізниться — буде голодним. 0 7.30 розпочинаються т. зв. політзаняття, з яких усі собі кепкують, тому їх і на цей раз ніхто не проводить. Солдати мають, отже ж, трохи вільного часу, щоб підголитись, пришити свіжого комірця до гімнастьорки і т. п. Тут дуже кидається у вічі різниця поміж галичанами і волиняками чи поліщуками, бо, якщо перші стримуються навіть від дріб’язкової роботи, то останні її не цураються. О 8-й годині т. зв. розвід, під час якого солдати через своїх командирів отримують якусь роботу.

По обіді, зібравши необхідні для Служби Божої речі, іду до ко­мандира за «увольнітєльной». Командир є людиною слова і дійсно дає мені посвідчення на вільний поза частиною час, аж до 22-ї години, себто до вечірньої перевірки. Розпитую бувалих хлопців, де найближче село. Виявляється, тут неподалік є село Димарка із прилягаючим хутором Рудно, вистачить ліс перейти. Погода дуже гарна, пригріває осіннє сонечко, радіоактивний ліс задумався у своїй медитації... Синички перелітають з гілки на гілку... Десь кряче ворон... Зовсім не відчувається небезпеки, і тільки де-не-де прогляне намальований білий череп з перехрещеними кістками та написом, що прикріплений до огорожі з колючих дротів: «Не подходить!!! Опасно для жизни!!!» Це т. зв. могильники, про які розповідав нам замполіт. Іду протоптаною стежиною через ліс, через галявину.

Аж ось виринає несподівано перед очима село із невеличкими хатками, садками і запущеною огорожею, що подекуди похилила­ся на землю. Перша хата, що її минаю, мабуть, назавжди осироті­ла, вікна зачинені та ще й дошками забиті, на дверях висить ве­лика колодка, але не замкнена. Іду вулицею. .. Нікого не видко, тільки хлопчик якийсь грається біля дороги. Питаю його, де доро­слі. Тут мама його виходить із хати і так швидко забирає свого синочка, що навіть не встигаю і словом з нею обмовитись. Далі крокую.. . Назустріч старенька бабця з паличкою шкутильгає. Перепрошую, зупиняю її і вітаюся: «Слава Ісусу Христу!»

- А драстуйте, драстуйте, — відповідає.

- Бабусю, знаєте, я із Галичини, зі Львова, недавно в армію за­брали сюди, маю клопоти, бо хочу помолитись, а немає де. Чи є тут у вашому селі віруючі християни, які дозволили б помолитись?

- Єсть тут у нас одна така. Віруюча. До неї весною солдати приходили, теж віруючі. Так оце ж ви, може, до неї пошли б.

- Бабусю, а у неї ікони є, скажімо, образ Богородиці?

- Ні, ікон у неї немає.

- Бабусю, мені потрібні такі люди, у котрих ікони у хаті є, ко­трі самі моляться до Божої Матері.

Тим часом підходять іще дві жінки і, порадившись між собою, запроваджують мене до дуже старенької хати, з малесенькими ві­концями, в якій, на їх думку, живе віруюча християнка. Заходи­мо, вітаємося. Тут не прийнято здоровити один одного як у нас в Галичині привітанням релігійним, християнським. «Добридень», «Драстуйте» — ось так вітаються. Знайомимося. Господиню звати Уляна Михайлівна. На моє прохання усі дружно застелюють стіл чистою та ще й льняною скатертиною. Роблять це радо і навіть з деяким поспіхом. Може, бояться, щоб я не передумав, а може із цікавості. Ставлять свічки, горнятко з водою. І дуже уважно при­глядаються, як я літургійні речі розставляю. Навмисно нічого не говорю їм про Святу Літургію. Цікаво, як сприймуть її ці право­славні українські християнки, що ось вже з 1930-х років не чули живої богослужбової мови. Я пояснюю їм, як треба брати участь у молитві. Даю їм молитовник. І ось ми, як на перший раз, таки дружно молимося. По відправі починаємо розмову. Господиня хоче пригощати мене чаєм, але я, щоб не завдавати їй клопотів, чемно відмовляюся. Розмова продовжується. Тут хочу навести, як я її законспектував, вельми щиру і цікаву розповідь Уляни Михайлівної.

- Мені вісімдесята сім год, народилась я в 1900 году. Вже й у землі мені лежать треба. Тут народилась, у цьому ж хуторі Рудно, тут заміж пішла, тут шестеро дітей народила. Старша й наймо­лодша померли, а хлопці лишились, живуть, оженились. А мен­шеньке нехрещеним померло. Ой Господи! Я хвора була тоді, а чоловік на війні був, і так случилось. Жалко, конешно. Я вінчала­ся колись. А тепер тільки розписуються. Колись люди вірували в Бога, то й добре жили. А тепер люд живе наче б під землею. Тепер усе єсть. Землю машинами обробляють, і одежа єсть, але люди невеселі. Тепер і у нас, і у Димарці весілля вночі справляють. Чому, питаєте? Розпорядження таке вийшло. Картошка не копана, от і напирають на людей, щоб робили, а може, щоб не видно було, як самогон п’ють. Уночі не видно ж. А хто його зна, чого так зроби­ли. Ви питаєте, як люди тут вірять. Я знаю: ЄСТЬ ГОСПОДЬ!!! Тільки нам не дано Його бачить тут. Тепер усе щезне, все пропаде. Хіба це ж не видно? Мені про це ще моя покійна баба предсказувала. І так стається. А вона дуже набожна була, дуже молилася. Єсть Господь на світі, тільки ми не достойні Його бачить. Оце голова сельради говорить мені: «А ви Бога бачили? Його ж нема». А мені од цих слів дуже страшно стало, бо я боюсь гріха. Я й кажу йому: «А хіба він тобі, такому безбожному грішнику, пока­зуватись буде?» Оце як лежала я в лікарні, одна хвора жінка там лікувалась і мені молитву навчила, так я дотепер її знаю.

Послухайте молитву мою,

Моє тіло лежить у гробу,

Накопайте могилу високу.

Вона травой поросте.

Посадіте червону калину,

Вона весной зацвіте.

Ми усі тут заражениє люди. Заражениє і опечатані. Сегодня мені матка приснилась. Ганною її звали. Як вона мені присниться, той і на добре. Оце й ви прийшли до мене. Спаси вас Господь. Матка моя мене молитви учили. На колінка ставили й учили мо­литись. У мене Бог довгий церковний. Що це таке, питаєте? Ну значить, молюсь довго і по-церковному. Тепер даже батюшки не ті й моляться не так, не по-нашому моляться. Комуністи вони, це ми знаємо. У церков я не ходжу, ноги мене болять. А церква у Мусійках єсть. Це село таке, як на Термаховку їхать. Далеченько звідтіль. Оце Варвара Даниловна ходе у церков, молодша вона, з 1912 года. Ви говорите, що у вас люди більше вірують в Бога. Так це добре. А ви так гарно молитесь, що і у церков ходить не треба.

Побалакавши, прощаюся з Уляною Михайлівною і кажу: «Гос­подь наш Ісус Христос Вас дуже любить. Він бідних завше ставив на перше місце. Оце й сьогодні Він загостив до Вас у Святій Тайні Євхаристії». Бабуся тішиться, що до неї в неділю прийшли люди. Вона дарує мені на пам’ять свою фотографію і запрошує прихо­дити ще. Варвара Данилівна випроводжає мене. Минаючи новозбудовані, але замкнені хати, питаю її, що б це мало означати. Вона пояснює:

- Оці хати минулого року построїли, щоб заохотить людей тут проживати. Але ніхто не приїжджає. Тут у нас самі старики оста­лись. Молоді уїхали. Хто ж хоче під радіацією жити?

По обіді прибули до нашої військової частини співаки з міста Богуслава. їх інструментально-вокальний ансамбль називається «Бродячие артисты». Вони старалися позбутися свого обов’язку якнайскоріше, усе робили поспіхом. Репертуар їх був суцільно ру­сифікований, всього декілька українських пісень заспівали. Це, звичайно, нам, галичанам, не сподобалось, і тому аплодисменти були ріденькі.

5 жовтня 1987. Знов моя черга працювати у котельні. Прийшов до мене Сашко Порошкін — даосист і повідомив, що його будуть звільнювати, тому що командир частини ним не задоволений, має претензії до його довгого волосся і бороди. Про Сашка хлопці мені розповідали таке: «Бачимо, стоїть ‘батюшка’ (цебто Порош­кін) на тумбочці біля прапора, аж тут САМ підполковник Ґордєєв іде. Як побачив його, як закричить: «Пачему ето чучело здєсь?!! Убрать нємедлєнно!!!» А відтак бачили, як «батюшка» йшов на виклик до штабу».

Про свою розмову з Ґордеєвим Сашко тільки трохи мені розпо­вів, а саме: командир приблизно годину над ним знущався, насміхаючись з його довгого волосся та бороди, грозив обстригти, ста­ранно з’ясовував його релігійні погляди, яких так і не зміг зрозуміти, і тільки тоді заспокоївся, коли Сашко йому сказав: «Я православний даосист», на що Ґордєєв відповів: «Я также православний». Усе ж таки вирішив Порошина прогнати, щоб «не розкладав совєтской армії».

По обіді прийшли до кочегарки хлопці. Розпитують мене про різні віри, зокрема про секти, про релігії Сходу. Брак добрих знань і об’єктивної інформації у цій ділянці робить їх дуже до­питливими, а їхні питання інколи звучать досить тільки наївно. Проте, я стараюся цілком серйозно відповідати, щоб вони були задоволені. Солдати розговорилися й самі почали ділитися різними історіями з свого життя. Один говорить: «Написав я своїй жінці листа й вирішив трохи пожартувати: ‘Мила дружино, як знаєш, несу службу військову в Чорнобилі, веселого тут мало. Радіків по коліна, не можу від них обігнатися. У цьому допомагають мені командири і товариші. Один вже помер, бо не мав доброї мітли. Та й цього листа я пишу на плечах вмираючого’. Через якийсь час приїздить жінка і привозить мітлу». Всі голосно регочуть. Хтось зауважує: «Маєш добру жінку, бо моя не приїхала б».

Ввечері слухаю звідомлення радіо про звільнення з тюрми ли­товського священика о. Сварінскаса, за якого встав­лялася перед Горбачовим вдова Мартина Лютера Кінґа.

6 жовтня 1987. Мене чомусь вирішують перевести в намет число 21, де живуть солдати підрозділів розвідки й управління. Скоріше всього це пов’язано з роботою в іншій котельні, яка, у зв’язку з початком зимового сезону, огріватиме будинки штабу, їдальні та офіцерські гуртожитки. Доводиться переносити своє «майно» в 21-й намет і розкладати його в тумбочці. Навпроти мене лежить якийсь солдат. На вигляд йому років 50, як тут говорять, під градусом, тобто п’яний, і верзе щось цілком незрозуміле. Відтак по­чинає до мене чіплятись, висловлювати свої претензії щодо тумбоч­ки. Думаю: чи часом це не провокація? Тут треба бути обережним, краще вступитись. Виходжу надвір, кружляю асфальтованими до­ріжками, молюся. Коли вертаю у намет, не знаходжу свого бушла­та, виявляється, «старики» поцупили, цебто ті, що від’їжджають до­дому. Старшина, чи, як тут називають, «кусок» видає мені зі складу старенького бушлата, який «не світить», тобто не зараже­ний. У новій палатці почуваюся спочатку трохи незручно, бо сві­жі люди і треба до них призвичаїтись. Вони теж уважно пригля­даються і вивчають мене. Згодом починаємо бесіду. Вони, як новачкові, старанно розповідають про свою роботу, про свої спо­стереження. Приміром, один вчитель історії з Буковини розпові­дає мені, що неподалік ЧАЕС бачили старика-дивака, який не збирається покидати зону, навпаки — хоче там жити і померти. Спочатку проти нього міліція воювала, але він повертався на своє місце. Відтак облишили. Цей старик їсть овочі й те, що інші йому дадуть, попиває горілку, ще й приказує: «Як багато пить, то за­шкодить, а як небагато, то будеш жить до ста».

Кріпкий старик, — відмічають цей дивний феномен солдати. «Прип’ять, — розповідає далі історик, — оточена дротом, є пере­пускні пункти, яких стережуть міліціонери ДАІ. Нікого не впус­кають у ЗОНУ».

Кажуть, що десятого жовтня у Прип’яті відкриють їдальню для вахтових цивільних робітників, а також гуртожиток, — пере­биває його інший солдат.

Цікаво, хто там житиме? — зауважує третій. Але балакучий історик бере тоном вище і продовжує: «Чи знаєте, що тут, у зоні, можна кататися автом на прокат? Заплатиш 50 рублів, — і цілий день катайся, маєш права водія — не маєш, «ментозаври» з племені ДАІ навіть не питають, тільки з зони не виїжджай».

Після вечірньої перевірки зауважую, що мій п’яний сусід вже отве­резів і конче хоче зі мною балакати. З його бесіди, переплетеної три­поверховими матами, виходить, що сам він із Волині, має двоє дітей і жінку, яка його не любить, що завтра він від’їжджає домів, що життя його сіре, сумне і нецікаве і що єдиною розрадою для нього є горілка. Коли я відповідаю на його питання, то він звертає увагу, що не вживаю русизмів. Питає мене, чи я часом не сектант.

- Ні, не сектант, — чемно йому відповідаю, — я греко-католицький священик. І тут розмова стає предметом загального зацікавлення. Мене буквально засипають градом запитань, так що і відповідати не встигаю. Питання в основному стосуються християнської віри, різниці у вірах православній та католицькій, виникнення й історії сект, наступаючого Ювілею тисячоліття Хрещення України. Але найбільше вони цікавляться, як і чому я став священиком, де вчився, як вчився. Один волиняк між іншим зауважує:

- Твоє прізвище Гаврилів. Тепер знаю, чому ти мені знайомий. Про тебе радіо «Свобода» розповідало.

Із всіх мешканців палатки тільки один з Рівенської области за­являє, що він має атеїстичні переконання. Решта всі явно при­знаються до своєї віри в Бога, в Ісуса Христа. Їхні релігійні знан­ня, звичайно, мізерні, та й звідки вони можуть взятися у громадян «країни масового атеїзму». Ще один цікавий штрих: ці мужчини таки добре розуміють непривабливу роль ієрархії московської Церкви, вони розповідають мені навіть ганебні історії про свяще­ників, а також різні анекдоти.

Ми знаємо, хто вони і кому служать — узагальнює дану про­блему один волиняк, — але що ж зробимо, мусимо у них дітей хрестити, бо до кого ж підемо.

Тим часом мій сусід набирає ще більшого смаку до розмови і охоти. Він цілком серйозно питає: «Що ж мені робити?»

Перш за все я радив би Вам покинути пиятику і обов’язково висповідатись у побожного священика. Окрім цього, треба молитись, щоб Господь допоміг Вам перемінити своє життя, — відповідаю йому лагідно та люб’язно. Він встає з ліжка і починає ходити вздовж ліжок вперед-назад. По якімсь часі він стає переді мною й каже:

- Хіба Бог простить мої великі гріхи?

Я виймаю Євангеліє і читаю йому історію Магдалини, розбійни­ка на хресті. Це подобається не тільки моєму сусідові, але й решті слухачів, бо вони ще й ще просять говорити. Розмова триває до другої години ночі.

Майор Аверін і командир Ґордеєв

7 жовтня 1987. Перший день роботи на новому місці. Котельня — це два вагончики й одна товста витяжна труба між ними. У кожному вагончику по одному котлу із відповідними насосами, вентилято­рами. Працюють котли на вугіллі, а це означає, що їх обслугову­вати значно легше, ніж на кухні, де моє місце займає мій одно­сельчанин Богдан Дощин, який, до речі, любить смачно попоїсти. О годині 11-й викликає мене до себе замполіт Аверін. Він навіть вийшов мені назустріч і, привітавшись, каже:

- Як чую, у нас новий замполіт появився.

- А що Ви маєте на увазі?

- Та ось солдати говорять, що ви їм цікаво про релігію опові­даєте і що ви священик.

- Так, з ласки Божої, я дійсно католицький священик.

- Якщо не заперечуєте, то запрошую вас до своєї хати на розмову

- Ні, не заперечую, будь ласка.

Майор Аверін веде мене до свого офіцерського вагончика, про­сить сісти, кип’ятить воду і пригощає мене кавою. Розглядаюся по кімнаті і зауважую, що цей офіцер любить книги, серед яких багато т. зв. дефіцитних. Мабуть, він їх збирає. Це добрий знак. Майор Аверін здалека непоказний, але якщо приглянутись до нього зблизь­ка, то можна зауважити, що він багато пережив і багато передумав. Високе чоло, що виглядає з-під кучерявого волосся, вкрите перед­часними зморшками, очі нелукаві (а це дуже важливо), та й наче б то і гордості у нього, як на радянського офіцера, небагато.

- Гаразд, думаю, будемо балакати.

Починаю бесіду про книжки. Розмова тече плинно. Майор Аверін тро­хи картавить, і в мене виникає припущення, що він єврей. Здале­ка починаю говорити на старозавітні теми. Браво! Він на цьому розуміється. Це добре, що мені доводилося читати «Історію єв­рейського народу» Ґретца і я можу почуватися впевненим. Майор слухає з великим зацікавленням, зокрема про переслідування єв­реїв у Росії, про одеські погроми. Він признається мені, що в Чор­нобиль прийшов добровільно з тим, щоб швидше отримати пен­сію, а відтак хоче викладати в школі історію, бо у свій час скінчив історичний факультет. З цього випливає, що за військовою служ­бою він не пропадає. Закінчуючи розмову, говорю йому:

- Було б непогано, якби Ви сприяли мені отримати якесь при­міщення для молитви.

Аверін на хвильку замислюється й каже:

- Хіба що ленінську кімнату, але ж Ви самі не захочете молитись перед бюстом Леніна. Краще всього моліться так, щоб ніхто не бачив.

- Але ж прошу мене теж зрозуміти. Служба Божа вимагає спеціального приміщення.

- Я не можу Вам нічого пообіцяти, самі розумієте, але поради­мося з командиром полка і згодом отримаєте відповідь, — закін­чує розмову майор Аверін.

Ця нарада замполіта з командиром закінчилася тим, що остан­ній по обіді викликав мене до свого кабінету. Приходжу і згідно з військовим статутом доповідаю:

- Товаришу підполковник, греко-католицький священик, сер­жант совєтської армії Гаврилів за вашим наказом прибув!

Почувши такі слова, командир Ґордеєв почервонів, його очі за­блискали небезпечними вогниками, і він, звертаючись до старшо­го лейтенанта, що сидів ліворуч його, п’яним голосом вигукнув:

- Ти слишішь, что он говоріт?!! Відішь лі, он веріт в Бога, — а відтак, вже звертаючись до мене, закричав:

- Так ви, говорят, вєріте в Боґа!? Ви верітє в Бога, а я верю в … (тут він сказав таке бридке слово, що страшно подумати), верю і буду веріть … ето єдінствєнноє, во что я верю  … Скільки я не намагався перервати цей крик, мені не вдавалося. Командир ще більше розпалювався і ще гірше кричав тигрячим голосом:

- Так ви, значіт, із Западной України! Відішь лі, бандєровец обявілся! Бандєровец і вєра ваша бандєровская!!! (тут він сильно грюкнув кулаком по столі, наче б хотів знищити цю віру).

- Смотрітє ка, вчера адного отправіл домой, а тут второй обявілся. Відітє лі, тот православний даосіст, філо-о-о-соф … меня учіть взду- мал!!! А я также філософ … я солдатскую душу ізучаю вот уже мноґо лєт … люблю солдат і оні меня любят … я вот в Афґанє бил … вот ето філософія … а здєсь моя задача: солдат накорміть, обуть, одєть, чтоб довольни билі, чтоб работалі хорошо.

Звертаючись до мене, гаркнув:

- Завтра поєдєтє в Чорнобиль!!!

- Гаразд! Куди накажете їхати — поїду, але 52 статтю Конститу­ції СССР ви сповнювати будете. Я із замполітом говорив щодо кімнати для молитви і вам повторюю: мені така кімната дуже потрібна!

- Какая кімната, какая молітва, какая Канстітуція!!! Да я … ложіл на вашу Канстітуцію!

Тут він якось спинився і наче отетерів. Мабуть, второпав, що сказав зайве.

- А ви знаєте, підполковнику, що за оці ваші слова можете дорого заплатити? Адже ж Конституція написана для всіх, у тому числі й для військових, і для армії.

- А чем ви докажете, что я ето ґаваріл? Ґдє свідєтєлі?

Я подивився на червоного, як буряк, старшого лейтенанта, що не­спокійно вовтузився на стільці, і зрозумів, що той не підтвердить і  правди не скаже.

- Підполковнику, давайте домовимося мирно. Для чого нам сваритись? Вирішимо питання, воно ж нескладне.

Мабуть, спокійний тон вплинув на Ґордеєва, бо він задумався і вже тихо сказав:

- Тут у меня своя Канстітуція. Комнати я вам не дам. А єслі хатітє моліться — молітесь в лєсу. Вон там відітє лєс за окном, там і молітесь.

- Товаришу підполковнику, але ж я з лісу, тобто з підпілля вийшов, чого б це ял мав по лісах молитися? Гаразд. А за це мене не буде ніхто карати?

- Нічево не будєт. Молітесь! Ho еслі узнаю, что ви солдат в свою веру аґітіруетє, сразу прокурору позвоню, вот по етому телефону. І сразу трі ґода тюрми. Ви што здесь хотітє мне уніятскій полк сделать?

Тут Ґордеев підняв телефонну слухавку, начебто лякаючи мене, що жарти з ним погані. Я продовжував спокійно та впевнено:

- Я нікого, як ви це сказали, у свою віру агітувати не буду, але заздалегідь вам кажу, що як солдати питання мені будуть стави­ти, то відповідати буду об’єктивно. І прошу мене не лякати проку­рорами. Для мене скінчилося підпілля, про це знає і Президія Верховної Ради, і Папа Римський. Я нічого таємно робити не зби­раюсь. Хочу відкрито молитись і відкрито про релігійні справи говорити. І не треба мене у підпілля і в ліс заганяти, бо я вже з підпілля вийшов.

Ґордеев щось роздумував, а відтак вже спокійно сказав:

- Ну смотрітє, єслі что — трі ґода тюрми. Вот я сєйчас ребят із вашей палаткі визову і расспрошу, чєм ви занімаєтєсь.

Дійсно, на його команду через декілька хвилин солдати злякано і неспокійно товпилися у його кабінеті.

- Ви знаєте етого человєка? — грізно спитав Ґордеев.

Переминаючись з ноги на ногу, солдати мовчали. Один нава­жився і відповів:

- Знаємо. Це Михайло Гаврилів, у котельні працює.

- А што он за человєк?

- Нічого так, нормальна людина, добре працює.

- Ho он вєруєт в Боґа! Он уніатскій поп! — вигукнув командир.

- А ми нічого проти не маємо, — сказав хтось голосніше.

Тут солдати посміливішали і почали один наперед другого мене захищати. Один сказав між іншим таке:

- Ми його у всьому розуміємо, крім одного — чому він не од­ружений? Але це його особиста справа.

Ґордеєв, переконавшись, що солдати проти мене не підуть, при­мирливо сказав:

- Ну хорошо. Єслі што, я нємедлєнно позвоню прокурору і єго возьмут под слєдствіє. Понялі? Ідіте.

Ми всі дружно вийшли з кабінету, а як прийшли у намет, всі почали мене розпитувати про те, що сталося, і заспокоювати. Зв’яз­ки невидимого довір’я і одвертої дружби відтепер ще більш скріпи­лися. По вечірній перевірці на прохання хлопців я почав читати Євангеліє. В наметі стало дуже тихо. «З такою напруженою увагою навіть вірні не завжди слухають Слово Боже», — подумав я собі.

 

Чорнобильський екуменізм

8 жовтня 1987. В надвечірню пору вирішив відправити Службу Божу. Збираю речі. Хлопці питають:

Михайле, куди збираєшся?

- Як куди? Іду в ліс Службу Божу правити. — При тій нагоді пояс­нюю їм, що це таке Свята Літургія. Виходжу надвір. За мною один волиняк, що на складі працює. Оглянувшись довкола, каже потихо:

- Я віруючий, п’ятидесятник. Хочу тебе на склад запровадити, щоб там помолитись. Чого у ліс підеш?

І справді, на складі є пристойний і чистий куточок, розкладаю речі на застеленому скатертиною столі і удвох починаємо молити­ся. Володимир (так звати мого нового приятеля) навіть апостола прочитав. З цього часу я або в хаті Уляни Михайлівної молився, або на складі з Володимиром.

Минає тиждень, як ми у Чорнобилі. Тим часом багато хлопців з нашого поповнення зауважують дивні зміни в організмі, а саме: болить голова й тисне щось у скронях, у горлі неначе б якийсь павук подряпує і воно пересихає, на підошвах ніг сильно лущить­ся шкіра, особливо ж після лазні відпадає, коли потягнути тупим лезом ножа. Зауважуємо також, що пилюка на чоботях проти сонця сильно іскриться. Мабуть, треба чоботи частіше мити.

Ти розумієш, як прибув я у цей Чорнобиль, — говорить один солдат, — то своїх чобіт ні одного разу ваксою не мастив, але коли повернуся з зони і потягну щіткою, то блищать не гірше «ЛЮКСА».

Чорнобильські політзаняття

9 жовтня 1987. На сніданок дали таку липку кашу, що, скуштував­ши її і вилаявшись, один солдат говорить:

- Цією кашою хіба що обої добре клеїти!

На що другий відповідає:

- Шкода обоїв, краще вже комуністичні плакати.

Командир кочегарів, лейтенант Дука, румун із Чернівецької області, оголошує, що у ленінській кімнаті будуть сьогодні політзаняття. Отож, усі з цікавістю приходимо послухати. Найперше лейтенант пояснює нам, чому ці політзаняття треба проводити:

- Ви зрозумійте мене, замполіт своїх лазутчиків посилає, пере­віряє. САМ два рази появлявся. Зі мною п’ять годин балакав. Пі­сля цього у мене таке відчуття, немов би мішки з цементом тягав. Важко з комуністами розмовляти. Серед вас є комуністи?

Лунає сміх і дружна відповідь:

- Ні, немає!!!

Лейтенант виймає з кишені якусь брошурку і читає текст про «нові рубежі у світлі рішення» такого-то з’їзду КПСС. Відтак по­чинає критикувати неякісну працю в країні, зокрема засоби масо­вої інформації.

- Ви розумієте, ми перші новини спочатку від ‘НИХ’ дістаємо. Так було і у випадку Чорнобиля. Я особисто довідався про аварію на ЧАЕС, коли слухав «Голос Америки», а перед цим по Києву, де навчався, два дні ходив, нічого не підозрюючи.

Поступово бесіда переходить на справу будівництва комунізму. Один солдат заявляє:

- Комунізму нема і ніколи не буде.

На що лейтенант відповідає:

- А хіба з такими, як ви, комунізм побудуєш?

- У нас немає хазяїна!

Лейтенант: У нас народ — хазяїн.

- Який народ? Що голова скаже, те й буде.

Ще довго продовжується суперечка у такому ж руслі. Лейтенант нарешті каже:

- Вистачить. Тепер замполіт не буде мати претенсій.

Виходимо на двір. Солдати закурюють. На т. зв. розводі кожен отримує якусь роботу. Мені й Романові Козяру доручають збира­ти респіратори на дорозі. Замість класти у спеціальну скриню недисципліновані солдати, що повертаються з зони, кидають їх на дорогу. А тому, що дисциплінованих солдат майже немає, то доро­га аж кишить респіраторами. Наше завдання полягає в тому, щоб закопувати їх на краю дороги в землю. Ми черепашачим ходом посуваємося вперед, розмовляємо. Роман час від часу собі заку­рює. Він з Львівської области, вірить у Бога, не є байдужий до церковних справ і нам є про що поговорити. Вечором довідуємося, що має прибути новий замісник командира по тилу, якому ми, кочегари, будемо підпорядковані.

Чорнобильський гумор

10 жовтня 1987. Після сніданку кочегари отримують наказ зібратись дружно біля котельні для знайомства з новим командиром. Чека­ти доводиться довго. Хлопці курять і розповідають різні жарти, загадки, анекдоти. Один солдат питає:

- Знаєте хто такий чекіст? Це той, що вибиває чеки.

- Знаєте девіз радянських лісорубів? Не знаєте. Отже ж, ‘врі­жемо дуба якнайскорше’.

Або такий сумний жарт: «Виступає хор хлопчиків-чорнобильців. Він виконає відому російську пісню «Лучше нету того свету».

Нарешті приходить новий командир, якого ми, вишикувавшись у шеренгу, зустрічаємо напруженим мовчанням. Він знайомиться з нами. Майор Бекещенко, прибув у Чорнобиль згідно з наказом. Буде керувати господарськими справами. Уважно приглядаємося до його особи. Зім’ятий костюм, руде, поріділе волосся, не підголені щоки, пооране зморшками чоло та байдужий погляд очей свідчать про цілковиту приреченість офі­церській недолі. Й справді, в його бесіді немає патетичних ноток про високий обов’язок радянського солдата, немає моралізаторсь­ких повчань, немає скритих погроз. Натомість він коротко ви­словлює надію, що ми всі разом будемо добре працювати і не бу­демо один одному робити прикростей. На наше хвилююче питання «коли поїдемо додому», він висловлює припущення, що до Нового Року повернемося в рідні місця.

Тим часом все більше відчувається подряпування в горлі і все сильніше воно пересихає. Одного солдата з нашого поповнення поклали в санітарну частину з діагнозом ангіни. Я особисто ря­туюся від цієї хвороби сульфамонометоксіном, що радикально діє, але викликає невелику алергію. Нас усіх обурює те, що в військовій частині немає таблиці з актуальним рівнем радіоактивності. Чи це свідоме приховування, чи забудькуватість команди­рів? Однак такий ненормальний стан речей викликає у солдат недовір’я, невпевненість і страх за власне здоров’я.

Ввечері слухаю звідомлення римського кореспондента B-B-C Домініка про стримане відношення Ватикану до нашої спільної заяви про вихід із підпілля. Причина — відсутність підпису під нею Львівського єпископа Володимира Стернюка. Дуже добре собі пригадую наші відвідини єпископа Володимира в його маленькій квартирі по вулиці Чкалова напередодні публікації цієї відпові­дальної заяви. Коли Йосип Тереля показав заяву з підписами двох єпископів, священиків і вірних та запропонував Преосвященішому поставити свій підпис, останній відмовився і, безпере­станно потираючи руки, схвильованим голосом пояснював причи­ни, головною з яких, на його думку, є невідоме майбутнє.

- Ви робіть, робіть, — говорив він.

Тоді ми з Йосипом Терелею клякнули і, тримаючи в руках за­яву, просили благословення. І таке ми отримали. Йосип просив єпископа Володимира в якийсь спосіб звідомити Рим про дане нам благословення.

13 жовтня 1987. Кожен день у своїй сірій одноманітності подібний до попереднього. Частіше можна побачити, як солдати безцільно тиняються асфальтованими доріжками, як відсутнім поглядом вдивляються у стелю, лежачи на ліжках, як апатично гортають газети у ленінській кімнаті. Тільки приїзд авто лавки з деякими товарами та продуктами, якийсь цікавий фільм чи телевізійна передача, якась гостра розмова ще додають мажорну нотку в не­веселе наше життя.

14 жовтня 1987. Сьогодні кухар забарився з приготуванням снідан­ку. Перед входом у їдальню зібрався увесь полк. Глухий гул неза­доволення зростав і ставав небезпечним. Коли відчинили нарешті двері і солдати чим скоріше почали пхатися до залі, хтось почав бекати, немов баран, решта дружно підтримала його почин. З бе­канням і меканням розсідалися за столами. Видовище було трагі­комічне, але командири чудово зрозуміли — тут жарти погані, бо солдати неначе б їх попередили: «Вважайте, ми — не барани, не тварини, ми — люди». У майбутньому подібних зривів з їжею вже не траплялося.

15 жовтня 1987. В котельні сталася аварія. Розірвало котел під час чергування Віктора Близнюка. Цей солдат взагалі трохи диваку­ватий. Коли розмовляє, дивиться кудись убік і невідомо що думає при цьому. З його оповідань про себе виходить, що він досі ще неодружений. Вдома залишилась старенька мама. Працює в кол­госпі на Волині. Ми сильно підозріваємо, що цей нещасний опи­нився в Чорнобилі замість когось іншого, тобто його коштом хтось відкупився від служби у Чорнобилі. Хоч як його лаємо за ту аварію, проте нам усім шкода Віктора.

- Воно ж нещасне, що з нього візьмеш, — зауважує хтось.

Віктор має постіль на другому ярусі, якраз наді мною. Він часто сідає біля мене й потиху, щоб інші не чули, розпитує про Бога, про християнське життя. Я бачу, як тяжко він переживає аварію, що спричинився до неї через неуважність. Він усвідомлює, що ремонтувати нещасний котел будуть змушені всі. Заспокоюю його, як тільки можу. Він несподівано заявляє мені:

- Я теж вірю, що Бог є, — і виймаючи з кишені хрестик, каже: Ось мені мама дала!

- Вікторе, це добре, що маєш хрестик, але його слід носити не в кишені, а на грудях.

Я даю йому цупку нитку, він протягає її через верхній отвір хреста і, зв’язавши її, урочисто накладає на свої груди. Ніхто з нього не сміється і не кепкує, тільки один солдат зауважує іронічно:

- Якщо б не аварія, то, може, не повірив би ти в Бога і хрести­ка не одягнув би.

Старі Соколи

20 жовтня 1987. Нарешті отримав давно очікувану передачу від батьків. В ній найнеобхідніше: свіжі проскурки та богослужбове вино, розчинна кава й ще деякі дрібнички. Довідуюся тим часом, що на санітарно-перепускний пункт біля села Старі Соколи, Іванківського району, потрібні кочегари. Розшукую на мапі це село. Воно розташоване безпосередньо на межі тридцяти кілометрової зони. Що ж, варто було б перенестися на нову роботу, хоч це і небезпеч­ніше, бо ближче до реактора. Звертаюся до командира частини з проханням відрядити мене у це село. Підполковник Ґордеев говорить:

- Якщо організуєш відповідну команду кочегарів, електриків, слюсарів, будь ласка. Я не маю нічого проти.

- Але товаришу полковник, мусить бути якась заохота, примі­ром, тривалість нашої служби — не довше, ніж до Нового року.

- Гаразд, я подумаю. Приходьте в понеділок.

22 жовтня 1987. Поїздка в село Старі Соколи, так би мовити, на ро­звідку викликає хороше враження. Хоч роботи немало, бо треба і котельню підготовити до запуску, і опалення до житлових буди­ночків запровадити, і водопроводи перевірити, все ж таки це значно краще, ніж у нашій понурій військовій частині. Тим біль­ше, що від котельні село недалеко, а в ньому живі люди, бібліоте­ка, пошта, телефон, а що найголовніше — начальство далеко. Розпочинаю агітувати. Охочих щось небагато, бо існує немалий ризик. Але запевнення Бекещенка, що всі із Старих Соколів до Нового року будуть дома, робить своє.

26 жовтня 1987. Представляю майорові Бекещенкові список потріб­них спеціалістів: нашим командиром мав би бути ст. лейтенант Коваленко, вища технічна освіта, живе у Тернополі, опалювачі: Дощин Богдан, мій односельчанин, Дулевич Володимир, Вознюк Михайло, Микола Ховайло, українці з Волині і Рівенщини, В’ячеслав Скрябін  і Юрій Токмаков, росіяни, з Житомирщини, Михайло Гаври­лів, підмінний кочегар і начальник зміни, Мирослав Швець, львів’янин, слюсар-фахівець, Михайло Козар, електрик, фахівець, родом з села Гірське, Миколаївського району. Разом 10 осіб. Майор Бекещенко цей список «благословив».

28 жовтня 1987. Повернувся з похорону своєї мами підполковник Ґордеєв. Підходжу до нього і висловлюю йому співчуття з приво­ду втрати найдорожчої людини, а також питаю, як звали його маму.

- Акуліна.

Товаришу командир, чи можна за неї помолитись. Службу Божу відправити?

- Я не знаю, чи це щось поможе, але моліться.

Тут він уважно подивився на мене і сказав:

- Ти, прости мені за те, що так повівся тоді, знаєш, п’яний був. Та й наговорили мені про тебе багато нехорошого, але бачу, ти — порядна людина.

- А я ще тоді вам простив, бо християнська віра вимагає на­віть ворогам прощати. Я буду і за вас молитись. Росіяни завжди тримались віри і тільки комунізм пошкодив. . .

Тут командир затривожився і, попрощавшись, відійшов.

По обіді приїхали автобусом артисти з Києва, влаштовують концерт о 17-й годині. Бажаючих назбиралося багато — майже увесь полк. Спочатку імпресаріо звертається до присутніх:

- Добрий день, прікарпатци. Сєйчас перед вамі виступят артісти Кієвской ґосударствєнной філармонії і ансамбль «Родниє напєви». Начінаєт наш концерт ізвєтная певіца, представлявшая наше українскоє іскусство в Берліне — Лідія Кондрашевская. Она ісполніт «Днєпровскій вальс».

По закінченні цієї пісні імпресаріо оголошує: «Послушайтє в етом же ісполнєнії пєсню ‘Соловей’». Тим часом невідомо звідкіль залетів у залю горобець, який літав від одної стіни до другої і голосно цвіркав. Це викликало у слухачів неабиякий сміх, осо­бливо ж тоді, коли Кондрашевська, заламуючи руки і заплющив­ши очі, брала найвищу нотку і немов би наслідуючи солов’я пи­щала «а-а-ааа-ааа-а». По закінченні солов’їної пісні з участю горобця, «Байкальську баладу» на слова Р. Рождественського ви­конав артист філармонії Борис Лобода. У його ж виконанні про­звучала «Балада про ластівку» на слова Євтушенка. Його засту­пив артист Київської філармонії Віктор Кавун, який виконав «русскую народную пєсню»: «Віжу чудноє прівольє», опісля заспі­вав, о чудо, українську народню пісню «Ніч така місячна», зви­чайно ж, без слова «Господи», і продовжив свій виступ піснею «Хай щастить вам, люди добрі», яку солдати сприйняли іронічно, бо ж про яке щастя можна говорити, а тим більше співати в 50-ти кілометрах від реактора. Виступали ще й інші артисти, серед яких своїм громовим голосом відзначився Григорій Гаркуша, особливо тоді, коли, затиснувши п’ястуки і потрясаючи ними, кричав пісню «Ето день пабєди».

А тепер я перейду на українську мову, — несподівано по-ук­раїнськи сказав Гаркуша, — і прочитаю вам гумореску Павла Глазового «Де краще танцювати».

Закінчився концерт дуетом Кондрашевської і Гаркуші, які за­співали пісню «Ой на горі два дубки». Підполковник Ґордеєв под­якував артистам і подарував їм військовий одяг польового зразка, т. зв. ВСО. У свою чергу артист Харитонов від імені цілої групи подякував командирові та присутнім і виконав спеціально для Ґордеєва вельми смішну гумореску, яка не дуже розвеселила його, що похоронив свою маму.

Відтак була вечеря, телевізор і стара наметна нудьга.

31 жовтня 1987. Почали ми, кочегари, своє нове життя у дерев’яно­му будиночку неподалік санітарно-перепускного пункту (т. зв. СПП) в селі Старі Соколи. Ангіна, що тривала майже місяць, поступово мене покинула, шкіра на підошвах ніг нова, рожева, свіжа і біль­ше не лущиться. Деколи ще поболює голова, але то, кажуть, від погоди. Ці ж самі зміни відчувають інші солдати. Вирішили ми напитися кави. Націдив я з крана води у горнятко, включив кип’ятильник, через декілька хвилин вода закипіла. Вийняв кип’я­тильник, заглядаю у горня.

«Та що це за мара?» — думаю. Вода стала цілком коричневою. Мабуть, кип’ятильник забруднився. Помив я його, знову зварив води, а вона — коричнева. Дивна річ: вода з крана чиста, мов сльоза, а нагрієш — темніє. Це ж добре, що ми вчасно зауважили. Що робити тепер? Треба, мабуть, у село йти за водою нерадіоактивною. Питаємо місцевих мешканців, де криниця.

- Єсть у нас дві криниці, — радо пояснюють нам дві старших жінки. — Оце ж одна посередині села, а друга на початку. Чи можна пить із неї? Питаєте. А чого ж не можна? Ми он п’ємо і нічого, не вмираємо. Та лучче купувать у магазині мінеральну, привозную.

Відчувається, що ці жіночки дуже співчувають нам, вони раді нам допомогти. Але їх постаті скоріше викликають у нас співчут­тя. Куфайки, дешевенькі сукняні, чоботи, невиразного кольору товсті хустки на головах, обличчя поорані передчасними зморш­ками, і що найстрашніше — порожні очі, без погляду у майбутнє, без радости, глибокі сумні очі, неначе на картинах Модільяні. Як повертаємо додому з водою, Богдан Дощин каже:

- Ці люди, безперечно, приречені.

Воду з криниці перевіряємо дозиметром, який каже: «В межах допустимо­го». Кип’ятимо її... нічого. .. не темніє... П’ємо запашну каву і беремося до роботи. Спочатку кожен влаштовує своє житло, кім­натку. Маємо партер і один поверх, чотири житлових кімнати, кухня, ванна, коридори, спіжарня. Немов готель який. Котельня працюватиме на солярці, а ми в ній за змінами по черзі: добу відробив, а дві дома. Продукти завозитимуть нам із частини, а го­тувати їжу будемо почергово.

1 листопада. Важлива дата - упокоєння митрополита Андрея Шептицького. Конче треба шукати віруючих людей в селі Старі Соколи, щоб помолитися. Беру літургійні речі і приходжу до крамниці, де завжди багато місцевих людей. Питаю жіночок, ті найбалакучіші:

- А хто з мешканців вашого села найстарший?

Трохи поміркувавши, кажуть:

- Єсть така у нас, Катерина Даниловна, живе недалеко од школи. А навіщо Вам?

- Так, хочу поговорити з нею. Про голодомор 33-го розпитати. Нам, галичанам, це цікаво знати. Може, і ви щось розказали б про це?

Жіночки переглянулись між собою і якось боязко почали роз­ходитись. Одну, що йшла в сторону школи, я наздогнав і так вче­пився її, що таки змушена була показати хату Катерини Даниловної. Хата мені з першого погляду сподобалася, бо бідна і невеличка. Відкрив хвіртку, зайшов на подвір’я, підійшов дверей із старомодною клямкою, постукав. Ніхто не відповідає, тискаю клямку і, зігнувши голову перед низьким одвірком, входжу до темних сіней і знову стукаю. Ніхто не відповідає. Знову відкриваю двері і потрапляю до невеличкої кухоньки, де за столом сидить дуже старенька бабуся.

- Слава Ісусу Христу!

- А драстуйте, драстуйте.

- Пробачте, що тривожу. Оце люди сказали, що Ви у цьому селі найстарша. Рішив до Вас зайти. Служу тут неподалік, у котельні працюю. Галичанин. Звати мене Михайло Гаврилів. - - Дозвольте поговорити з Вами.

- А чого ж, говоріть.

- Знаєте, бабусю, я священик, хочу помолитись, бо там, де жи­ву, немає відповідного місця. Чи дозволите у Вашій хаті молитись?

- А чого ж, моліться. Я сама у Бога вірую.

Я полегшено відітхнув. Ризик був великий. Не дай, Боже, натрапив би на лихих людей і все село знало б уже, хто я і що шукаю. І навряд чи погодився б хто пустити мене до своєї хати молитись. Тим часом господиня розговорилася.

- Я народилась в 1889 году, стара, як собака, пора вже й умирать. І голод цей страшний пережила отут, у Соколах. Багато тоді людей померло, особенно старих. Я не померла тільки тому, що трохи заможніше жили, але і нам приходилось кропиву і лободу їсти. Голод був тому, що запаси хліба забрали й не було де купить. Около п’ять душ на день умирало у своїх хатах. А як хто ішов за хлібом та й дорогою помер, то там його і хоронили. Та оце ж я й кажу? Хоронили! Закопували!!! Це був страшний час, страшніший од революції, од войни страшніший. Як война почалась, так у нас тут хвактично войни і не було, не бились значить.

Про церков питаєте? Еге ж, була у нас і церква у Нових Соколах, її по війні й розібрали. Ми плакали й ругали, ніщо не помогло. Як церква була, то батюшки по-українськи молились, оце ж як ми з вами говоримо.

Катерино Данилівно, як думаєте, церква потрібна людям?

- А чого ж, конечно потрібна, без неї нічого доброго не буде, і не буде лучче, чим тепер.

- А як реактор вибухнув, то що діялось у вашому селі?

- У нашому селі силою не вивозили, люди самі втікали. Хотіли взяти свої речі, так їм не давали, бо ж зараженії. Тепер мало залишилось. Дітей у школі усього сємдесять учиться. Малих дітей, слава Богу, і не видать. А їм он садок строять, а хто ж у ньому жить буде?

- Як уважаєте, чи християнська віра буде розвиватись тут, на нашій Україні?

- Чи буде? Старші будуть віри держатись, а молодші — трудно сказать. Хіба друга власть прийде, а при нашій, що тепер, совітській, так ні. Та й батюшки тепер не так моляться, не по-нашому. Старий режим, кажуть, поганий був, так і новий нічого луччого не добився.

- А як думаєте, чи буде мати Україна кращу долю?

Я українка. Люблю Україну! Яка її доля? Худше і худше. Луч­чого не видать. Може, всемірна война буде, так все може змінитись.

- Катерино Данилівно, так ви дозволите помолитись у Вас?

- Будь ласка, будь ласка. Оце підемо в більшу хату.

Заходимо. Справа в кутку висить ікона Богородиці. Зліва ліжко чисто застелене, а справа дерев’яний тапчан, стіл під вікном. На моє прохання господиня застелює стіл, приносить горнятко з во­дою. Перед початком Служби Божої повчив її, як треба мо­литись. Це ж треба, по стількох роках без церкви, бабця добре відповідала: «Господи помилуй», «Подай, Господи». Хотіла мене пригощати по Службі Божій, але я відмовився. Прощаючись, до­мовились ми на завтрашній день на годину 16 зустрітись. Від Ка­терини Данилівної зайшов до бібліотеки, де господарювала заві­дуюча Раїса Михайлівна, як виявилося — велика книголюб. На перший раз випозичила мені «Дети Арбата» Рибакова, що на той час був, так би мовити, бестселером.

2 листопада 1987. Святу Літургію знову відправляю в хаті Катерини Данилівної. По закінченні Служби Божої господиня розповіла мені, що тут неподалік, у селі Романівка, яке совєтська влада перейменувала на Орджонікідзе, є віруючі, як вона окреслила — «вашой віри», а в сусідньому селі Красиловка «єсть віруючі, що двома пальцями хрестяться». Несподівана інформація мене дуже зацікавила, і я вирішив найближчим часом відвідати ці села і по­знайомитись з віруючими. Вертаючи домів, завітав у бібліотеку. На цей раз тут було більше людей, серед яких четверо вчителів. Усі жінки. З них одна з Тернопільської области. Її спрямували сюди примусово по закінченні педагогічного інституту. З їх роз­мови виявилося, що в школі навчається всього 70 дітей, що будів­ництво нової величезної школи майже закінчено і що вона у май­бутньому нікому не потрібна, що в школі гострий дефіцит учитель­ських кадрів і що ніхто тут не хоче працювати. Вони тут же ж запропонували мені вакантну посаду вчителя української мови. Я, звичайно, подякував і відмовився, бо, навіть при найбільшому моєму бажанні працювати тут вчителем, влада греко-католицькому священикові цього б не дозволила.

Сьогодні припадає моя черга разом з Богданом Дощином нести воду з криниці. Для цього маємо військовий резервуар на 20 лі­трів, який носимо на довгому дрючку. Дорогою Богдан розповідає мені про свої в тому числі й сімейні клопоти.

- Хочу залишитись тут до весни, — говорить він. — Чого поїду додому? Мені тут непогано: зарплата йде, їжа добра і робота легша, ніж на підприємстві.

- Але ж тут радіація!

- Все одно колись доведеться помирати, — філософськи об­ґрунтовує своє рішення мій односельчанин.

Ввечері усі гуртом споживаємо вечерю, що її приготував Богдан Дощин. Професія кухаря йому вельми сподобалася, та й треба сказати, що він смачно готує їжу. Відтак маємо багато вільного часу. Кожен використовує його по-своєму: хто грає в доміно, хто читає газети. Я беруся слухати «вражі голоси» з закордону, зокрема «Радіо Свобода».

7 листопада 1987. Вночі випав невеликий сніг. А сьогодні ранком приїхав новий замполіт нашого полку, невеличкий на зріст майор, але, як згодом виявилося, з великими амбіціями. Поздоровив нас із «сємідєсятілєтієм вєлікаго октября» і висловив упевненість, що ми, «надхнені великими ідеями революції», ще успішніше та з більшою відповідальністю будемо працювати на цій ділянці неви­димого фронту в боротьбі з радіацією. «За совєтскую власть я вас аґітіровать не буду, — сказав майор, — то, што она просуществовала сємдєсят лет, говоріт само за себя». Відтак, крутнувшись на одній нозі, маленький замполіт заскочив у авто і помчав інших надихати «великими ідеями». Усі полегшено зідхнули і пішли до хати радитись, як найкраще «празник відзначити». В часі вечері на столі появилися не тільки страви, приготовані Богданом, але й пляшки з горілкою. Хлопці випили, повеселішали і почали розка­зувати по черзі різні історії та анекдоти. Деякі я записав у блокнот.

Ось один анекдот: «Василь Чапаєв написав автобіографію. Його ад’ютант Петька поцікавився, що ж такого великого зробив шеф. Розгорнув тов­стенну книгу і читає його життєпис: як Чапаєв народився, як виростав, як став командиром совєтської армії, як купив собі коня, як сів на нього, як поїхав, цокаючи копитами: цок-цок-цок-цок-цок. . . Гортає Петька сторінку за сторінкою і все читає: цок-цок-цок... Аж на­решті на останній сторінці довідується, що Чапаєв приїхав у штаб».

Зустріч зі «святим майором»

Впродовж свого перебування в Старих Соколах я зауважив одного високого кремезного офіцера у мундирі, але без військових відзнак. Він увесь час займався різними роботами, то тут то там старався допомагати. Я зацікавився цією дивною особою і, насмілившись, підійшов до нього й чемно спитав його, чому він тут? Він сказав, що є сильно опромінений радіацією, бо одним із перших брав участь у засипанні аварійного реактора, що йому робили багаторазово переливання крови у найкращих лікарнях, однак, він опромінений й приречений на швидке вмирання і що він решту свого життя хоче посвятити боротьбі з радіацією. Він має сім’ю: дружину і дітей, однак залишив їх, щоб бути тут корисним людям.

- Понимаешь, мне остались считанные дни и я буду до конца бороться с этой радиоактивной заразой.

Я дивлячись на цю людину дещо знітився і несміливо спитав його:

- Вибачте за неделікатне питання. Як Ви ставитесь до вічності, до справи віри, Бога?

-  Я не знаю, - сказав він, - есть Бог или его нет, но я знаю точно, что я должен делать – это сколько, сколько могу бескорыстно отдать остаток моей жизни для людей.

Я сказав до нього: «Товарищ (майор – підказав він мені), товаришу майор, разрешите пожать Вашу руку на знак благодарности и глубокого уважения к Вам!»

Він простягнув свою сильну правицю і ми потиснули собі руки, дивлячись один одному в очі тривожним, довгим і благальним поглядом. Мені дуже прикро, що я навіть не знаю його імені, імені святого чоловіка.

Зустріч зі старовірами і римо-католиками

8 листопада 1987. Неділя. Переодягаюся в цивільний одяг. Беру тор­бинку з необхідними для богослужіння речами. Прегарна сонячна погода сприяє подорожі. Земля вкрилася пеленою білого снігу і неначе б відпочиває від радіації. На дорозі безлюдно. Тільки на посту ДАІ маячать постаті чергових міліціонерів, а трохи далі видніється огорожа Одеського полку. Кажуть, що довкола ЗОНИ розташувалося 60 військових частин різних військових округ, у тому числі й нашої Прикарпатської. Розповідають, що в Одеському полку страшна дисципліна, що солдати маширують до їдальні під оркестру, що віддають при зустрічі з офіцерами честь і т. п.

Згідно накресленій Катериною Данилівною схемі прямую асфаль­том у сторону Красилівки, де мали б жити цікаві християни, що хрестяться двома пальцями. Правдоподібно, старовіри. Йти треба кілометрів чотири-п’ять. Дорогою проказую молитовне правило. Нарешті неподалік асфальту показуються хатки. Щоб скоротити шлях, звертаю на польову дорогу. Входжу в село і потрапляю на головну вулицю. Через якийсь час зустрічається крамничка з продовольчими товарами. На всяк випадок купую свіжі булочки і молоко в папе­ровому пакеті. Іду далі, шукаючи очима купол храму. Виявляється, що він розташований в центрі села. Брама зачинена. Розпитую людей, коли буде Служба, чи є священик? Вони охоче, навіть з радістю розказують спочатку історію свого села, а саме: тут було колись велике і недоступне болото, сюди втікали з Росії жорстоко переслідувані антихристом — царем Петром Першим — старовіри, які боронили себе перед знищенням, бо не хотіли приставати до «офіційної сатанинської синодальної Церкви».

- Ми, — заявили співрозмовники, — сповідуємо нашу стару правильну віру.

Я звернув увагу, що більшість мужчин мають кудлаті бороди, а жінки старомодний довгий одяг. Вони радять мені зайти до Антоніни, яка краще від них знає віру і зможе мені більше розповісти. Одна з жіночок погодилася запровадити мене. Хата Антоніни зна­ходиться неподалік храму, невеличка, дерев’яна і, як тут прийнято, з квадратовими маленькими віконцями, обтягненими пластиком. Стукаємо. Виходить старенька напівзгорблена старушка. Знайоми­мося. З її розповіді виходить, що священика не буде, бо поїхав в інше село, що священик їхній одружений і має п’ять дочок, що сьогодні віруючі будуть самі у литись, але не в храмі, а у молитовні. Антоніна відтак питає мене, якої я віри і як я хрещусь. Показую їй, кладучи на собі знак хреста. Вона, гострим поглядом зміривши мене, заявляє:

- Щепотью душі і нє спасьош!

Іншими словами, і якщо не буду хреститись трьома пальцями а не двома, то піду до пекла.

Я, щоб зробити їй приємність кладу на собі знак хреста двома пальцями. Бабуся дуже задоволена цим. Безперечно, їхня поведінка щодо зовнішніх знаків - це нагадує фанатизм. Я й не дивуюсь, бо саме такий впертий і непохитний фанатизм допоміг цим людям протягом багатьох століть втриматись при їх вірі. Продовжую розмову. Виявляється, що старовіри приймають вчення про Непо­рочно зачату Діву Марію, про Євхаристію, про митарства душі після упокоєння людини, про досмертну нерозривність подружжя, і це все на відміну від вчення, як висловилась Антоніна, «ніконовської сатанинської Церкви». Надходить час йти до молитовні. Антоніна бере мене з собою. Дорогою питаю її, чи не будуть вони переїжд­жати в іншу місцевість.

- Ми здєсь роділісь, здєсь і помірать будем, — рішуче відпові­дає вона.

Приходимо до невеликої хатки, що неподалік храму. Входимо в сіни, відтак у кімнату. Тут невеликий іконостас, перед яким стоять аналої з товстими книгами. Людей зібралося небагато. В основному жінки. Молодих зовсім немає, крім двох дівчат.

- Це дочки нашого батюшки, говорить одна жіночка, Вони добре співають, по-церковному.

Починається служба — обідниця. Жіночки позакладали руки на грудях і в певний момент усі разом дружно, чітко і швидко хрестяться двома пальцями Співають в унісон з російською вимовою. Провадять спів священикові дочки. По закінченні Богослужби віруючі охоче випроваджують мене й показують дорогу на Романівку та докладно пояснюють, як туди дістатися.

- Оце ж ідіть просто пасовищем, а потом на міст. А як пере­йдете його, спитаєте де Романовка. Там єсть ваші віруючі католики.

Дорога виявляється не близькою. Це справді добре, що купив їжі. За селом покріпляюся булочкою з молоком і прямую далі. О годині 15 приходжу в Романівку. Питаю першої ліпшої жінки, де живуть католики. Її таке питання зовсім не дивує.

- Це ж ви, мабуть, до Стасі Адаменко, — міркує вона. — Ондечки її хата. Ідіть просто і нікуди не звертайте. Як одкриєте хвіртку, то вважайте, бо у них і собака єсть. Вона тільки гавка — не кусає.

Приходжу до Стасі. Це старша жінка років 60-ти. Хата велика, простора. На стінах образи Пресвятого Ісусового Серця і Непо­рочного Серця Діви Марії.

Знайомимося. Пояснюю їй, хто я такий і чому тут опинився. Розповідаю про нашу переслідувану Церкву. Питаю її, чи дозво­лить відправити Літургію. Вона дуже радо погоджується.

Так це ж Вас Сам Господь приніс. Я оце лежу хвора, тільки недавно підвелась. Навіть по радіо Служби Божої не слухала. Треба було б інших позвать. Ви подождіте, а я до Франі сходжу, вона недалеко живе.

Згодом повертається не сама, а з гуртом людей. Приходять інші. Поступово хата наповнюється віруючими. Участь у читаній Службі Божій намагаються брати всі. Відтак, сусіди просять мене відпра­вити у їх хаті панахиду за нещодавно померлого родича. Як же ж їм відмовити? Після панахиди пригощають мене обідом і навипе­редки розповідають мені і про Чорнобильську трагедію, і про го­лодомор 33-го.

- Нашу сім’ю знаєте хто од смерти спас? Не повірите! Оця липа, що перед вікном. Сусіди нам кажуть: ‘Вона ж заважає вам, зрубайте’. А ми її ніколи не зрубаємо, хай живе. Це ж вона нас своєю корою кормила. Ми її до стовбура були обдерли, а вона, бач, вижила і живе разом з нами, і хай живе! Ми з нею тут і залишимось. Нікуди виїжджать не будемо. Якщо од радіації всохне, тоді зріжемо.

- Зріжемо і самі дуба вріжемо, — жартує господар.

Розпитую, звідкіля у цьому селі взялися католики. Виявляється, що це нащадки давніх греко- католицьких родин, яких змушували переходити в московське православ’я і які, рятуючи свою віру, приймали латинський обряд.

Католики розповіли мені, що до них бодай декілька разів на рік приїжджає римо-католицький священик з Києва отець Крапан з тим, щоб їх посповідати, запричащати, дітей похрестити чи похоронити.

В основному на Богослужбу до Києва їдемо, а хто не може, то по радіо ватиканському слухає. Чи по-польськи уміємо розмов­ляти? Питаєте. Ні, не вміємо. Хтось із старших знає декілька слів. А молимось як? Оце пишемо польські молитви українськими бук­вами. Так нам легше читать. Чи хотіли б ми по-українськи? Аяк­же ж, дуже хотіли б. Зрозуміли б краще молитви і Службу.

Розмова триває довго. Одна молода жіночка, що недавно заміж вийшла, хотіла б шлюб узяти. Чоловік її не проти. До Києва їм далеко, а якщо б я приїхав до них, то повінчалися б. Я пояснюю їм, що служу в армії і гарантувати щось конкретне на майбутнє не можу. Шкода, звичайно. Прощання дуже зворушливе. Мене за­прошують приїхати наступної неділі.

9 листопада 1987. Понеділок. Кажуть, що понеділок — важкий день. А для нас це справді так. Щось на СОПі калорифери не гріють. Треба шукати причини. Мабуть, повітря потрапило у труби. Поки Мирослав Швець перевіряє трасу, ми подалися на КПП (контрольно-перепускний пункт), щоб там оглянути теплотехнічне обладнання. На КПП здійснюється дві контрольних перевірки: для тих, що в’їжджають, і для тих, що виїжджають з тридцяти кілометрової ЗОНИ. Перший і другий контроль здійснюють міліціонери. Вони старанно оглядають кожне авто. На наше запитання, для чого така прискіпливість, молодий сержант відповідає:

- Щоб ‘кави’ в зону не ввозили. Понял?

- Ну, а тих, що з зони повертаються, чому перевіряєте?

- А це для того, щоб нічого зараженого не вивозили. Щоб маро­дерством не занімались. Понял? Много тут поначалу було таких, що тащили із зони запчастини, а потом продавали частникам. Тепер спробуй пошукать їх, коли вони по всьому Союзу. А шофери од них облучаться радіацієй. Случай був. Послє аварії в одном універмагу у Чорнобилі од зимових пальто усі норкові комірці поодрізували і стащили. Попродали, конєчно. А вони заражениє. Не одной дамі шия облучиться.

Ми пішли трохи далі до «ревуна», чи, як тут говорять, «японсь­кого бика». Це такий японський апарат для вимірювання радіоак­тивності. Коли поблизу нього переїжджає «засвітлений» автомо­біль з надмірною дозою радіації. то «японець» вмикає сирену і червоне світло. Такий автомобіль завертають назад, щоб помити. Якщо опромінення і надалі залишається, то тоді автомобіль під­лягає захороненню. Усі солдати, що повертаються із зони, обо­в’язково миються на КПП і й проходять перевірку дозиметром. При потребі змінюють свій опромінений одяг і взуття. Найбільша проблема, як розповідають офіцери, — це проблема радіоактивної води. Що з нею робити? Вона просочується в ґрунт, змішується з ґрунтовими водами і розноситься хтозна куди. Так ось чому кип’ячена вода стає коричневою, — подумав я.

11 листопада 1987. Приїхав до нас замісник командира по госпо­дарській частині майор Бекещенко. Як то кажуть, під градусом. Почав мені розповідати про своє невдале сімейне життя, про труднощі з військовою службою, про кінець кар’єри. Відтак пере­йшов на політичні справи.

- Ось і Єльцина сьогодні відсторонили. А знаєш, що це озна­чає для перебудови? М-да, сильні ще сталінці, тиснуть!

Я, звичайно, мовчав. Хто його знає, чи й ти часом не сталінець? Як він виговорився, я сказав йому:

- Товаришу майор, у мене до вас прохання є.

- Яке?

- Мені у Київ треба поїхати, до католицького священика, щоб висповідатись. Вже скоро два місяці, як я сповідався.

Майор наче б отверезів і довго думав. А відтак сказав:

- Гаразд. Скажи, коли хочеш їхати. Я відпущу.

15 листопада 1987. Неділя. Моя зміна. Всю ніч доведеться провести у котельні. Добре, що хоч тут є вигідне крісло для відпочинку. Можна трохи подрімати. Ранком о 7.00 вмикаю радіоприймач і пошукую Ватикан. І ось приємна несподівана вістка. Передають інформацію, що священика Української Католицької Церкви Гавриліва забрали до Чорнобиля на службу. Ну, якщо так, то мені вже не довго залишилося тут бути, подумав я.

Поїздка в Київ

18 листопада 1987. Майор Бекещенко таки дотримав свого слова і дозволив поїхати в Київ. Один із тут працюючих цивільних робіт­ників Віктор своїм автомобілем має намір їхати в столицю. Він погодився і мене з собою взяти. Переодягаюся у цивільний одяг, беру з собою паспорт, бо то є дуже важливий документ на всі випадки життя. Як у нас жартують: «совєтська людина складається з двох найосновніших елементів — скелєта і паспорта». Приїжджаємо до Києва ввечері. Я висідаю біля найближчої станції метро і зголошуюся до пана Клима Семенюка, адресу котрого отримав від Йосипа Терелі. Господар радо запрошує мене до хати, чи пак, квартири. А коли довідується, що я греко-католицький священик, то просить посвятити хату і помолитись за його сім'ю та за Боже благословення у знайденні роботи. Клим нещодавно повернувся із тюрми, де він відбував покарання як довголітній політичний в’язень за свою бо­ротьбу проти московської окупації України. Він хоче влаштуватись кочегаром, але має деякі труднощі. Ми спільно молимося з надією та вірою, що, може, вже ті кляті переслідування закінчаться.

20 листопада 1987. Від пана Клима Семенюка вирішив завітати до сім’ї поета Миколи Горбаля, який ще не повернувся з в’язниці. Його дружина Ольга Стокотельна та її сестра Марія радо погод­жуються взяти участь у Службі Божій та помолитись за швидке повернення не тільки Миколи, але й усіх політичних в’язнів, в’я­знів сумління. Над столиком-престоликом уміщений невеличкий імпровізований іконостас, у верхній частині якого — ікони, а в нижній — фотографії переслідуваних, страждаючих синів і дочок Церкви та українського народу.

В сугубій єктенії долучую окреме прохання: «Ізбавляяй нища от сильна і убога, єму же ність помощника в біді і в заточе­нії і в узах сущих, яко щедр милостивно свободи, приліжно мо- лимтися, Господи, скоро услиши і яко щедр помилуй». Сльози самі навертаються на очі, а уста ще рішучіше шепочуть: «Іосифа в темници іногда в Єгипті заключена преславно свободивий, і нині нами тебе призивающих от уз і горькія біди ізбави, молимтися, Ізбавителю милостивий, услиши і скоро помилуй». Чи довго ще пити їм чашу терпіння, чи довго ще нести наругу від безбожних агарян!

Пані Марія Кондратович радо погодилась супроводжувати мене по Києву, щоб допомогти мені віднайти католицького священика, цебто костьол. Починаємо з адресного довідкового бюро. Але, виявляється, що таких даних у них немає. Нарешті в одному по­дають нам адресу і телефон Ради у справах релігій. Телефонуємо. Я питаю українською мовою:

- Де в Києві знаходиться діючий костьол?

- Нє знаємо, — відповідає сердито якийсь жіночий голос.

І тільки за третім разом нашого настирливого і категоричного:

- Дайте адресу, а то будемо скаржитись у вищі інстанції!

Сердитий голос мужчини сповіщає:

- Вулиця Шепетівська, шість.

По довгих стомлюючих пошуках, нарешті знаходимо невеличкий костьол. Заходимо. Якраз закінчується Служба Божа. Священик сідає до сповідальниці. Людей багато, треба чекати в черзі. По сповіді знайомимося із парохом. Отець Іван Крапан тут, у Києві, працює довший час. Добре розмовляє українською мовою, розпо­відає про свої проблеми, а також ділиться радісними враженнями з відвідин його парафії сестрою Терезою Калькутською. Пригощає нас обідом. А відтак, довідавшись про мою візиту у село Романівку, дуже тішиться і подає адреси католиків в інших селах. На про­щання він тисне мені руку, дарує богословські книги й каже:

- Кріпіться, отче. Наскільки мені відомо, радіація монахів не чіпляється. А з цими книгами, сподіваюсь, вам не буде скучно.

Перед самим від’їздом до Старих Соколів я придбав фотоапа­рат, щоб увіковічнити найцікавіші місця, зокрема стару липу в селі Романівка.

Боротьба за право молитися

22 листопада 1987. Знову моя черга працювати у котельні. Цього разу вдень. Прибули цивільні спеціалісти-теплотехніки з Прип’яті, щоб ознайомитись з роботою нашого СОПу і запропонувати свою допомогу. Одного з них ми вже знаємо. Це Валентин, мужчина років сорока п’яти, дуже товстенький і низенький. Напевно тому його прозвали «Вінні Пухом». Він не ображається. Ми цікавимося, що саме приваблює цих цивільних сімейних людей працювати тут, у радіоактивній зоні. З їх розповідей виходить, що основний мотив їхнього перебування тут — це матеріяльний стимул і пільги, з їх роботою пов’язані. Один з них розказує:

- Можливо, найбільшою проблемою четвертого енерґоблоку є неможливість відводу газів. Ось чому, як правильно показують дозиметричні замірювання, четвертий реактор пульсує, тобто один-два рази на тиждень викидає гази в атмосферу, підвищуючи тим самим радіоактивний фон. Дуже ймовірно, що саркофаг може дати тріщини.

Інший, перебиваючи його, каже:

- А що стосується роботи інших трьох енергоблоків, то за­трати на їх обслуговування такі великі, що вироблена ними елек­троенергія надто дорога. Дешевше було б, якби обслуговуючий персонал вручну крутив турбіну.

- Зате, — долучається до розмови третій, — ми показали цілому світові, що радянські АЕС не бояться жодної підвищеної радіоактивності. І якщо навіть наша радянська політична електроенер­гія коштуватиме 10 рублів за кіловат, то компартія і уряд Чорно­бильської АЕС не закриють.

Розмова ще довго продовжується в такому іронічному стилі.

О 19-й годині приїхав вантажівкою майор Бекещенко і чомусь почав мене намовляти негайно їхати в полк. Що? Яка причина? Говорити не хоче.

Там про все довідаєшся. Будеш працювати писарем у продо­вольчій службі, — говорить він схвильованим голосом Товаришу майор, але ж я не маю професії писаря. Бекещенко, коли переконався, що їхати з ним я не збираюся, подався в полк. Через годинку вернувся не сам, але із чотирма здоровенними офіцерами і заявив:

Ми вас змусимо підчинитися!!!

Гаразд, я поїду з вами, але спочатку напишу відповідні заяви. Це моє право!

Я сів за стіл і в чотирьох примірниках написав ось таку заяву:

«Голові Урядової Комісії по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

тов. Щербині

католицького українського священика, сержанта РА,

громадянина Гавриліва Михайла Петровича

ЗАЯВА

вересня 1987 року за розпорядженням військового комісара Мико­лаївського РВК Ваґанова я був прикликаний до війська строком на 180 днів у військову частину ч. 43187 Прикарпатської військової округи, в якій відповідно до моєї цивільної професії — машиніст газифікованих котлів — я був призначений бригадиром і підмінним машиністом в ко­тельню СППу (село Старі Соколи, Іванківського району, Київської области). Однак, саме мене, а не кого іншого нове командування вирішило відірвати від цієї роботи, яку я розумію і стараюся виконувати сумлінно, та призначити в продовольчу службу писарем. Вважаю таке призначення недоцільним і навіть провокаційним, тому що в цій службі, можливо, не все гаразд і я не бажаю мати нічого спільного з «тьомними дєлами», що, мабуть, мали місце в цій службі, тому що така робота може мене, як греко-католицького священика, дискредитувати. А тому прошу Вас роз­глянути моє прохання і захистити мене.

З повагою Михайло Гаврилів

22 листопада 1987 року

В. ч. 43187 Київська область, Іванківський район, с. Термахівка

Окрім цього, я написав листа родичам та знайомим правозахис­никам у Львові, вклавши копії цієї заяви.

- А тепер мені необхідно піти на пошту і опустити листи в скриньку.

Майор кивнув здорованям. Двоє з них підвелися і сказали:

- Ми будемо вас супроводжувати.

Дорогою вони вибачалися переді мною:

- Нам сказали, що тут з нашого полку якийсь солдат напився, зчинив бійку і що треба його заспокоїти. Але, як бачимо, нас обду­рили.

- Ви не бійтесь, все буде гаразд, — заспокоювали вони мене.

Я зібрав своє невелике «убожество» в мішечок, попращався із переляканими товаришами і спокійно сів до авта. Прибули на­решті в полк. Мене запровадили до нового начальника штабу під­полковника Попова. Він був лютий, мов дракон. Кричав неймо­вірно, матюкався. Грозив прокурором.

- Расстрелять бандєровца!!! На гауптвахту єво!!! — вигукував він, бігаючи по кабінету.

- А чого це Ви розкричалися? — спокійно сказав я до нього. — Ви спочатку прочитайте заяву. Копію Вам залишаю.

Підполковник уважно почав читати. Перебігаючи рядки очима, він змінювався. Зм’як і нарешті сказав:

- Так ето меняєт дєло. Отвєдітє єво в санчасть, пусть обслєдуют. Єслі здоров — на ґаупвахту, на троє суток.

Я взяв свій клунок і в супроводі здорованів-офіцерів прибув у санітарну частину нашого полку. Після обстеження виявилося, що я не є цілком здоровий. Лікар сказав, що треба робити аналізи і що треба мені не менше десяти днів лікуватися. Безперечно — це була гра. Мені видали лікарняний одяг, запровадили до палати і вказали вільне ліжко. Тут знаходилося декілька хворих. Вони з цікавістю приглядалися до нового пацієнта. Засинаючи, я з приємністю вдивлявся у майбутнє, відчуваючи шостим чуттям, що мене чекають цікаві пригоди.

Військовий лазарет

23 листопада 1987. Рівно о 8 годині в санчастину завітав замполіт полку, підполковник Сидоренко. Він поцікавився моїм здоров’ям. Висловив своє незадоволення написаною і відісланою Щербині за­явою. Взяв моє посвідчення машиніста-оператора котлів, пообі­цяв допомогти і кудись щез. Хворі, тим часом, зосередилися на моїй особі. Коли нарешті я закінчив свою розповідь і вони заспо­коїли свою цікавість, я почав кожного розпитувати про те, які хвороби докучають. Більшість з них, як виявилося, з діагнозами ангіни, переохолодження, болю голови. Один з них розповів про випадок, якому був очевидцем у медсанбаті. Солдат 1958 року на­родження скаржився на головні болі, поколювання в ділянці серця йому не вірили, думали: от собі прикидається, щоб додому відпустили. А коли знепритомнів, було вже запізно. До Києва не встигли привезти його живим — помер по дорозі.

Це вже три таких випадки у санітарному батальйоні, — за­вершив свою коротку сумну розповідь очевидець.

О 17-й годині появився підполковник Сидоренко. Не сам, з якимсь полковником, що назвав себе Купіним. Про себе сказав, що пра­цює в військовому штабі м. Львова, що живе на вулиці Матросова і що він ще сьогодні постарається вирішити моє питання.

- Де я можу відправляти Службу Божу, товаришу полковник?

- Це ми також вирішимо.

Попрощався і відійшов. Через півтора години прийшли зампо­літ і майор Бекещенко. Заспокоюють мене і кажуть, що вже у Старі Соколи їхати не треба.

Відпочивайте, лікуйтеся, — лагідним голосом воркує майор.

- Лікар вам покаже кімнату для молитви, — потішає мене зам­політ. Справді, прийшов завідуючий лікар і запровадив мене до кімнати, де стояв стіл.

- Тут ви можете молитись хоча б цілу ніч, — заявив він мені. Вас ніхто рухати не буде.

Ввечері я скористався несподіваною добротою офіцерів, що так сильно мене полюбили, і відправив Службу Божу за усіх хворих та вмираючих чорнобильців.

1 грудня 1987. Продовжую своє «лікування». В кімнаті шестеро хво­рих, з яких четверо не на жарт. Два з них мої краяни: зі Стрия і з Жидачева. Хлопці на вигляд як дубки, а здоров’я не мають. Скар­жаться в основному на кашель, біль у грудях, подряпування в горлі. Один із важко хворих по сніданку отримав пілюлі, але їх не спожив, а почав розкладати на своєму столику у формі хреста

U

Ці пілюлі, викладені хрестом, сильний кашель і безнадійний погляд хворого справили на всіх гнітюче враження. Всі замовкли. Здава­лося, що на постелі лежить труп і ось-ось має початися похорон.

По обіді ще одна трагічна вістка. Солдат із 12 намету, родом із Любомля, Волинської області, помер. Офіцери із штабу, чи, як їх тут називають, «штабісти», виправдовувались, що його вже хворо­го прислали в Чорнобиль. Але цьому ніхто не вірить. Солдати на­шого полку вирішили зібрати гроші для дружини померлого і його діток. В основному по три рублі. Вийшла непогана сума, щось біля 600 рублів. Троє добровольців мають супроводжувати тіло покійного. Але бажаючих немає, тому наказом призначають окремих людей. Окрім цього, довідуємося, що нещасний 1950 року народження, що мав вже 13 зон, тобто тринадцять разів побував біля реактора, і що йому там зробилося погано і що навіть гелікоптером не встигли завезти його у Київ — помер по дорозі. Ввечері відправляю Службу Божу за всіх усопших чорнобильців. «Радіо Ватикан» звідомило, що до Риму прибув із візитом зі Стамбула патріарх Дмитро І.

2 грудня 1987. В полк прибула комісія з перевіркою. Всюди нишпо­рили, зайшли також і в нашу санітарну частину. Майори, підполковники бігають розгублені, перелякані. Щось до чогось — їм найбільший прочухан перепаде.

По обіді в нашу палату принесли ще одного хворого. Родом з Київської області. Має сорок років, жінку і дітей. За фахом — бульдозерист. Розпитуємо: що і як? Виявляється, ноги терпнуть, не може ходити. Надто довго працював на зараженому бульдозері. Страшна то річ — залишитися на все життя калікою.

Диспетчерське служіння

3 грудня 1987. Сьогодні мене виписали з санчастини і призначили працювати диспетчером в автомобільну службу, що має одну не­величку тісну кімнатку в штабі. Приходить вістка, що хворого на ноги забрали до Києва. Дуже шкода, що не записав його адреси, цікаво було б довідатись про його долю. Може, не дай Господи, йому вже ноги втяли. Деякі хлопці з нашого поповнення встигли набрати собі «радіків» і сьо­годні від’їжджають додому. По закінченні роботи звертаюся до зам­політа ось із такою заявою:

 

Заступникові командира в. ч. 43187 по політичній частині

підполковникові Сидоренкові І.

католицького українського священика, сержанта РА,

громадянина Гавриліва М. П.

ЗАЯВА

28.9.87 військовим комісаром Миколаївського РВК Львівської области полковником Ваґановим я був прикликаний на спец, службу у в. ч. 43187. А тому, що я католицький священик, то поставив перед замполітом майо­ром Аверіним і командиром полку Ґордєєвим питання про надання мені можливости, згідно 52 статті Конституції СССР, відправляти Богослужін­ня. У зв’язку з тим, що 173 стаття цієї ж Конституції наказує всім дер­жавним органам діяти та видавати акти відповідно до Конституції, то й військові сили повинні їй підпорядковуватись.

Виконуючи свій громадянський обов’язок щодо статті 62 1 63, цебто відбуваючи службу в РА, я вимагаю, як громадянин, надання мені реаль­ного права користуватись і 52 статтею Конституції, а саме: використо­вуючи вільний час, здійснювати Богослужіння згідно моїй католицькій вірі і приписам Католицької Церкви.

Попередні командири Аверін і Ґордєєв дали мені усний дозвіл молити­ся в лісі. Тепер, коли настала зима, я змушений звернутись до Вас, як замполіта, з проханням надати мені можливість відправляти Богослужін­ня у відповідному для цього приміщенні. Окрім цього, прошу надати мені можливість сповідатися в католицького священика у найближчому като­лицькому храмі (Київ, Житомир) хоча б один раз на місяць.

У випадку відмови я буду змушений звернутися до вищих інстанцій.

Вважаю, що це моє питання торкається проблеми, яка в теперішній час перебудови і демократизації є актуальною і нею не можна нехтувати. Тому прошу Вас, як замполіта, сприяти позитивному вирішенню цього питання.

Підпис: Гаврилів

5 грудня 1987 р. в. ч. 43187

с. Димарка, Іванківського району.

Київська область.

 

Замполіт дуже уважно читає заяву. Відтак бере «Устав строевой служби» і ще якісь військові книги. Довго гортає їх і нарешті го­ворить:

- Ти розумієш, про твою справу тут нічого не мовиться. І не дозволено, і не заборонено. Що його робити? Поїду я до вищого начальства.

По обіді вернувся замполіт, викликав до себе і каже:

- Ось цей товариш єфрейтор дасть тобі ключі від вільного на­мету і молись у ньому скільки хочеш.

І справді, під вечір єфрейтор вручає мені ключі. Приходжу до намету. Тут чисто прибрано, посередині стоїть стіл. Застелюю його чистою скатертиною, ставлю дві свічки, Розп’яття, образок святого Йосафата з мощами. Окроплюю намет свяченою водою. Починаю Літургію. Скільки днів ще доведеться молитись тут?

Ввечері «Радіо Свобода» передає цікаві звідомлення, що поміч­ник Держдепартаменту США з прав людини Річард Шіфтер мав би сказати, що Москва не піде на легалізацію УГКЦ в СССР, бо вважає цю Церкву національною силою. Західнонімецька газета «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ» опублікувала комунікат, що примас Польщі Юзеф Ґлємп запросив Верховного Архиєпископа УКЦ кардинала Мирослава-Івана Любачівського до Польщі. (Чи часом не на святкування 1000-ліття Хрещення України?) Київсь­кий екзарх Філарет звідомив засоби масової інформації, що в УССР є всього декілька тисяч уніатів. (Що ж, і за це дякуємо). «Радіо Ізраїль» повідомляє, що відомий рятівник євреїв Рауль Валенберґ таки помер у 1947 році в Луб’янці.

9 грудня 1987. Продовжую працювати в диспетчерській службі. Мої обов’язки не складні. Написати маршрутні листи, чи, як тут їх називають, «мандрівки», для автомобілів, що мають виконувати якусь роботу. А наступного дня ранком о 6 годині вручити водіям. Проблема полягає в тому, що із 40 автомобілів тільки 12 можна пускати в зону, бо їх рівень радіації не перевищує норми. Решта підлягає захороненню, тобто знищенню. Але звідкіль взяти інші автомобілі? Ось і доводиться водіям працювати на зараженій тех­ніці. А до чого це може призвести, вже знаємо з свіжого прикладу бульдозериста, що його з хворими ногами забрали до Києва.

Ввечері полк зібрався на перевірку. Командир між іншим ска­зав таке:

- Підполковник Літвінов мав бесіду із солдатами нашої війсь­кової частини і зробив мені зауваження, що я недостатньо інфор­мую вас про події на ЧАЕС. Так ось, в 1987 році сталося 10 смер­тельних випадків, з яких три в нас. Основна їх причина — це порушення техніки безпеки.

Тут посеред солдатів прокотився гул невдоволення, який коман­дир ледве втишив. Починається перевірка наявності солдатів. По закінченні кожен старається якнайшвидше сховатися від холоду у свій намет, де продовжується гаряча дискусія щодо жертв на ЧАЕС.

- Ти думаєш, вони правду скажуть? — гнівливо говорить один.

- Уся ж інформація засекречена!

- Вони увесь час твердили нам з пелюшок: «труд прикрашає людину», а тут, у Чорнобилі, він робить її горбатою.

- А знаєте, як один солдат своїй дружині листа писав? «Ти, мила, питаєш, чи потрібне мені тут, у Чорнобилі, взуття. Не хви­люйся. Тут чобіт дуже багато. Ті чоботи, що їх маю, вже мало шість власників, і всі вони померли, а чоботи залишились. Ба­чиш, які вони міцні. Дасть Бог, в них і додому повернуся».

- Нам сказали у зоні, що треба буде зносити і хоронити 360 населених пунктів.

- Що там пункти? Ось Рудий ліс! Що з ним робити будуть? Спа­лювати не можна, бо радіаційний дим знову на Швецію потягне.

- Хіба рубати і корчувати будуть.

- Фю-фю-ю! Так це ж роботи років на тридцять, не менше.

- Да, усі в Чорнобилі побувають. Нехай не тішаться ті, що від­купились, чи удома лишились, і на них черга прийде.

- Треба буде сказать молодшому братові, щоб собі третю дити­ну зафундував. Легше воно одного малого прокормить у сім’ї, ніж тут загнутись.

Нарешті всі засинають.

Релігія та ідеологія

11 грудня 1987. Сьогодні відбулася цікава розмова з замполітом Си­доренком. Подаю її перебіг в українському перекладі, бо Сидорен­ко розмовляв російською мовою.

СИДОРЕНКО: — Ви дійсно вірите в Бога? Мені здається, що віруючі тільки прикидаються, а насправді вони не вірять.

ГАВРИЛІВ: — Що стосується мене, то я дійсно вірю в Бога Жи­вого, Творця Всесвіту, котрий був, є і буде і котрий є нашим добрим Батьком.

С: — Як можна вірити в те. чого немає?

Г: — Неможливо довести, чи є Бог, чи його немає. У це можна вірити, а можна не вірити. Атеїсти — це теж віруючі люди. Вони вірять в те, що Бога нема. Але що їм це дає?

С: — Як може розумна людина вірити в Бога тепер, у XX сто­літті?

Г: — Між вченими XX століття є багато віруючих людей. На­приклад, Макс Планк, творець квантової теорії, Альберт Ейнштейн, автор теорії релятивності, а відомий палеонтолог П’єр Тейяр де Шарден — це взагалі монах, та ще й єзуїт, книга якого «Феномен людини» була свого часу надрукована в Москві. Отже ж, якщо серед вчених є віруючі, то це найкращий доказ, що між справжньою наукою і вірою немає жодного протиріччя.

С: — Але як все ж таки можна вірити? Що це таке — віра?

Г: — Бачите, віра — це всі ті істини, які Господь Бог відкрив людині і через Ним засновану Церкву усім людям для вірування непомильно подає. Віру не можна вимірювати метрами, кілогра­мами. . . Віра — це Божий дарунок, і в цьому полягає її відмін­ність щодо переконань, які можна набути людськими спроможно­стями.

С: — Я, наприклад, вірю в те, що бачу, чую, чого торкаюсь. Але ж Бог? . . Ви його не бачили.

Г: — Я його не бачив, і ніхто із смертних на землі його не може побачити. Тому, що ВІН — НЕОСЯЖНИЙ ДУХ. Його можна від­чути у своїй душі, в глибині свого серця. «Блаженні вбогі духом, бо вони Бога побачать». Бога відкрив нам у своїй Особі Ісус Христос, що як справжній Бог прийняв людське тіло і став справж­ньою людиною. Ось я Вас, Іване Івановичу, спитаю: ви любите свою жінку?

С: — Люблю!

Г: — А Ви можете ось тут, тепер показати свою любов?

С: — Я її люблю, тому що знаю її, тому що можу її торкнутись.

Г: — А як вона помре (не дай Господи, звичайно), Ви будете її любити?

С: — Буду любити. За те, що вона мені дала щастя, за те, що дітей народила.

Г: — Але ж її вже не буде, а Ви продовжуватимете її любити. Ось так і ми, віруючі, любимо Бога, хоч Його не бачимо. Зреш­тою, справжня любов мусить бути доказана. Християни це роблять - вони вмирають за віру!

С: — Мені неясно ще одне. Як це ви живете так і неодружений? Хіба це нормально?

Г: — Христос сказав до своїх учнів, відповідаючи на подібне питання: «Не всі можуть зрозуміти оці слова, а тільки ті, котрим дано». Ви пробачте мені, але вам, як атеїстові, цього не збагнути. Зрештою, в даній ситуації ми всі монахи, адже жінки тут ніхто не має.

С: — У мене двоє дітей. Я щось залишу по собі. А що залишите Ви?

Г: — Звичайно, діти, як сказав герой одного кінофільму, це щось конкретне. Але ви передаєте життя біологічне, що веде до смерті, ми, священики, передаємо життя духове, що ніколи не має кінця. Ви, іншими словами, передаєте життя природне, а Христос за посередництвом осіб, що Йому цілковито посвячують­ся, передає людям життя надприродне. І саме в цьому полягає різниця.

С: — А ви співаєте?

Г: — Співаю, звичайно побожні пісні. Але тут, у Чорнобилі, не прийнято співати.

С: — А пісні у виконанні Софії Ротару подобаються?

Г: - Ні, не подобаються. Мені подобається музика без слів, симфонічна, спокійний джаз.

Тут розмова перейшла на політичні теми і зокрема торкнулася домовленості, підписаної Горбачовим і Рейганом.

С: — Коли Рейган згадав у своїй промові Бога, то я перестав вважати його політиком.

Г: — А чи Ви знаєте, що мама Горбачова теж вірить у Бога і що генерал Ярузельський виховувався єзуїтами?

С: — До речі, а що Ви думаєте про Польщу?

Г: — Знаєте, найкраще ситуацію в Польщі передає відомий анекдот: «Хто в Європі має найоригінальніший автомобіль? Найоригінальніший автомобіль має пан Ярузельський, бо сидіння у Варшаві, кермо у Ватикані, а гальма у Москві».

С: — Хе-хе-хе.

Г: — Скажіть, будь ласка, якщо б Ви досягнули великої влади, скажімо стали Президентом, як Горбачов, що зробили б Ви з ві­руючими?

С: — Я просто зігнав би їх в одне місце і нехай там моляться.

Г: — Отже ж, резервація. А як бути з громадянськими правами?

С: — Повторюю: я ізолював би їх від суспільства.

Г: — Однак Ви не толерантний. Слава Богу, що Ви не при владі. Скажіть, а до мене Ви маєте претензії?

С: — Ні, до вас я претензій не маю. А хто вам звання сержанта присвоїв?

Г: — А це давно, ще під час служби в Свердловську.

С: — Що Ви тоді теж вірили?

Г: — Тоді, як багато молодих людей, я був у пошуках. З радістю хочу Вам сказати, що саме армія допомогла мені знайти Бога, це я написав у автобіографічному нарисі. В армії я багато читав Достоєвського, Тагора, Ромена Ролана і дуже уважно при­глядався до життя.

С: — А в яких військах Ви служили?

Г: — У залізничних.

С: — Ну, там це можливе.

При цьому Сидоренко гірко скривився. Йому дуже не сподобалася моя відповідь.

Прощай Чорнобиль

16 грудня 1987. По обіді захеканий черговий прибігає в намет і звіщає:

Михайле, тебе у штаб викликають. Біжи негайно і не забудь взяти з собою військового квитка.

У штабі, таки в коридорі зустрічає мене замполіт Сидоренко, нічого не говорить, забирає військового квитка і, нічого не пояснюючи, каже чекати. Минає півгодини, година... Нічого не діється. Повертаюся до свого намету. Аж тут гучномовці оголошують:

Гаврилів, нємєдлєнно в штаб!!!

«Чого ж це вони вчепилися?» Знову прямую в штаб. Якийсь лейтенант забирає мене до кімнати. Каже поставити свій підпис у книзі вибуття. Я разом з іншими п’ятьма солдатами отримую гроші, документи і чую радісні, мелодійні слова:

- Мо-же-те їха-ти до-до-му!

- До-до-му! До-до-му!

Аж не віриться, що все вже скінчилося: і команда «подйом», і шиування на площі та переклички, і тісний намет, і зелено-жовті бушлати, і солдатські матюки, і моралізаторські повчання загонистого замполіта, і, що найголовніше, постійна невпевненість та туга за своїм монашим середовищем, туга за вірними греко-католиками… З іншого боку мені прикро покидати моїх співтоваришів, можливість ділити з ними спільний побут, спільні тривоги і надії. Всі вони залишаться назавжди у моєму серці особливо «святий майор».

Заходжу в диспетчерську, щоб попрощатися з колегами. Вони тиснуть руку трохи розгублено, трохи напружено:

- Щасливої дороги! Може, зобачимось. .. Михайле, помолись а нас!

В цих словах і велика щирість, і трішечки заздрости, що я від’їжджаю, а їм треба залишатись.

- Нічого, хлопці, не хвилюйтесь. Бог дасть і ви скоро будете в рідних домівках. Господь вас не опустить. Помоліться і ви за мене.

В наметі збираю своє майно у солдатський мішечок. Щось з фотоапаратом не гаразд, відчинений. Перевіряю. .. а плівки у ньому немає. Вкрали, значить, щоб не було фотографій. Нічого, Бог дасть, ще сюди повернусь... Тим часом солдати мене оточили, прощаються, бажають щасливої дороги. Слова тут зайві. У ко­жного на серці лежить одне — якнайшвидше дістатися додому. А гучномовець знову:

- Гаврилів, нємєдлєнно в штаб!!!

Поспішно з усіма прощаюся. Приходжу до штабу. Там знову всюди присутній, неначе Фігаро, замполіт Сидоренко. Осторонь група солдатів зі своїми мішками. Замполіт виголошує коротку промову з побажаннями, а мені потиху говорить:

- Уєзжайтє і штоби вашего духа здєсь нє было.

Виходимо за контрольно-перепускний пункт, де чекає нас вели­ка вантажівка «Урал». Залазимо в кузов. Водій каже:

Поїдемо в місто Малин, там є електричка до Києва.

Вантажівка плавно рушає. Будка КПП, забудови, намети, вежа ко­тельні і ліс поступово віддаляються і тонуть у темряві. Тільки світла на стовпах та невеличкі квадратики вікон в дерев'яних бре­зентових наметах прощально блимають крізь радіоактивне повітря. Підношу свій погляд до зоряного неба. А зорі мерехтять, мерех­тять, мерех­тять … Та бракує одної серед них — зірки «ПОЛИН-ЧОРНОБИЛЬ», що впала на українську землю вночі 26 квітня 1986 року. Решта зірок привітно дивляться з неба на нас, і тільки одна світиться в нас — це ЗІРКА ЧОРНОБИЛЬ.

 

Післямова

 

Чорнобильська планетарна драма заторкнула не тільки безпосередньо мешканців радіоактивної зони, але також відгукнулася по всіх усюдах.

Негайно після свого повернення о. Матей Михайло Гаврилів дня 19 грудня 1987 року відправив Молебен за дітей Чорнобиля і дітей Вірменії на подвір’ї храму Св. Миколая (вул. Богдана Хмельницького) у Львові, в якому взяли участь так православні, як і греко-католики. Це був перший прилюдний молебен УГКЦ, який влаштували п. Ірина Калинець, п. Стефанія Шабатура і п. Анна Мороз, засновниці жіночого Товариства «Милосердя».

 

Після виходу УГКЦ з підпілля Чорнобиль не залишився поза увагою людей доброї волі. На прохання мешканців с. Старі Соколи, Іванківського району, Київської області, на цвинтарі цього села 10 березня 1989 року о. Матей Михайло Гаврилів відправив Службу Божу. Відеозапис виготовив п. Юрій Руденко.  Окрім цього, маючи адреси згаданих у нарисі осіб, сестри-монахині з Югославії і Риму посилали їм релігійну літературу. Підчас цієї поїздки група греко-католиків відвідала також с. Романівка й віруючих, активістів і політв’язнів міста Києва.

24-27 квітня 1990 року була зорганізована поїздка у чорнобильську зону, у якій взяли участь Сестри Згромадження Пресвятої Родини: Дмитришин Володимира, Дмитришин Анатолія (с. Царківна), с. Стефанія Чигис (Долина), с. Наталія Гошовська (Гошів), с. Тереза Сапун, Осієк, Хорватія, кінооператор Юрій Руденко, миряни: Ярослава Ватащук, Іван Штурмак, Степан Сидорик, Олекса Бурій, Мирон Іваськів, єромонах Матей Михайло Гаврилів, чсвв. У селищі Поліське, Київської області завдяки лікареві-чорнобильцеві, активістові «РУХУ» п. Ростиславу Затхей був влаштований саме 24 квітня 1990 року одноденний мітинґ з молебнем і панахидою, а вечором відбувся мовчазний похід з запаленими свічами довкола цього радіоактивного селища. У цих заходах також брав участь і місцевий православний священик о. Василь Степанчук, а також представники місцевих органів влади. Ці події також записав на відео п. Юрій Руденко.

Єром. Матей Михайло ГАВРИЛІВ, чсвв

До 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи

Передмова

На початку липня 1987 року Українська Пресова Служба опу­блікувала мій автобіографічний нарис, у якому в міру своїх сил та здібностей я постарався показати ті умо­ви й труднощі, в яких здійснюють своє спасіння українські греко-като­лики. Найголовнішою церковною подією цього року спільна Заява вірних про вихід із підпілля й чітко поставлена справа її легалізації в СССР. Серед священиків, що заявили про свій вихід із підпілля, був і я. Через це владоможці вирішили мене ізолювати від активного церковного життя, а якщо вдасться, то й залякати.

Їхньою метою було також роз’єднати між собою найбільш діяль­них священиків й мирян. І, справді, єпископа Павла Василика не­гайно викликали до Києва, де «з’ясовували та уточнювали фак­ти», деяких священиків звільняли з роботи, щоб змусити їх за­йнятися її пошуками, священиків Григорія і Миколу Сімкайлів та Війтишина й інших почали тягати на допити, а мене, як військовозобов’язаного, прикликали викону­вати «почесний громадянський обов’язок», цебто служити у війську.

Отож, 16 вересня 1987 року мене викликали повісткою у Миколаївсь­кий районний військовий комісаріат з тим, щоб на 180 днів забра­ти на т. зв. «спецсборы».

Напередодні від’їзду сім’ї Терелів з Москви, мені вдалося з ве­ликими труднощами телефоном звідомити їх про застосовані ак­ції властей щодо учасників Заяви від 4.08.1987 року. Тепер, огля­даючись на прожитий час, ще раз переконуюсь в окремій опіці Божій та бачу, що Господь у Своїх планах бажає показати нам велику мудрість і любов.

Шановний читачу, описуючи своє перебування в місці, яке в ба­гатьох людей викликає тривогу, неспокій і жах, мені хотілося б не тільки передати Тобі все почуте, побачене, пережите, але скоріше всього сказати Тобі, що віра в Христа Спасителя, в Його бать­ківську опіку особливо в екстремальних умовах дає велику впев­неність, допомагає подолати нерішучість проганяє страх й огор­тає душу невимовним спокоєм. А що може бути кращим від цього?

Своє оповідання для кращого й легшого Твого сприймання я вирішив оформити за випробуваним, традиційним способом, цеб­то у вигляді щоденника. Ти зможеш немов би включитись у по­всякденний побут звичайних людей, немов би побачити їх зсере­дини, зможеш поспівчувати їм, а може і помолитись за них!

* * *

«І затрубив третій Ангел, — і велика зоря спала з неба, па­лаючи, як смолоскип, і спала на третину річок та на водні дже­рела. А ймення тій зорі arthemisia-чорнобиль. І стала третина води, як полин-чорнобильник, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона».

(Книга Апокаліпсис 8, 10-11)

Усім минулим, теперішнім і майбутнім жертвам ЧОРНОБИЛЯ.

присвячую:

Знаю, що смерть колись

Збере нас —

Довірливих дітей урану

На цвинтар Прип’яті.

І глибокі очі наші

З білих черепів засвітять

Біорентґенами вічної надії.

Ми простимо усім,

Хто ще боїться вмерти

В агонії лейкозної самотності

Серед червоної заграви …

 

Повідомлення

«Неважко зауважити, що ймовірність загибелі в результаті ра­діаційної аварії на АЕС в 10 тисяч разів менша, ніж при їзді автом, і приблизно в 100 тисяч менша ймовірності загибелі від удару блискавки. Співставлення з кратністю загибелі від інших стихійних лих … показує, що радіаційний ризик близький тільки до ймовірності падіння великого метеорита, здатного пробити товщу атмосфери і досягнути поверхні Землі». («Ядерна енергетика, людина і навколишнє середовище», 1984. Під редакцією А. П. Александрова)

«В. А. Леґасов, В. Ф. Дьомін, Я. В. Шевельов зробили спробу оцінити скільки рублів коштує життя людини та із вартості якої оцінки ризику загибелі людини треба виходити під час проекту­вання захисного обладнання на атомних станціях. За їх гуманни­ми поняттями: «Шкода для суспільства від загибелі середньоста- тистичної людини оцінюється на 20-30 тисяч рублів (в залежності від віку і т п.)  (В. Н. Сойфер. Чорнобильська катастрофа. . . журнал «Конти­нент», ч. 52, стор. 215)

«Жодна країна не може успішно розвиватись, якщо не буде на­копичувати свій енергетичний потенціал. Енергія для людини — це своєрідна валюта, якою вона платить за всю свою життєву діяльність . . Щорічно ми повинні урухомлювати в європейській частині СССР блоки атомних електростанцій загальною потужні­стю 10 мільйонів кіловат. А потужність пересічної АЕС буде дове­дена до 6 мільйонів кіловат». (Енергія XXI століття. Бесіда з міністром електрифікації П. С. Непорожнім. Газета «Известия», від 8.04.1984, с. 2)

«За символікою східного календаря 1986 рік буде роком Вогняного Тигра. Старовинна легенда говорить, що одного разу зна­хабнілий буйвіл (символ 1985 року) переміг у герці самого тигра володаря джунглів і так довго сміявся з переможеного, що по­збувся передніх зубів. З цього часу буйвіл упокорився, а тигр почав недолюблювати биків і корів. Звідси, не варто надмірно хва­лити минаючий рік, щоб не образити «смугастого», цебто тигра, що є символом 1986 року». . . (Газета «Труд» від 28.ХІІ.1985).

«Перед журналістами виступив Голова урядової комісії, заступ­ник Голови Ради Міністрів СССР Б. Е. Щербина. Він докладно звідомив, ЩО сталося в Чорнобилі. 26 квітня о 1-ій годині 23 хвили­ни на 4-му блоці Чорнобильської АЕС під час планової зупинки блоку і при потужності 200 теплових МВТ сталася аварія з част­ковим пошкодженням активної зони реактора і викидів осколків за межі станції. При цьому була втрачена критичність реактора».

(«Рабочая газета» від 7.05.1986, стор. 3)

«Ніхто не приховує Чорнобильської біди. Те, що сталося, ще раз переконує, що атом, навіть мирний, вимагає великої обережності. А якщо він поміщений в бомби, в ракети, націлені на знищення людей, — це людське божевілля! Так говорять зараз люди на ба­гатьох сходинах, зібраннях, які відбуваються тут, біля Києва». (Газета «Труд» від 8.05.1986)

 «Добрий вечір, товариші! Усі ви знаєте, недавно нас спіткала біда — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. . . . Ми вперше реально зіткнулися з такою грізною силою, якою є ядерна енергія, що вийшла з-під контролю. . . . Ми розуміємо: це ще один удар дзвона, ще одна грізна пересторога про те, що ядерна епоха вимагає нового політичного мислення і нової політики». (Виступ М. С. Горбачова по телебаченню 15 травня року)

«Яка ж ситуація на четвертому блоці? Залишкові термореакції стихають, — відповідає замісник Го­лови Ради Міністрів СССР, — однак рівень радіації біля самого блоку високий … треба зробити фундамент під реактор. . . Це початок побудови «могильника»? По суті справи, звичайно. Але пам’ятайте, що ‘могильник’ — будова відповідальна... тепер в околиці ЧАЕС зосереджені великі сили. Потрібна техніка надходить з усієї країни. Багато шатрових містечок розкинулись як усередині тридцяти кілометрової зони, так і поза її межами. А бузок вже відцвів. Надходить літо. А тому в Чорнобилі, в се­лах і містах, в лісах і садках виспівують солов’ї». (Губарєв М., спец, кореспондент газети «Правда», Солов’ї над Прип'яттю, стаття від 26.05.1986, стор. 5)

Чорний чорнобильський гумор

Модернізована російська казка про колобок

(«Колобок» — це хлібець у формі кулі)

Йде лисиця галявиною. Аж нараз — гульк! Колобок котиться.

Колобок, колобок, — я тебе з’їм!

Ні, лисице, не з’їси ти мене, бо я не колобок, а їжачок.

А де ж твої колючки?

Що, лисице, хіба не бачиш, що я із Чорнобиля втікаю і їх по дорозі загубив.

 

Причини аварії на Чорнобильській АЕС

 «Четвертий блок Чорнобильської АЕС був введений в експлуа­тацію у грудні 1983 року. Електростанція працювала дуже добре і в 1985 році випродукувала 29 мільярдів кВт. енергії. Згідно з планом четвертий блок по двох роках роботи мав пройти профілак­тичний ремонт. Дня 25 квітня працівники почали поступово зни­жувати потужність четвертого атомного реактора до мінімального ступеня. Дирекція електростанції вирішила провести в період по­нижування сили реактора експеримент в рамках аварійних забез­печень. Безпосередньо з атомним реактором є злучений турбоге­нератор, який достачає електричну енергію, необхідну для роботи помп, аварійних систем та інших пристроїв, що обслуговують ре­актор. У випадку припинення роботи реактора, отже ж припинен­ня допливу пари, що крутить турбогенератор, останній деякий час працює за інерцією, а відтак включається дизельний генератор, котрий постачає згідно з потрібними параметрами електричною енергією усі відповідні пристрої. У процесі експерименту було ви­рішено переконатись, чи турбогенератор достатньо довго працю­ватиме за інерцією, щоб включився дизельний генератор. Це був чисто технічний експеримент і не мав нічого спільного із самим реактором.

Голова Державного Комітету СССР у справах мирного викори­стання атомної енергії Андронік Петросянц ствердив на прес-конференції, що якість такого експерименту була низькою і що в ньому не було передбачено необхідних заходів безпеки. При цьо­му тут яскраво проглядаються недбайливість, брак відповідальності і надужиття, що в основному допровадили до аварії.

Експериментатори, не узгодивши свого плану з проектантом реактора чи електростанції, о 14.00 25 квітня виключили систему аварійного охолодження реактора і до години 1.23 наступного вже дня, тобто до моменту аварії. Таким чином, реактор працював без аварійного забезпечення, а це цілковито суперечить принципам експлуатації атомних реакторів.

Взагалі, в процесі реалізації експерименту з турбогенератором було поповнено 6 технічних помилок, які призвели до двох ви­бухів у реакторі, спричинили втрату щільності і проникнення ча­стини радіоактивних субстанцій в атмосферу. Як підкреслив пер­ший заступник директора Інституту атомної енергії ім. Курчатова, член Академії Наук СССР Валерій Леґасов, якщо б було не зроблено бодай однієї з тих помилок, то до аварії не дійшло б». («Жольнєж вольносьці», газета збройних сил Польщі, від 22.08.1986. ПАП)

 

Перша річниця аварії на Чорнобильській АЕС

«Москва (ПАП). Як сказав в інтерв’ю для агенції ТАСС голова радянського Державного Комітету в справах використання атом­ної енергії, Андронік Петросянц, питома вага атомної енергетики у продукуванні енергії в СССР буде постійно зростати. У 1990 році енергія нуклеарних електростанцій в порівнянні з 1985 роком зросте удвічі. На даний час в СССР будують 11 атомних електро­станцій, будівництво наступних планується».

(«Трибуна люду» від 27.04.1987, стаття «Майбутнє атомної енер­гетики»)

Грушівське чудо

«В кінці квітня серед віруючих селян Грушева Дрогобицького району поширилася дивна чутка: ніби на балконі старої каплиці, час від часу, з’являється образ діви Марії».

(Львівська газета «Вільна Україна» від 13.05.1987, стаття М. Мариняка, власного кореспондента, «Кому вигідне грушівське чудо?»)

«Сьогодні минає рівно місяць з того дня, як по Грушеву і навко­лишніх селах Дрогобицького району рознеслася новина про з’яв­лення діви Марії на балконі старої каплиці одинадцятирічний дів­чинці Марійці Кізин. ... Про з’явлення богоматері у Грушеві не забарилося повідомити і радіо Ватикан. Звичайно, незвична ін­формація. .. і тепер підігріває інтерес багатьох людей (віруючих і невіруючих) до грушівських подій».

(Львівська обласна молодіжна газета «Ленінська молодь» від 26.05.1987 Стаття С. Курпіль, спецкор, «Сенсації навколо Грушева»)

На запитання монахів: «Що Ви думаєте про Грушівське чудо? Чи можна нам туди їхати?» отець д-р Ієронім Тимчук, ЧСВВ, від­повів: «Тут треба заховати розсудливу обережність, щоби, не дай Господи, не сталося чогось подібного, як з «чудом Середнянським», що призвело до появи секти покутників. Звичайно, село Грушів ще з австрійських часів було відпустовим місцем, там була поява чудотворної ікони Богоматері і багато оздоровлень, але це давні часи. Знову ж, Грушівського чуда не слід заперечу­вати, бо бачимо наразі тільки позитивні сторони, а саме: появу мала б бачити не доросла людина, а 11-річна дівчинка, якій Пре­чиста Діва Марія можливо щось хотіла сказати, якщо б вона по­чекала, а не побігла до батьків. Друге, поява відбувалася у відпо­відному місці, тобто каплиці. Третє, поява відбувалася у відповід­ному часі, тобто у Провідну неділю, яка, і це найбільше застанов­ляє, співпала з річницею вибуху атомної електростанції у Чорно­билі 26 квітня 1986 року. Четверте, десятки тисяч людей різної віри, що прибувають до Грушева, єднаються в молитві і покуті. Час, безперечно, покаже, чи це чудо було взагалі і чи воно було правдиве. Тим часом прошу стриматися і не їхати до Грушева з пу­блічними Богослужбами».

(м. Стрий, початок травня 1987 року).

Суворі уроки Чорнобиля

Завершився судовий процес над винуватцями аварії на АЕС. 29 липня судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду СРСР під головуванням члена В. Суду СРСР P. К. Брізе з участю державного обвинувачувача — старшого помічника Генерального прокурора СРСР Ю. М. Шадріна завершила в Чорнобилі розгляд кримінальної справи колишніх керівників станції. Більш як три тижні тривав судовий розгляд. . . . Судова колегія засудила В. Брюханова (директор станції), М. Фомина (головний інженер ЧАЕС), А.Дятлова (заступник гол. інженера) до максимальної міри пока­рання, передбаченої за ці злочини Кримінальним Кодексом, — де­сяти років позбавлення волі, Б. Рогожкіна (начальник зміни), — до п’яти, О. Коваленка (начальник реакторного цеху) — до трьох, Ю. Лаушкіна (інспектор Держатоменергонагляду СРСР) — до двох років позбавлення волі».

(Газета «Молодь України», 1.08.1987).

 

24.09.1987. Четвер. Село Рудники, Миколаївський район, Львівсь­ка область. По обіді голова сільради Роман Красій приніс повіст­ку Миколаївського військкомату, в якій вказано мені прибути для проходження медичного огляду або 25 вересня, або 28.

 

25.09.1987. Прокинувся раненько. Змовив короткі молитви, решту в автобусі доповнив правилом святого Пахомія. Не забув захопи­ти з собою богослужбові речі: хто його зна, що «вони» готують? До проходження медичної комісії залишається ще година часу. Чи не відправити б святу Літургію у знайомих підпільних католиків? Пікулики (так називається сім’я) радо пристають на це. Перш, ніж податися у поліклініку, вирішив відвідати комісара Ваґанова. Його ще не було. Треба чекати. Я, сидячи на лавці перед військ­коматом, молився. Тим часом тротуаром крокував кремезний мужчина середнього росту з набряклим червоним обличчям, зо­дягнений у військову форму. Я підвівся і пішов услід. Через де­кілька хвилин був у нього в кабінеті. Чемно з ним привітався, відрекомендувався. Але як тільки він довідався, з ким має «при­ємність» говорити, підвищеним і категоричним тоном заявив: «Пайдьотє служіть». Напевно, йому заборонили вступати зі мною в дискусію, бо провадити дальшу бесіду не побажав. У четвертому відділенні військкомату я отримав бланк медичного обстеження і подався в поліклініку. Почалися мої митарства по кабінетах і довжелезних та заплутаних коридорах, в яких стояли нескінченні черги людей. Тільки у рентген кабінеті було безлюдно. Мені вже набридло мандрувати, а лікарських підписів й печаток на бланку багатенько бракувало. Вирішив я повернутись до військкомату. Коли віддав працівниці 4-го відділення картку медобстеження із зібраними лікарськими «автографами», вона подалася до коміса­ра, полковника Ваґанова. Мабуть, пояснювала йому ситуацію, цебто труднощі, пов’язані з медоглядом Гавриліва, бо через стіну було чути його крики і погрози на адресу медпрацівників поліклі­ніки. Було чути, як він телефонував завідуючій поліклінікою й тигрячим голосом вигукував: «Ви што там сєбє пазваляєтє?!! Ви што — протів совєтской власті?!» Довелося мені на бажання се­кретарки ще раз перейтися до злощасної поліклініки. На цей раз медогляд відбувся блискавично — ніхто не хотів зачіпатись із «совєтской властью», яку так динамічно впроваджував у життя полковник Ваганов.

В замін за принесену картку медогляду я отримав від секретар­ки 4-го відділення повістку, в якій було мені вказано з’явитись на «спецсборы», які мають тривати 180 діб, починаючи з 29 вересня 1987 року.

Після цього подався я до Львова, щоб полагодити справи на ро­боті. Начальник котельні Тарас Дмитрович Лапичак схвильова­ним голосом повідомляє мене, що телефонували йому з обласного військкомату і висловлювали претензії щодо Гавриліва, «який не хоче йти до армії і якого судитиме трибунал». Ось такої! Поба­чивши повістку, Лапичак заспокоївся, негайно звідомив обласний військкомат, що з Гаврилівим проблем немає, повістку приніс і до армії піде. З котельні спрямовую свої стопи до найближчого свя­щеника, сповідника віри, отця Івана Лопадчака, щоби висповіда­тися перед далекою дорогою, а також відвідую Михайла Гориня, що мешкає неподалік. Його, на жаль, немає, але застаю в його квартирі Зиновія Красівського, який, довідавшись про мою недо­лю, потішає мене жартівливо:

«Пам’ятайте, отче, ми повинні бути такі, як кіт».

Як то? — запитую.

А так. Кіт, з якої висоти не падав би, завше приземлюється на чотири ноги і дивиться, де миша!

Повернувшись додому, застаю місцевих католиків, які прийшли попрощатись зі мною і потішити мене. Ми спільно молимося …

28 вересня 1987. Ввесь день стараюся перевести у духовній зосеред­женості: чернечі молитви, роздумування. Збираю найнеобхідніші речі. Що найважливіше для католицького священика? Це — вико­нувати свій духовний обов’язок незалежно від місця і часу. На першому плані — Свята Літургія. Отже ж, складаю в скриньку портативні богослужбові речі: чашу, дискос, Євангеліє, іконку з мощами святого Йосафата, розп’яття, просфори, пляшку з вином, ілітон, літургікон, требник, святе миро, оливу, єпітрахиль. . . Кладу до тор­бинки портативного радіоприймача з маленьким телефоном, що дасть мені можливість індивідуально слухати радіопередачі, зо­крема «Радіо Ватикан» і «Радіо Свобода». Вечо­ром спільна молитва з батьками і вірними, зокрема за всіх тих, що покидають свої хати, свою родину.

29 вересня 1987. По сніданку хтось стукає, — входить ... голова сільради Красій і чемно пропонує мені свої послуги — хоче завез­ти мене своєю «Ладою» в Миколаїв.. Роман старший від мене на два чи три роки, у свій час навіть працював з батьком на тракторі у колгоспі, відтак, як популярно мовиться, записався в комуні­стичну партію став головою сільради. До місцевих рудниківських підпільних греко-католиків ставиться досить терпимо. Дорогою дуже старанно й популярно пояснюю йому проблему УГКЦ. Роман на якийсь час перериває розмову на релігійну тему і каже: «Вас взагалі могли б і не брати в армію, адже ж Ваші батьки пенсіонери, брат аж в Ужгороді, отже ж Ви ними піклуєтесь. Як опікун, Ви могли б залишитись». Це очевид­ний натяк на те, що можу через нього просити ласки у комісара Ваганова. Розмова якось обірвалася. Мовчки приїхали на місце, мовчки попрощали­ся помахом руки.

Незважаючи на те, що час у повістці вказаний — 7.30, чекати доводиться ще півтора години. З Миколаївського району нас на­збиралося щось з десять мужчин, в їх числі, як виявилося, і мій однокласник Богдан Дощин. Вишикували нас, зробили переклич­ку. Проводжаючих майже немає, тільки дві жінки плачуть за своїми чоловіками. Всім стає сумно, а тим чоловікам незручно й вони проганяють своїх дружин. Перед дорогою хлопці вже випили трохи. Як посідали в автобус, мовчки повиймали горілчані запаси й ще потроху випили. Запропонували майорові, але той відмовив­ся. Розмови не густо. Якщо хто і кине словечко, то воно стосуєть­ся основного, болючого: куди, чому й чого? Майор похмуро мов­чить. Прибуваємо на так званий збірний пункт до Львова. За­проваджують нас у великий зал, де гамірно і людно. Тут самі тільки мужчини середнього віку, як виявляється, з різних кінців Львівської області. На підвищенні розташувався штаб, де є офі­цери різних рангів. Вони ще раз перевіряють наявність людей, укомплектовують команди, викликаючи по черзі кожного присут­нього. Я сів якнайближче до підвищення, щоб краще бачити, що тут діється. Штаб найбільше цікавиться бульдозеристами, грейде­ристами, шоферами, крановиками і т. п. технічними спеціальностями. Настає черга «миколаївчан». Кожного зокрема розпитують про фах, сімейний стан, відтак роблять помітки в документах. Із одинадцяти залишають сімох, решта можуть вертати додому. Ми ще довго, бо аж до 14-ї години, чекаємо на автобус, який везе нас на головний вокзал. За цей час хлопці до решти випивають алко­гольні запаси. Майор з Миколаєва, що супроводжував нас, і сам не відходить, і нам забороняє покидати територію збірного пунк­ту. Згодом, чоловіки, що випили, набираються мужності і, майже атакуючи його, агресивно наполягають відповісти: «Куди нас ве­зуть?» Той нарешті «розсекречується»: «Поїдете, — каже, — в Славутич на будівництво. Доми будете строїть». Всі ми відчуває­мо, що збрехав.

На головному вокзалі доводиться чекати ще одну годину. За цей час проворні хлопці поновлюють горілчані запаси. І ось усіх льві­в’ян, а нас щось з 115, нарешті запаковують у два найпримітивніші вагони, т. зв. загальні і причіпляють до поїзда «Львів-Київ». Це нас трохи заспокоює, бо Київ все ж таки Україна. Хлопці іще собі випили, почали співати. В основному українські народні піс­ні.

Щойно по опівночі всі уклалися спати на тверді лавки. Навпроти нашого переділу з моменту само­го від’їзду уклався спати якийсь бородатий мужчина з довгим во­лоссям. Він звернув на себе увагу не тільки зовнішністю, але та­кож тим, що нічого не їв, не пив, не співав, не розмовляв — лежав собі на лавці і дивився в стелю, деколи по його заплющених очах можна було здогадатись про напружену роботу мозку.

30 вересня 1987. 5.00. Київський вокзал. Холодно. Всі розташувались групками на пероні. Бородатий тримається окремо і дуже багато курить. Нарешті запроваджують нас у приміщення вокзалу. Тут тепліше. В буфетах можна купити бутерброди, пепсі-колу, можна сісти на вигідних лавках, що ми негайно і робимо. Час тече дуже повільно, надто повільно, щоб його терпіти. Хлопці все частіше атакують двох майорів, що нас супроводжують. Нарешті один із них сповіщає нам невеселу вістку: «Ви, хлопці, їдете в Чорнобиль!»

Після таких слів не те, що співати не хочеться, але й пепсі-кола стала гіркою. «ЧОРНОБИЛЬ» — це слово викликало тільки одне відчуття — СТРАХ!!! Кожен замикається в собі зі своїми думка­ми, з страхом за себе, за свою дружину, дітей, за своє майбутнє. .. Кожен неначе б переживає свій власний реквієм. Цей гнітючий момент переходу напруження до ще більшого напруження можна вважати неначе б психологічним стресом, психозом. Особливо прикро, що це відбувається тут, на брудному київському вокзалі, а не вдома або хоча у військкоматі. Цей жаль до такого жорсто­кого трактування, до так званої секретності, яка насправді не є жодною секретністю, відчуває кожен. А саме тут, ой як була б потрібна заспокійлива, щира та одверта розмова… На жаль …

Мені, як священикові, прикро спостерігати душевний біль, ін­стинктивний страх і гіркий сум моїх товаришів. Губи самі шепо­чуть слова молитви: «От наглия і несподівания смерти сохрани нас, Господи!»

Майор каже, що треба чекати ще зо дві години. Беруся негайно за написання листів і поштівок знайомим та рідним, щоб при­наймні знали, де буду знаходитись. Серед іншого пишу декілька листів до друзів у Західній Німеччині і Югославії. Але чи дійдуть? Окрім цього, старанно занотовую усе почуте і побачене у маленькому блокноті. Чи багато сторінок доведеться списати?

Звучить команда сідати в електричку: «Київ — Біла Церква». Прибуваємо в обідню пору. На залізничному вокзалі дуже брудно, непривітно і малолюдно. Через пів години команда сідати у ванта­жівки, які везуть нас у військову частину ***, що виконує функ­цію бази, куди прибувають «чорнобильці». Розташовуємося під деревами біля величезного заасфальтованої площі, вкритої гео­метрично точними білими смугами. Кожен виймає свої запаси їжі і складає до спільного застеленого газетами «стола». По черзі гру­пами підходимо і поважно та мовчазно споживаємо обід. Спільна трапеза внесла трохи розради. Бородатий дивак тримається осто­ронь, смалить цигарки і димує, немов фабричний комин; ніхто не відважується запросити його до товариства.

Знову лунає команда: «Строїться! Все, що не мають тридцять годов, два шага вперйод вийті із строя!» Декілька мужчин кро­кують вперед. Лунає нова команда: «Все, що мають троє і больше дітей, два шага вперйод, вийті із строя!» Ще декілька мужчин ру­шають вперед. Перевіривши їхні документи, командир викрикує до них: «Собірайтє свої вєщічкі і уєзжайтє домой!» Виявляється, що участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС мо­жуть брати тільки чоловіки, і то віком від тридцяти до сорока п’яти років. Це, так би мовити, демографічний підхід до даної справи. Все вирахувано точно, адже ж, згідно із сучасною модел­лю сім’ї, у подругів, яким поза тридцять, діти, як правило, майже не народжуються. Таким чином «радіоактивних» дітей буде мен­ше. Усі це негайно похопили. «Кому потрібні радіоактивні діти», зауважує хтось. «От дурний я, якби теє знав, то зафундував би собі ще одного короїда», — жартує інший. «Можеш це зробити, як повернешся», — радить йому хтось із товариства. З сумом і навіть деякою заздрістю дивляться всі на невеликий гурток, що відда­ляться за браму. Їх чекає рідна хата, жінка і... троє дітей.

Тим часом проходить поблизу нас якийсь у цивільне зодягнений мужчина. Запитуємо: «Хто такий? Звідки?» Виявляється, з Чорно­биля вертає. Родом із Житомирщини. Був у Чорнобилі, працював шофером три місяці. Його обступили, наввипередки розпитують: що там, як там? Але він щось не в гуморі, та й, як бачимо, дуже додому поспішає. Каже, що у цю частину прибув тільки за ци­вільним одягом, який нам радить брати зі собою. Пращаючись, каже: «Краще воно, хлопці, у цей Чорнобиль не попадать. Но єслі попалі, то держісь. Однак,  заспокойтесь, ще скоро не помрете!»

Через деякий час гримить для всіх нова команда шикуватися і підійти до складів, щоб одержати військову форму, т. зв. «вєщ-мешкі, бушлати і фляги». Відтак заводять нас у лазню, де пере­одягаємось. Пам’ятаючи пораду житомирця, більшість вирішує взяти цивільний одяг із собою в Чорнобиль. Переодягнені, не пі­знаємо один одного. Колір хакі робить нас однаковими. Дуже ку­медно виглядає у бушлаті, галіфе, чоботях і пілотці «бородатий». Він примостився на ґанку якогось складу, курить безнастанно ци­гарки та споглядає навколишній світ через свої круглі окуляри. Вже 14-та година, а з вчорашнього дня він нічого не мав у роті, крім своїх цигарок. Особисто мені стає дуже шкода його. Виймаю із свого мішка розчинну каву і шоколадні цукерки, а також і прихоплений з дому електрокип'ятильник. Треба тепер розшукати розетку з струмом 220 вольт, щоб закип’ятити воду. Через десять хвилин приходжу до «бородатого» і пропоную напитися гарячої кави з цукерками. Він з вдячністю погоджується. Починаємо нашу скромну трапезу і розмову. Спочатку знайомимося. Олек­сандр Прошкін зі Львова. За фахом — кочегар, за покликанням миротворець, за світоглядом — даосист. Нам приємно провади­ти бесіду на спільно відшукані теми, а саме: філософії і літерату­ри. Лагідно світить осіннє сонечко й приємно зігріває нашу душу. Перед нами невідомість і тривога перед радіоактивною небезпе­кою. Якось цілком природньо розмова торкається проблеми смерти, вічности. Олександр сприймає ці речі у світлі свого даосистського світогляду, — як продовження процесу єднання людини з позабезмежним, цебто по-нашому, по-християнськи, з Богом. Що ж, приємно зустріти тут таку людину, котра хоч і по-своєму, але все ж таки вірить у непереминаючі вартості. Розмова торкається тво­рів Раджнеша, з якими, виявляється, він знайомий, і про які він схвально відгукується. Я не питаю його про національність, незручно. Він розмовляє літературною українською мовою, хоча за зо­внішнім виглядом неважко здогадатись, що Сашко — єврей. Він висловлює припущення, що опинився тут з легкої руки тих, кому невигідний і він. і його група миротворців, що домагаються справжнього миру, цебто миру несовєтського зразка. Він споді­вається довго у Чорнобилі не затримуватись, бо в армії не слу­жив, а військового квитка отримав по закінченні інституту. Коли він довідується про мої клопоти, то радо дає мені адресу й теле­фони московської групи, котра в разі потреби може мені допомогти. Деякі особи з цієї групи мені знайомі. Це ще більше зближує нас.

Тим часом нас знову шикують з тим, щоб в авто лавці отримати т. зв. «суху пайку»: дві рибних і одна м’ясна консерви, трохи хлі­ба. Відтак нас завантажують у покриті брезентом автомобілі і ми рушаємо в дорогу. Переїжджаємо селами, що в порівнянні з на­шими, галицькими, виглядають біднішими і сумнішими. Тут не­має мурованих двоповерхових цегляних приватних будиночків, частіше всього — це дерев’яні хатки, покриті черепицею. Із на­ближенням до Чорнобиля кидається у вічі ІНТЕНСИВНИЙ ПЕРЕ­ХІД ЗЕЛЕНОГО КОЛЬОРУ ЛИСТЯ У ЖОВТИЙ. Особливо це поміт­но на хвойних деревах, хоч вони, як відомо, мали б бути постійно зеленими. А тут — якісь зеленкувато-коричневі. Цей феномен очевидний для всіх. І тому зміна мажорних кольорів у мінорні ще більше поглиблює тривогу. Тепер ніхто не розмовляє, ніхто не співає пісень. Забігаючи вперед скажу, що ЧОРНОБИЛЬ — ЦЕ МІСЦЕ, ДЕ НІХТО НЕ СПІВАЄ ПІСЕНЬ.

Сутеніє. . . В селах засвічуються вогники, а це означає, що тут ще живуть люди. Вогники мерехтять неначе б вогники нашої на­дії, що ми не самітні. Водії «Уралів» вмикають фари. Світло роз­різує темряву й вихоплює придорожні знаки, що вміщені на при­лягаючій до дороги смузі: «ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНИЙ». Це означає, що можна користуватись тільки асфальтованою частиною дороги. Біля 18-ї години прибуваємо в містечко Оране, де нас дуже шви­денько пересаджують в інші «Урали», і ми продовжуємо свій шлях.

Щойно о годині 20-ій прибуваємо на місце нашого теперішнього проживання — «Військова частина Т43187». Цей напис видніється на будинку поблизу воріт, біля яких зупиняються «Урали».

«Виході і заході», — командує хтось.

Минаємо контрольно-перепускний пункт (КПП) і зупиняємося перед штабом — приземкуватим дерев’яним будиночком, що своєю довжиною нагадує барак. Неподалік штабу стоять два автомобілі марки УАЗ-469, на передньому шибі одного з них видніється застережливий напис: «ОПЕРАТИВНАЯ КГБ». Бач, і воно тут!!!

Нас зустрічає симпатичний кучерявий майор — замполіт. Перш за все заспокоює, мовляв, тут нічого страшного немає. Відтак не командує, а запрошує перейтися до приміщення їдальні, в якому великі столи, табуретки, а також окреме підвищення, цебто естра­да. Коли всі вже вмостились, замполіт виголошує російською мо­вою ось таку промову, що її законспектував і подаю тут у власно­му перекладі:

«Місце, в яке ви прибули, називається 136-й інженерно-буді­вельний полк, відомий скоріше як полк Прикарпатський. Він створений 5 травня 1986 року, тобто через тиждень після аварії на Чорнобильській АЕС. Наш полк розташований поміж селами Димарка — Мусійки — Термахівка. Наша адреса написана на поштовій скриньці поблизу наметів. Що ж ми тут робимо? Холи б це сказати коротко: ‘крутимося довкола четвертого блоку, очищуємо, ‘хоронимо’ — не людей, звичайно, а заражені об’єкти. Нічого страшного немає! Тепер тро­хи про радіацію. . . Фон тут різний, залежно від місця. Подекуди два рентгени, подекуди 3.5 рентгени. Допустима доза опромінення на добу 0.5 рентгена. Вимірюванням фону займається дозиме­трична служба, яку тут жартівливо називають ‘хіміками’. Нещо­давно в Прип’яті солдати шуміли, незадоволені були, мовляв, мало їм рентгенів пишуть. Знайшлося там декілька таких бунтів­ників, що інших ворохобили. їх негайно спрямували в таке місце на роботу, де радіоактивність дійсно вища. Нічого! Заспокоїлись голубчики! Що ще можна було б сказати? Тут все налагоджено непогано. Поливалки ходять — радіоактивну пилюку змивають, санітарний перепускник обов’язково працює. Найголовніше — це не ходити туди, де не просять і де не посилають. Наприклад, поза дорогою. Коли переїжджали, мабуть, зауважили дороговкази, що забороняють зупинятись автомобілям поза асфальтованою частиною дороги. Це недаремно. Коли б навіть командир посилав вас туди, де високий ступінь радіації, такого наказу не мусите викону­вати, нехай сам іде! Не вільно теж нічого рухати. Навіть якщо б вам щось дуже сподобалося.

Випадок в одному з полків недавно стався. Солдат працював не­подалік 4-го реактора, знайшов дрельку нову, імпортну, сподоба­лась йому, взяв із собою, привіз у частину, сховав під подушку. Спить ніч, потім спить другу. Ранком усі прокинулись, а він лежить, не встає. Що таке? Помер! Виявилось по обстеженні — від опромі­нення мозкових тканин, — на дрельці радіоактивній спав. Інший випадок. Знайшов солдат у зоні красивий портсигар. Сховав до кишені. Через якийсь час зауважив почервоніння на стегні. Ніко­му нічого не говорить, до лікаря не звертається. По декількох днях — параліч ноги, і тільки у лікарні признався, що за причина цього. Ще один випадок. Одному лейтенантові сподобались імпортні консерви, з такою яскравою красивою упаковкою. Жалко йому закопувати. Привіз у частину. Це ж добре, що до свого товариша-хіміка звернувся. Той як замірив «японцем». .. Що таке «японець»? Це дуже точний японський дозиметричний апарат. Отже ж, як замірив — аж стрілку заскалило! Треба дуже бояти­ся внутрішнього опромінення, яке можна набути через споживання заражених продуктів, фруктів. Сподобаються вам гриби, а тепер їх багато в лісі, не збирайте і не смажте. Так само рибу. її у Прип’яті дуже багато. Не ловіть і не варіть. Радіація — це не бактерія, котру можна окропом ошпарити і знищити. Внутрішня радіація нічим не змивається — буде СВІТИТИ РОКАМИ!!! У нашому полку випадків внутрішнього враження нукленоїдами поки що не було.

Хочу сказати вам, що загальна норма опромінення прийнята була місяць по аварії на ЧАЕС і виносила 25 біорентґенів. Відтак була знижена до 15-ти. А тепер становить 9.5. Що це таке біорентґен? Це біологічний еквівалент рентгена. Практично це означає, що солдат за увесь час свого тут перебування може отримати саме таку дозу і не більше. Кожен з вас матиме свою персональну кар­ту, в яку кожного дня заноситимуть отриману дозу згідно з прийнятими нормами одноразового опромінення. Коли солдат набрав 9.5 біорентґенів — звільнюємо від служби і відправляємо додому. На його місце прибуває інший.

Питання з залу: А що з тими, що набрали по 25 і 15 рентгенів?

Замполіт: Потім підійдеш, відповім. Що стосується дисци­пліни. Дуже раджу не мати знайомства із «кавою». Що таке «кава»? Ні, це не кофе, яке у вас там, у Львові, називають кавою. Тут — це самогон місцевої продукції. Самогоноваріння, незважаючи на боротьбу із ним, тут іще процвітає. Будьте обережні! Хто його зна, з чого тую «каву» варять? Може, із заражених плодів.

Питання: На Новий рік відпустите?

Замполіт: Думаю, що так. Думаю, що Новий рік зустрічатимете в своїй хаті. Ще одне. Ті, що мають електронні годинники, раджу їх в зону не брати — там вони обов’язково зіпсуються. Буває й таке, що механічні теж починають брехати. Тут витримують тільки антимагнітні годинники. У нашій країні такі виготовляють. Нази­ваються вони «Командірскіє». Питаєте, де можна купити? Сам не знаю. Це ж дефіцит! Не рекомендую також курити. Краще всього зовсім покинути, принаймні на час вашого тут перебування. Рад­жу теж не сідати, де не є вказано. Особливо ж у зоні. Краще вже постояти тих декілька хвилин чи годин роботи, ніж потім мати ускладнення з … ви всі або майже всі жонаті мужчини, маєте жі­нок … самі розумієте … різне може статися. Нащо, щоб жінка нарікала, а може, навіть і покинула. Листи часто додому пишіть, щоб ваші рідні не хвилювались за вас, а то бувають випадки, що мені самому доводиться писати — рідних заспокоювати. Питаєте, чи багато закопувати треба? Багато. Усе, що в тридцяти кілометровій зоні знаходиться, усе будемо закопувати, усі села під злом підуть.

Хтось із залу: Ми, переїжджаючи, бачили нові відбудовані села. Чи їх теж закопуватимуть?

Замполіт: Так, їх звичайно теж. Жалко, — кажете. А що ж робити?

Питання: А скільки кілометрів звідси до реактора?

Замполіт: П’ятдесят кілометрів. До найближчої залізничної станції — п’ятнадцять.

Питання: А як працюємо?

Замполіт: Як працюємо? Закопуємо частіше всього таки на місці. Якщо є можливість, вибухівкою робимо ями, як ні, то екскаваторами, бульдозери зсувають, засуваємо землею, посипаємо пісочком. Бу­вають і неприємні випадки, або й трагічні. Буквально за декілька днів до вашого приїзду, один солдат з Івано-Франківської області, здається, з Рогатинського району, повісився. Наговорили йому тут різного, налякали хлопця, нерви у нього не витримали, пішов он там за їдальню, де дрова зложені, і повісився. Дуже це неприємний випадок, а для рідних трагедія. Три ганебних випадки було: перший — у лікаря в санітарній частині посилку вкрали, другий — в одного солдата сто рублів вкрали, третій — аж сміш­но! — костюм поцупили. У кого ж крадуть? Самі у себе. Хіба ж це личить дорослим людям? Хоча б дітей своїх стидалися! А так, у загальному, нічого страшного. Якщо хтось бажав би повіситись — нехай спочатку до мене прийде. (Сміх у залі).

Замполіт продовжує: Думаю, что сємдісятілєтіє октября достойно встрєтім. І далі: Що стосується привілеїв, грошових винагороджень і тому подібне, можете довідатись про це з таблиці, що висить біля їдальні. На ній усе написано. Можете підійти і прочитати. Концерти у нас тут майже кожної неділі — різні ансамблі приїжджають. Кіно­фільми щоденно кожного вечора крутимо. Старі, правда, третьої категорії, але що ж зробимо? Кращих не дають. Бібліотека є тут у нас, з подарованих книг організована, звичайно, серед них дефі­цитних не знайдете, вибачайте. Свіжі газети кожного дня надхо­дять. А зараз чайку нап’єтесь, опісля документи оформимо, відтак спати вас укладемо, скоріше всього в лєнінской комнатє. Це тіль­ки одну ніч, а потім кожен буде мати своє ліжко.

На цьому майор свою бесіду закінчує. Через деякий час розно­сять чай, досить таки міцний й запашний, а може, він нам тільки після дороги так смакує. Біля естради розташовується тим часом, так би мовити, комісія «працевлаштування». За столами засіли лейтенанти, капітани і писарі. Викликають нас по черзі, розпи­тують, фах, сімейний стан кожного записують, домашню адресу, місце роботи й тому подібне. Надходить й моя черга. Коли запи­тують про фах, відповідаю:

Спеціальність моя, так би мовити, класична: машиніст-оператор газифікованих котлів середнього і високого тиску, а якщо говорити популярно: кочегар, або опалювач.

Ну що ж, будете кочегарити, на наших котлах найнижчого тиску. Такі люди нам тут дуже потрібні.

Вищеописана церемонія триває довго, бо треба ж перепустити 104 чоловіків. Десь опівночі приводять нас у згадувану замполі­том кімнату, в якій підлога застелена матрацами. Власне на них і доведеться нам перевести ніч. Кожен шукає собі якесь місце. Я розташовуюся на підвищенні, а саме: на тумбі під стендом з фо­тографіями членів Політбюро КПСС. Бодай тепер можу переко­натись, що «кремлівські старці» можуть бути чимось корисним і у Чорнобилі — тумба для них зроблена непогано. Хоч усі змучені, проте не скоро засинають: гомонять, діляться враженнями, деякі вже знають про свої майбутні зайняття і тому спокійні. Інші мов­чазно вдивляються в стелю намету. Один чолов'яга, кремезний і високий, мов дуб, несподівано впав на коліна і почав розмашисто хреститись і шептати молитви. Всі здивовано на нього дивились, але ніхто не сміявся. Тут нікому не до сміху. Нарешті гасять світ­ло, поступово розмови стихають, де-не-де чути могутнє хропіння. Згодом благословенний сон охоплює всіх.

1 жовтня 1987. О 8-й ранку нас будять і запрошують на сніданок. Прокидаємося довго, не можемо второпати, що це довкола нас діється: якісь дивні стіни, низька стеля. На мене з партійного «іконостасу» дивляться похмурі обличчя членів Політбюро. Ніхто не вмивається, бо не знаємо, де знаходиться умивальня. Згортає­мо свої матраци, кожен бере свій «вєщ-мєшок» і виходимо на двір.

Погода напрочуд гарна. Уважно розглядаємо місцевість. Нашим очам показується мініатюрне шатрове містечко. Намети, покриті брезентом, з маленькими віконцями, струнко розташувалися трьома рядочками по сім. Скраю довший будинок — це штаб і санітарна частина. Два довгих будинки — це офіцерські гурто­житки, а біля них хатки на колесах — це, як довідуємося, для кадровиків, цебто кадрових офіцерів. Біля лісу розташовані бу­динки побуту, умивальники, туалети. Найбільшими будинками тут є дві їдальні і два склади з еліпсовидними дахами. Біля них окре­мі приміщення для миття посуду, лазня, фотомайстерня, намет для шевців і кравців, на узбіччі лазня, а ще далі свинарник, звід­ки час від часу чути голосне хрюкання та писк безрогих. За офіцерськими гуртожитками видніє витяжна залізна та чорна, як ніч, труба ко­тельні. Усі забудівлі дерев’яні. Плац перед штабом і доріжки аку­ратно заасфальтовані. Всюди охайно та чисто. З південної сторо­ни поважно споглядає на своїх сусідів зелено-коричнево-жовтий вмираючий радіоактивний ліс.

Запрошують нас заходити до їдальні. Тепер вона справляє ще приємніше враження, ніж учора. Висока еліпсовидна стеля не гні­тить так, як намет, та й рівненько поставлені столи з паруючими казанками й чайниками, з залізними тарілками, на яких видніються нарізані шматочки масла і голландського сиру запро­шують насититися і відпружитися. Кожен виймає з свого рюкзака отримані іще у Білій Церкві ложки, «котелки», накривки яких моментально перетворюються а тарілки. Столи накриті на ші­стьох осіб. Дружно сідаємо і, побажавши один одному «смачного», беремося до роботи.

Відтак нам показують приміщення для миття посуди, що розта­шоване метрів тридцять від їдальні. Біля нього великі скрині для залишків їжі. У приміщенні два залізних скісних корита, по яких стікає вода у каналізацію, а над ними дві труби з краниками, з котрих тече гаряча вода. На спеціальному місці каустична сода. Все дуже практично і оригінально. Та це приміщення надто тісне, тому негайно утворюється довга черга, що розділюється на два потоки, які рухаються собі назустріч: в одному солдати з помитим посудом, а в другому ті, що будуть його мити.

Розташовуємося на дерев’яних лавках літнього клубу. Більшість чоловіків, забувши про попередження майора, закурили собі і по­чинають снувати свої припущення щодо евентуального терміну перебування у цій «дірі». Побачивши якогось солдата, зупиняємо його і починаємо розпитувати. Наші питання деколи бувають такі наївно-дитячі, що він починає усміхатися. Але ж нас, новоприбу­лих, усе цікавить! Тим часом, до нас приходять інші солдати, т. зв. «старики» і намовляють то одного, то другого влаштуватись на їхнє місце роботи. При цьому вони довго та старанно вихва­люють свою роботу. Ми розуміємо, що вони шукають собі заміну, щоб якнайшвидше дістатися додому. Щось ніхто з наших не по­спішає приставати на їх пропозиції. Поки що нічого невідомо і краще бути обережним, ніж влипнути в якусь халепу. Для мене особисто такої проблеми немає, знаю, що працюватиму кочега­ром. Сидимо, чекаємо. Коли бачимо зграю собак, що до нас з лісу наближаються. Серед них великі й малі, чорні й руді, молодші й старші. Усі вони відгодовані, немов телята, веселі й довірливі, але якісь неспокійні. Лестяться біля нас, лижуть нам руки.

Собак тут, — говорить нам «старик», — називають Радіками і Зонами, залежно від статі. «Радік» — від слова радіяція, а «Зона» походить від тридцяти кілометрової опроміненої ізольованої місцевості. Ось цей жовтий великий пес, як нам розповідали наші попередники, рік тому щеням був, його привезли з Чорнобиля. Бачите, які у нього мутні очі і який він неспокійний. На одному місці не вси­дить. Це не те, щоб характер його такий, а тому, що, мабуть, «радіків» нахватався, і скоро йому. . . (тут він вживає таке слово, що його не личить тут писати) ... а оці решта нічого так себе почу­вають. Оцей коротконогий Радік серед них всіх наймудріший — він, як потім побачите, навіть у ліс не ходить. Чому не ходить? А тому, що в лісі радіація. Може, він відчуває що, Бог його святий зна! Він тут увесь час біля кухні крутиться, масли гризе. Що таке масли, питаєш? Це кості. До речі, ці собаки звикли до військової форми й на своїх не гавкають. А як тільки побачать кого у граж­данці, негайно починають лаяти.

Нам дуже цікаво слухати оповідання цього чоловіка, який пере­буває тут уже четвертий місяць і працює на кухні. Він говорить нам, що з його групи більшість вже набрала свої «радіки» біля реактора і поїхала додому.

Я ж не поспішаю. Краще працюватиму довше, але щоб мен­ше опромінитись. Я ще молодий і хочу пожити з своєю жінкою. Життя з радіками в ... животі — це не життя, — філософськи закінчує він.

Тим часом приходять офіцери і шикують нас, оголошують прі­звище і призначення у відповідні загони. Я разом з доброю десят­кою чоловіків призначений в т. зв. господарський загін з тим, щоб кочегарити. Цей «хазяйственньй взвод» розташований у 18-му наметі, в якому нас уже чекають вільні ліжка. Займаю одне біля входу. Розглядаю: що воно таке цей намет усередині? Це дерев’я­ний будиночок, ззовні покритий брезентом, з маленькими віконцями, обтягненими прозорим пластиком. Стеля дуже низенька. Вхід-вихід з протилежних сторін намету. Біля одної з них вішаки для верхньої одежі, а біля другої полиці для посуди. Повздовж стін розміщені залізні двоповерхові ліжка, між якими тумбочки. Посередині намету грубка, стіл, на якому доміно, шахи, шашки. Нараховую 32 ліжка.

«У палатці не вільно курити, — суворо попереджують нас. — Як займеться, то горить всього дві хвилини».

Більш нічого, гідного уваги, не знаходжу і беруся до написання листів. Розкладаю речі в тумбочці, яка розрахована на двох, і ви­ходжу на пошуки поштової скриньки. Вона знаходиться непода­лік. Опускаючи листи, міркую, чи їх контролюють, чи перегля­дають. Треба це найближчим часом перевірити. Відтак починаю розшукувати відповідне місце для відправи Святої Літургії. Мою увагу привертає літній клуб, що, мабуть, недавно збудований, бо свіжі дошки пахнуть ще смолою і не встигли почорніти. Підні­маюсь дерев’яними сходинками і бачу дві кімнатки, чисті, охайні, в одній є навіть стіл — ідеальне місце для відправи. Вертаю до намету за літургійними речами. Найперше посвячую воду, а від­так окроплюю нею стіл-престіл, кімнату. Вступні молитви, проскомидія. Як шкода, що молитись доведеться самотньо. Вирішую молитися під час цієї святої, безкровної Жертви за усіх, що у будь-який спосіб скривджені Чорнобилем, найперше за тих, що тут пра­цюють. «Благословенно царство Отця і Сина і Святого Духа» напівголосно проказую початкові слова Літур­гії. Тим часом чую, як скриплять сходинки, як хтось увіходить до кімнатки, не оглядаюсь, продовжую моли­тись. Захожий стоїть мовчки, слухає, тихо-тихо перебирає нога­ми. Згодом говорить: «Пробачте, пробачте». Виходить. Дотепер не знаю хто б це міг такий чемний бути.

По обіді заходжу в т. зв. «ленінскую комнату», яких у полку є три. У кожній кольоровий телевізор, стенди, газети на столах. В основному це військові газети: «Слава Родины» — Прикарпатсь­кого військової округи (ПРИКВО), «Ленинское знамя» — Київсь­кого військової округи. Саме вони покликані виховувати у сол­датів високу політично-патріотичну, совєтсько-соціалістичну та інтернаціоналістично-пролетарську свідомість. Не треба хіба багато розводитись, що друкуються вони тільки російською мовою і так само, як центральна військова газета «Красная звезда», на відміну від усіх інших газет, мають гасло: «За нашу Советскую Родину!». З українськомовних можна тут побачити тільки дві: «Ра­дянська Волинь», і «Радянська Україна». Газети лежать великими стосами, і на кожного солдата припадає, мабуть, не менше двох-трьох. Як вже згадував, на стендах фотографії членів Політбюро на чолі з М. С. Горбачовим. На поличках брошурки, серед яких тексти промов совєтських та партійних політичних діячів, а також кни­жечки з текстом Конституцій СССР і УССР. На стінах великими буквами написані гасла, що повинні піддавати духа та заохоти чорнобильцям у їхній праці. Наприклад, таке гасло: «ЧЕРНОБЬІЛЬ - ЭТО МЕСТО ПОДВИГА», а під ним фотографії солдатів, т. зв. ударників. Ці світлини висять тут ще з минулого року, бо пожов­кли і вицвіли, розпізнати обличчя ударників неможливо. Так і кортить порівняти ці побляклі світлини з особами, які у свій час будуть повільно знищені радіацією. У наметі порожньо й сумно... Тут немає ні ікон, ні Хреста, ні Святого Письма, що справді мо­гли б бути у таких екстремальних умовах реальною допомогою, по­тіхою, розрадою, а це тим важливіше, що переважаюча більшість християни.

О 19-ій годині вечеря. Кожен мовчки з’їдає свою порцію карто­пляного пюре з консервованою рибою в томаті, випиває горнятко чаю, закушуючи бутербродом. По вечері, сидячи на своєму ліжку (крісел тут немає), слухаю радіо. Якраз передають інтерв’ю Йоси­па Терелі, яке він дав Григорію Панчукові у Голландії. Голос зву­чить чисто, чутність чудова, заглушувачі тут не працюють. О 21.30 за київським часом радіопередача «Радіо Ватикан» — знову ж приємно послухати привітання Святішого Отця Папи Римсько­го, яке він виголосив українською мовою до українських мирян-католиків. Російськомовну передачу ватиканського радіо до кінця не зміг послухати, бо о 22-й годині загальна перекличка, тобто перевірка наявності людей. Вона відбувається на площі біля шта­бу. Командир кожного загону, переважно у званні старшини, ви­читує із зошита прізвища своїх солдат. Кожен відгукується: «Я!» Як усі загони скінчили перевірку, лунає команда: «Разойдісь!» До цього солдат не треба заохочувати. Плац моментально порожніє. Більшість приходить до «лєнінских комнат», щоб дивитись телеві­зійні передачі, а решта старається якнайшвидше відійти в країну снів. Я з приємністю кружляю асфальтованими доріжками, прока­зуючи вечірні монаші молитви. Це справді чудово, що Господь є близько, що немає місця, де б Його не було, що можна розмовляти із Ним немов із своїм найкращим приятелем.

2 жовтня 1987. Днювальний розбудив мене о 2-й годині, з тим, щоб я не спізнився до роботи. В приміщенні кочегарки порався вже Ва­лерій Дудар. За національністю росіянин, але чудово володіє українською мовою. Живе у місті Вінниця. Жонатий. Має двох ді­тей. Його жінка, дочка баптистського пресвітера, шанує право­славні переконання свого чоловіка, хоч, як він розповідає, спо­чатку намагалися перевести його у «сектантську віру», та коли він для гумору напився і добряче «потряс» ними, їхній місіонерський запал пропав і тепер вони його не рухають. Валерій має клопоти з одержанням квартири. Працює у теплокомуненерґо, можна сказа­ти, ми з ним колеги за фахом. Він вже тут другий місяць і добре розуміється на роботі, яка полягає у тому, щоб принесені дрова закласти у печі і їх розпалити. Проста справа, але не в совєтській армії. Дрова — це грубезні поліна, які спочатку треба колоти ту­пою сокирою, бо інакшої немає, відтак, закладаючи їх, рачкувати перед печами, які розташовані при самій підлозі, відтак треба класти газети, змочені у солярці, запалити їх і старанно дмухати, щоб дрова загорілись. Тяга погана, дим вертається у низеньке приміщення і немилосердно їсть очі. Сльози течуть, коліна ниють, спина болить, обличчя палить, горло пересихає … Валерій кля­не страшними матюками і совєтську армію, і Чорнобиль, і дрова, і все на світі … Нарешті печі розпалені. Тепер треба стежити, щоб не погасли. Тому час-од-часу треба хлюпати в топку соляркою, яка шипить, скавулить і страшенним полум’ям бухає в приміщен­ня. В цей момент треба якнайскоріше втікати на двір. Мене дуже смішить те, що Валерій, незважаючи на клуби чорного диму, сма­лить сигарету. Коли я вказую йому на це, він, відмахуючись, каже: «Подихать все одно прийдеться! Єдине, що мене тут стри­мує, — так це більша свобода. Одпрацював свої дванадцять годин і 48 твої. Ні у наряди ходить не треба, ні на тумбочці стоять».

- А що це таке “тумбочки”? — питаю його.

- Як це, ти не знаєш? — дивується він. — Ти в армії служив?

- Служив, у залізничних військах.

- А, чув я про ці війська. Шаражкіна кантора. Тумбочки у нас це таких три будки, в яких стоять днювальні біля прапорів, стережуть їх.

- А для чого аж три?

- Хто його зна? Могло вистарчить однієї, а могло б взагалі не бути. Хто ж тут у ліс прийде прапор знімати, що високо висить? Але командири у нас всі мудрі, їм краще видно.

Як закипіли котли і зварилась каша, печі треба погасити, щоб котли охололи і щоб їх можна було помити. Печі гасимо звичай­ною водою, заливаючи нею багаття. В печах свище пара і бухає в приміщення. Треба негайно спритно вискакувати на подвір’я, щоб дихнути свіжим повітрям. По сніданку маємо годинку вільного часу, а відтак треба знову розпалювати печі, щоб готувати обід.

- Ще однією доброю стороною нашої роботи є можливість до­сита наїстися, — говорить Валерій. І дійсно: перед обідом він при­носить великий казанок м’ясної підливи і буханець свіжого хліба. По обіді до нашої кочегарки заходить кухар, балакучий такий і жартівливий, та ще й поет-аматор. Він декламує свої вірші, з яких більшість — це явна порнографія, але деякі більш пристойні можу навести.

Ось переклад:

У мене большая драма - А у мене страшна драма,

Не хожу я больше к дамам, - Я не хочу більше дамів,

Водку пью, ругаюсь матом, - П’ю горілку, кляну матом,

Вот что значит мирньй атом. - Ось що значить мирний атом.

Ще один вірш:

Тут водку пить — велика насолода,

Коли червінець ти за пляшку віддаєш —

Затям, якщо від радіації не згинеш,

То від цирози печінкової помреш.

На рахунок вульгарщини Сашко - даосист, з яким я по обіді перекинувся словом, сказав таке: «Мені доводилось читати книгу одного німецького дослідника-етнографа, котрий пише, що вульгаризми — це форма реалізації агресивності озлобленої людини. Наприклад, народи із яскравішим темпераментом у своїх лайках згадують кров. Іспанці навіть влаштовують бій з биками, римля­ни забавлялись гладіаторами, грузини ріжуть сакрального бара­на. Північні народи, менш темпераментні, свої лайки спрямовують на органи людського тіла, ну а росіяни спеціально «пишаються» на увесь світ своїми матюками. Цікавий факт, що українська мова не має вульгарних слів. Усі вони запозичені з інших мов, або, як тепер, насильно накинені «старшим братом» та прищеплені молодому поколінню. Чорно­биль — це ж не жарт. Він справжній ворог, та ще й до того неви­димий. Ось і виливають солдати свою агресивність у лайках».

З розмов я довідався іще про одну ідіому: «згорів», «догоряє». Це означає, що солдат набрав допустиму дозу опромінення — 9.5 біорентґен, а якщо не досягнув тієї норми — «догоряє». По обіді привезли свіжі газети.

Валерій попросив піти і принести найцікавіші. Прийшов я у «лєнінскую комнату» і спостерігаю таку сценку. Якийсь солдат гор­тає газету «Правда» від 2 жовтня, де вміщена промова Ґорбачова в місті Мурманську. Трохи прочитавши, солдат, вилаявшись, каже:

- Всюди цей Ґорбачов, нема що й почитать!

- Але ж Ґорбачов хоче нам краще життя створити, — спеціально провокую його на розмову.

- Яке нове життя??? Ти що, із глузду з’їхав?! Ти почитай його виступ — і цей, і інші. . . самі тільки інхвінітиви.

- А що таке інфінітиви?

- Інхвінітиви! — Це … я як ще в інституті учився, то все по політекономії нам завдавали різні виступи наших дєятєлєй чи­тать. От я і звернув увагу на те, що вони у своїх постановлєніях употребляють інхвінітиви. Наприклад: «намечаєтся перевиполніть сдачу зерна государству», «построїть жілиє дома», «улучшіть работу предпріятій» і тому подібна єрунда. Потім, як тільки доводилось побачить оці інхвінітиви, все ясно було: нічого кращо­го ждать не приходиться од наших вождів. Ґорбачов, хоч і менше, но теж інхвінітивами говорить, а тому особисто я йому не вірю.

Послухав я цього «політолога» і навіть здивувався, як то люди, що у совєтській дійсності зросли, можуть влучно своє майбутнє прогнозувати. Приніс Валерикові газети, а сам у літній клуб по­дався на молитву.

По обіді вирішили ми з Валерієм почистити комини від сажі, щоб краща тяга появилася. Пішли у ліс, вирубали декілька тон­ких довгих берізок. Поліз Валерій на дах і заходився комин шуру­вати. Я тим часом знайшов кавалки залізної труби, щоб стовбури нарости­ти. Наш командир, на прізвище Чайка, дуже нами був задоволений, пішов на склад і приніс нам спеціальний одяг для чорних робіт. Розпалили печі на вечерю, і дійсно: легше стало працювати, і тяга краща появилася, і солярки менше витратили.

Повечеряли таки у приміщенні кочегарки, відтак у лазні поми­лися. Радіо вже не мав сили слухати. Спав, як мертвий.

3 жовтня 1987. Субота. Вирішив розпочати переговори з замполі­том щодо приміщення для відправлення Служби Божої, але, на жаль, він кудись від’їхав. Думаю, треба другу справу полагодити: відпроситись у командирів, щоб у село піти. Для цього тут треба т. зв. «увольнітєльную» отримати, щоб часом патруль не прив’я­зався. Пішов до командира батальйону, а у нього, виявляється, бланків немає. Пообіцяв на неділю все влаштувати. До речі, як входив до штабу, то побачив напис, який мені сподобався. Гадаю, читачу, що і тобі сподобається: «Офіцер повинен бути сміливим без гарячки, швидким без поспіху, діяльним без легковажності, підлеглим без пониження, рішучим без впертості, скромним без показності».

4 жовтня 1987. Неділя. В неділю у нашій військовій частині програ­ма дня така сама, як і в будні. Тільки замість робіт у зоні солдати займаються прибиранням території. Команда «Подйом!» звучить, як і звичайно, о 6-й рано, але усі встають з постелі 45 хвилин пі­зніше, з тим, щоб якнайшвидше помитись і о 7-й бути на снідан­ку. Хто спізниться — буде голодним. 0 7.30 розпочинаються т. зв. політзаняття, з яких усі собі кепкують, тому їх і на цей раз ніхто не проводить. Солдати мають, отже ж, трохи вільного часу, щоб підголитись, пришити свіжого комірця до гімнастьорки і т. п. Тут дуже кидається у вічі різниця поміж галичанами і волиняками чи поліщуками, бо, якщо перші стримуються навіть від дріб’язкової роботи, то останні її не цураються. О 8-й годині т. зв. розвід, під час якого солдати через своїх командирів отримують якусь роботу.

По обіді, зібравши необхідні для Служби Божої речі, іду до ко­мандира за «увольнітєльной». Командир є людиною слова і дійсно дає мені посвідчення на вільний поза частиною час, аж до 22-ї години, себто до вечірньої перевірки. Розпитую бувалих хлопців, де найближче село. Виявляється, тут неподалік є село Димарка із прилягаючим хутором Рудно, вистачить ліс перейти. Погода дуже гарна, пригріває осіннє сонечко, радіоактивний ліс задумався у своїй медитації... Синички перелітають з гілки на гілку... Десь кряче ворон... Зовсім не відчувається небезпеки, і тільки де-не-де прогляне намальований білий череп з перехрещеними кістками та написом, що прикріплений до огорожі з колючих дротів: «Не подходить!!! Опасно для жизни!!!» Це т. зв. могильники, про які розповідав нам замполіт. Іду протоптаною стежиною через ліс, через галявину.

Аж ось виринає несподівано перед очима село із невеличкими хатками, садками і запущеною огорожею, що подекуди похилила­ся на землю. Перша хата, що її минаю, мабуть, назавжди осироті­ла, вікна зачинені та ще й дошками забиті, на дверях висить ве­лика колодка, але не замкнена. Іду вулицею. .. Нікого не видко, тільки хлопчик якийсь грається біля дороги. Питаю його, де доро­слі. Тут мама його виходить із хати і так швидко забирає свого синочка, що навіть не встигаю і словом з нею обмовитись. Далі крокую.. . Назустріч старенька бабця з паличкою шкутильгає. Перепрошую, зупиняю її і вітаюся: «Слава Ісусу Христу!»

- А драстуйте, драстуйте, — відповідає.

- Бабусю, знаєте, я із Галичини, зі Львова, недавно в армію за­брали сюди, маю клопоти, бо хочу помолитись, а немає де. Чи є тут у вашому селі віруючі християни, які дозволили б помолитись?

- Єсть тут у нас одна така. Віруюча. До неї весною солдати приходили, теж віруючі. Так оце ж ви, може, до неї пошли б.

- Бабусю, а у неї ікони є, скажімо, образ Богородиці?

- Ні, ікон у неї немає.

- Бабусю, мені потрібні такі люди, у котрих ікони у хаті є, ко­трі самі моляться до Божої Матері.

Тим часом підходять іще дві жінки і, порадившись між собою, запроваджують мене до дуже старенької хати, з малесенькими ві­концями, в якій, на їх думку, живе віруюча християнка. Заходи­мо, вітаємося. Тут не прийнято здоровити один одного як у нас в Галичині привітанням релігійним, християнським. «Добридень», «Драстуйте» — ось так вітаються. Знайомимося. Господиню звати Уляна Михайлівна. На моє прохання усі дружно застелюють стіл чистою та ще й льняною скатертиною. Роблять це радо і навіть з деяким поспіхом. Може, бояться, щоб я не передумав, а може із цікавості. Ставлять свічки, горнятко з водою. І дуже уважно при­глядаються, як я літургійні речі розставляю. Навмисно нічого не говорю їм про Святу Літургію. Цікаво, як сприймуть її ці право­славні українські християнки, що ось вже з 1930-х років не чули живої богослужбової мови. Я пояснюю їм, як треба брати участь у молитві. Даю їм молитовник. І ось ми, як на перший раз, таки дружно молимося. По відправі починаємо розмову. Господиня хоче пригощати мене чаєм, але я, щоб не завдавати їй клопотів, чемно відмовляюся. Розмова продовжується. Тут хочу навести, як я її законспектував, вельми щиру і цікаву розповідь Уляни Михайлівної.

- Мені вісімдесята сім год, народилась я в 1900 году. Вже й у землі мені лежать треба. Тут народилась, у цьому ж хуторі Рудно, тут заміж пішла, тут шестеро дітей народила. Старша й наймо­лодша померли, а хлопці лишились, живуть, оженились. А мен­шеньке нехрещеним померло. Ой Господи! Я хвора була тоді, а чоловік на війні був, і так случилось. Жалко, конешно. Я вінчала­ся колись. А тепер тільки розписуються. Колись люди вірували в Бога, то й добре жили. А тепер люд живе наче б під землею. Тепер усе єсть. Землю машинами обробляють, і одежа єсть, але люди невеселі. Тепер і у нас, і у Димарці весілля вночі справляють. Чому, питаєте? Розпорядження таке вийшло. Картошка не копана, от і напирають на людей, щоб робили, а може, щоб не видно було, як самогон п’ють. Уночі не видно ж. А хто його зна, чого так зроби­ли. Ви питаєте, як люди тут вірять. Я знаю: ЄСТЬ ГОСПОДЬ!!! Тільки нам не дано Його бачить тут. Тепер усе щезне, все пропаде. Хіба це ж не видно? Мені про це ще моя покійна баба предсказувала. І так стається. А вона дуже набожна була, дуже молилася. Єсть Господь на світі, тільки ми не достойні Його бачить. Оце голова сельради говорить мені: «А ви Бога бачили? Його ж нема». А мені од цих слів дуже страшно стало, бо я боюсь гріха. Я й кажу йому: «А хіба він тобі, такому безбожному грішнику, пока­зуватись буде?» Оце як лежала я в лікарні, одна хвора жінка там лікувалась і мені молитву навчила, так я дотепер її знаю.

Послухайте молитву мою,

Моє тіло лежить у гробу,

Накопайте могилу високу.

Вона травой поросте.

Посадіте червону калину,

Вона весной зацвіте.

Ми усі тут заражениє люди. Заражениє і опечатані. Сегодня мені матка приснилась. Ганною її звали. Як вона мені присниться, той і на добре. Оце й ви прийшли до мене. Спаси вас Господь. Матка моя мене молитви учили. На колінка ставили й учили мо­литись. У мене Бог довгий церковний. Що це таке, питаєте? Ну значить, молюсь довго і по-церковному. Тепер даже батюшки не ті й моляться не так, не по-нашому моляться. Комуністи вони, це ми знаємо. У церков я не ходжу, ноги мене болять. А церква у Мусійках єсть. Це село таке, як на Термаховку їхать. Далеченько звідтіль. Оце Варвара Даниловна ходе у церков, молодша вона, з 1912 года. Ви говорите, що у вас люди більше вірують в Бога. Так це добре. А ви так гарно молитесь, що і у церков ходить не треба.

Побалакавши, прощаюся з Уляною Михайлівною і кажу: «Гос­подь наш Ісус Христос Вас дуже любить. Він бідних завше ставив на перше місце. Оце й сьогодні Він загостив до Вас у Святій Тайні Євхаристії». Бабуся тішиться, що до неї в неділю прийшли люди. Вона дарує мені на пам’ять свою фотографію і запрошує прихо­дити ще. Варвара Данилівна випроводжає мене. Минаючи новозбудовані, але замкнені хати, питаю її, що б це мало означати. Вона пояснює:

- Оці хати минулого року построїли, щоб заохотить людей тут проживати. Але ніхто не приїжджає. Тут у нас самі старики оста­лись. Молоді уїхали. Хто ж хоче під радіацією жити?

По обіді прибули до нашої військової частини співаки з міста Богуслава. їх інструментально-вокальний ансамбль називається «Бродячие артисты». Вони старалися позбутися свого обов’язку якнайскоріше, усе робили поспіхом. Репертуар їх був суцільно ру­сифікований, всього декілька українських пісень заспівали. Це, звичайно, нам, галичанам, не сподобалось, і тому аплодисменти були ріденькі.

5 жовтня 1987. Знов моя черга працювати у котельні. Прийшов до мене Сашко Порошкін — даосист і повідомив, що його будуть звільнювати, тому що командир частини ним не задоволений, має претензії до його довгого волосся і бороди. Про Сашка хлопці мені розповідали таке: «Бачимо, стоїть ‘батюшка’ (цебто Порош­кін) на тумбочці біля прапора, аж тут САМ підполковник Ґордєєв іде. Як побачив його, як закричить: «Пачему ето чучело здєсь?!! Убрать нємедлєнно!!!» А відтак бачили, як «батюшка» йшов на виклик до штабу».

Про свою розмову з Ґордеєвим Сашко тільки трохи мені розпо­вів, а саме: командир приблизно годину над ним знущався, насміхаючись з його довгого волосся та бороди, грозив обстригти, ста­ранно з’ясовував його релігійні погляди, яких так і не зміг зрозуміти, і тільки тоді заспокоївся, коли Сашко йому сказав: «Я православний даосист», на що Ґордєєв відповів: «Я также православний». Усе ж таки вирішив Порошина прогнати, щоб «не розкладав совєтской армії».

По обіді прийшли до кочегарки хлопці. Розпитують мене про різні віри, зокрема про секти, про релігії Сходу. Брак добрих знань і об’єктивної інформації у цій ділянці робить їх дуже до­питливими, а їхні питання інколи звучать досить тільки наївно. Проте, я стараюся цілком серйозно відповідати, щоб вони були задоволені. Солдати розговорилися й самі почали ділитися різними історіями з свого життя. Один говорить: «Написав я своїй жінці листа й вирішив трохи пожартувати: ‘Мила дружино, як знаєш, несу службу військову в Чорнобилі, веселого тут мало. Радіків по коліна, не можу від них обігнатися. У цьому допомагають мені командири і товариші. Один вже помер, бо не мав доброї мітли. Та й цього листа я пишу на плечах вмираючого’. Через якийсь час приїздить жінка і привозить мітлу». Всі голосно регочуть. Хтось зауважує: «Маєш добру жінку, бо моя не приїхала б».

Ввечері слухаю звідомлення радіо про звільнення з тюрми ли­товського священика о. Сварінскаса, за якого встав­лялася перед Горбачовим вдова Мартина Лютера Кінґа.

6 жовтня 1987. Мене чомусь вирішують перевести в намет число 21, де живуть солдати підрозділів розвідки й управління. Скоріше всього це пов’язано з роботою в іншій котельні, яка, у зв’язку з початком зимового сезону, огріватиме будинки штабу, їдальні та офіцерські гуртожитки. Доводиться переносити своє «майно» в 21-й намет і розкладати його в тумбочці. Навпроти мене лежить якийсь солдат. На вигляд йому років 50, як тут говорять, під градусом, тобто п’яний, і верзе щось цілком незрозуміле. Відтак по­чинає до мене чіплятись, висловлювати свої претензії щодо тумбоч­ки. Думаю: чи часом це не провокація? Тут треба бути обережним, краще вступитись. Виходжу надвір, кружляю асфальтованими до­ріжками, молюся. Коли вертаю у намет, не знаходжу свого бушла­та, виявляється, «старики» поцупили, цебто ті, що від’їжджають до­дому. Старшина, чи, як тут називають, «кусок» видає мені зі складу старенького бушлата, який «не світить», тобто не зараже­ний. У новій палатці почуваюся спочатку трохи незручно, бо сві­жі люди і треба до них призвичаїтись. Вони теж уважно пригля­даються і вивчають мене. Згодом починаємо бесіду. Вони, як новачкові, старанно розповідають про свою роботу, про свої спо­стереження. Приміром, один вчитель історії з Буковини розпові­дає мені, що неподалік ЧАЕС бачили старика-дивака, який не збирається покидати зону, навпаки — хоче там жити і померти. Спочатку проти нього міліція воювала, але він повертався на своє місце. Відтак облишили. Цей старик їсть овочі й те, що інші йому дадуть, попиває горілку, ще й приказує: «Як багато пить, то за­шкодить, а як небагато, то будеш жить до ста».

Кріпкий старик, — відмічають цей дивний феномен солдати. «Прип’ять, — розповідає далі історик, — оточена дротом, є пере­пускні пункти, яких стережуть міліціонери ДАІ. Нікого не впус­кають у ЗОНУ».

Кажуть, що десятого жовтня у Прип’яті відкриють їдальню для вахтових цивільних робітників, а також гуртожиток, — пере­биває його інший солдат.

Цікаво, хто там житиме? — зауважує третій. Але балакучий історик бере тоном вище і продовжує: «Чи знаєте, що тут, у зоні, можна кататися автом на прокат? Заплатиш 50 рублів, — і цілий день катайся, маєш права водія — не маєш, «ментозаври» з племені ДАІ навіть не питають, тільки з зони не виїжджай».

Після вечірньої перевірки зауважую, що мій п’яний сусід вже отве­резів і конче хоче зі мною балакати. З його бесіди, переплетеної три­поверховими матами, виходить, що сам він із Волині, має двоє дітей і жінку, яка його не любить, що завтра він від’їжджає домів, що життя його сіре, сумне і нецікаве і що єдиною розрадою для нього є горілка. Коли я відповідаю на його питання, то він звертає увагу, що не вживаю русизмів. Питає мене, чи я часом не сектант.

- Ні, не сектант, — чемно йому відповідаю, — я греко-католицький священик. І тут розмова стає предметом загального зацікавлення. Мене буквально засипають градом запитань, так що і відповідати не встигаю. Питання в основному стосуються християнської віри, різниці у вірах православній та католицькій, виникнення й історії сект, наступаючого Ювілею тисячоліття Хрещення України. Але найбільше вони цікавляться, як і чому я став священиком, де вчився, як вчився. Один волиняк між іншим зауважує:

- Твоє прізвище Гаврилів. Тепер знаю, чому ти мені знайомий. Про тебе радіо «Свобода» розповідало.

Із всіх мешканців палатки тільки один з Рівенської области за­являє, що він має атеїстичні переконання. Решта всі явно при­знаються до своєї віри в Бога, в Ісуса Христа. Їхні релігійні знан­ня, звичайно, мізерні, та й звідки вони можуть взятися у громадян «країни масового атеїзму». Ще один цікавий штрих: ці мужчини таки добре розуміють непривабливу роль ієрархії московської Церкви, вони розповідають мені навіть ганебні історії про свяще­ників, а також різні анекдоти.

Ми знаємо, хто вони і кому служать — узагальнює дану про­блему один волиняк, — але що ж зробимо, мусимо у них дітей хрестити, бо до кого ж підемо.

Тим часом мій сусід набирає ще більшого смаку до розмови і охоти. Він цілком серйозно питає: «Що ж мені робити?»

Перш за все я радив би Вам покинути пиятику і обов’язково висповідатись у побожного священика. Окрім цього, треба молитись, щоб Господь допоміг Вам перемінити своє життя, — відповідаю йому лагідно та люб’язно. Він встає з ліжка і починає ходити вздовж ліжок вперед-назад. По якімсь часі він стає переді мною й каже:

- Хіба Бог простить мої великі гріхи?

Я виймаю Євангеліє і читаю йому історію Магдалини, розбійни­ка на хресті. Це подобається не тільки моєму сусідові, але й решті слухачів, бо вони ще й ще просять говорити. Розмова триває до другої години ночі.

Майор Аверін і командир Ґордеєв

7 жовтня 1987. Перший день роботи на новому місці. Котельня — це два вагончики й одна товста витяжна труба між ними. У кожному вагончику по одному котлу із відповідними насосами, вентилято­рами. Працюють котли на вугіллі, а це означає, що їх обслугову­вати значно легше, ніж на кухні, де моє місце займає мій одно­сельчанин Богдан Дощин, який, до речі, любить смачно попоїсти. О годині 11-й викликає мене до себе замполіт Аверін. Він навіть вийшов мені назустріч і, привітавшись, каже:

- Як чую, у нас новий замполіт появився.

- А що Ви маєте на увазі?

- Та ось солдати говорять, що ви їм цікаво про релігію опові­даєте і що ви священик.

- Так, з ласки Божої, я дійсно католицький священик.

- Якщо не заперечуєте, то запрошую вас до своєї хати на розмову

- Ні, не заперечую, будь ласка.

Майор Аверін веде мене до свого офіцерського вагончика, про­сить сісти, кип’ятить воду і пригощає мене кавою. Розглядаюся по кімнаті і зауважую, що цей офіцер любить книги, серед яких багато т. зв. дефіцитних. Мабуть, він їх збирає. Це добрий знак. Майор Аверін здалека непоказний, але якщо приглянутись до нього зблизь­ка, то можна зауважити, що він багато пережив і багато передумав. Високе чоло, що виглядає з-під кучерявого волосся, вкрите перед­часними зморшками, очі нелукаві (а це дуже важливо), та й наче б то і гордості у нього, як на радянського офіцера, небагато.

- Гаразд, думаю, будемо балакати.

Починаю бесіду про книжки. Розмова тече плинно. Майор Аверін тро­хи картавить, і в мене виникає припущення, що він єврей. Здале­ка починаю говорити на старозавітні теми. Браво! Він на цьому розуміється. Це добре, що мені доводилося читати «Історію єв­рейського народу» Ґретца і я можу почуватися впевненим. Майор слухає з великим зацікавленням, зокрема про переслідування єв­реїв у Росії, про одеські погроми. Він признається мені, що в Чор­нобиль прийшов добровільно з тим, щоб швидше отримати пен­сію, а відтак хоче викладати в школі історію, бо у свій час скінчив історичний факультет. З цього випливає, що за військовою служ­бою він не пропадає. Закінчуючи розмову, говорю йому:

- Було б непогано, якби Ви сприяли мені отримати якесь при­міщення для молитви.

Аверін на хвильку замислюється й каже:

- Хіба що ленінську кімнату, але ж Ви самі не захочете молитись перед бюстом Леніна. Краще всього моліться так, щоб ніхто не бачив.

- Але ж прошу мене теж зрозуміти. Служба Божа вимагає спеціального приміщення.

- Я не можу Вам нічого пообіцяти, самі розумієте, але поради­мося з командиром полка і згодом отримаєте відповідь, — закін­чує розмову майор Аверін.

Ця нарада замполіта з командиром закінчилася тим, що остан­ній по обіді викликав мене до свого кабінету. Приходжу і згідно з військовим статутом доповідаю:

- Товаришу підполковник, греко-католицький священик, сер­жант совєтської армії Гаврилів за вашим наказом прибув!

Почувши такі слова, командир Ґордеєв почервонів, його очі за­блискали небезпечними вогниками, і він, звертаючись до старшо­го лейтенанта, що сидів ліворуч його, п’яним голосом вигукнув:

- Ти слишішь, что он говоріт?!! Відішь лі, он веріт в Бога, — а відтак, вже звертаючись до мене, закричав:

- Так ви, говорят, вєріте в Боґа!? Ви верітє в Бога, а я верю в … (тут він сказав таке бридке слово, що страшно подумати), верю і буду веріть … ето єдінствєнноє, во что я верю  … Скільки я не намагався перервати цей крик, мені не вдавалося. Командир ще більше розпалювався і ще гірше кричав тигрячим голосом:

- Так ви, значіт, із Западной України! Відішь лі, бандєровец обявілся! Бандєровец і вєра ваша бандєровская!!! (тут він сильно грюкнув кулаком по столі, наче б хотів знищити цю віру).

- Смотрітє ка, вчера адного отправіл домой, а тут второй обявілся. Відітє лі, тот православний даосіст, філо-о-о-соф … меня учіть взду- мал!!! А я также філософ … я солдатскую душу ізучаю вот уже мноґо лєт … люблю солдат і оні меня любят … я вот в Афґанє бил … вот ето філософія … а здєсь моя задача: солдат накорміть, обуть, одєть, чтоб довольни билі, чтоб работалі хорошо.

Звертаючись до мене, гаркнув:

- Завтра поєдєтє в Чорнобиль!!!

- Гаразд! Куди накажете їхати — поїду, але 52 статтю Конститу­ції СССР ви сповнювати будете. Я із замполітом говорив щодо кімнати для молитви і вам повторюю: мені така кімната дуже потрібна!

- Какая кімната, какая молітва, какая Канстітуція!!! Да я … ложіл на вашу Канстітуцію!

Тут він якось спинився і наче отетерів. Мабуть, второпав, що сказав зайве.

- А ви знаєте, підполковнику, що за оці ваші слова можете дорого заплатити? Адже ж Конституція написана для всіх, у тому числі й для військових, і для армії.

- А чем ви докажете, что я ето ґаваріл? Ґдє свідєтєлі?

Я подивився на червоного, як буряк, старшого лейтенанта, що не­спокійно вовтузився на стільці, і зрозумів, що той не підтвердить і  правди не скаже.

- Підполковнику, давайте домовимося мирно. Для чого нам сваритись? Вирішимо питання, воно ж нескладне.

Мабуть, спокійний тон вплинув на Ґордеєва, бо він задумався і вже тихо сказав:

- Тут у меня своя Канстітуція. Комнати я вам не дам. А єслі хатітє моліться — молітесь в лєсу. Вон там відітє лєс за окном, там і молітесь.

- Товаришу підполковнику, але ж я з лісу, тобто з підпілля вийшов, чого б це ял мав по лісах молитися? Гаразд. А за це мене не буде ніхто карати?

- Нічево не будєт. Молітесь! Ho еслі узнаю, что ви солдат в свою веру аґітіруетє, сразу прокурору позвоню, вот по етому телефону. І сразу трі ґода тюрми. Ви што здесь хотітє мне уніятскій полк сделать?

Тут Ґордеев підняв телефонну слухавку, начебто лякаючи мене, що жарти з ним погані. Я продовжував спокійно та впевнено:

- Я нікого, як ви це сказали, у свою віру агітувати не буду, але заздалегідь вам кажу, що як солдати питання мені будуть стави­ти, то відповідати буду об’єктивно. І прошу мене не лякати проку­рорами. Для мене скінчилося підпілля, про це знає і Президія Верховної Ради, і Папа Римський. Я нічого таємно робити не зби­раюсь. Хочу відкрито молитись і відкрито про релігійні справи говорити. І не треба мене у підпілля і в ліс заганяти, бо я вже з підпілля вийшов.

Ґордеев щось роздумував, а відтак вже спокійно сказав:

- Ну смотрітє, єслі что — трі ґода тюрми. Вот я сєйчас ребят із вашей палаткі визову і расспрошу, чєм ви занімаєтєсь.

Дійсно, на його команду через декілька хвилин солдати злякано і неспокійно товпилися у його кабінеті.

- Ви знаєте етого человєка? — грізно спитав Ґордеев.

Переминаючись з ноги на ногу, солдати мовчали. Один нава­жився і відповів:

- Знаємо. Це Михайло Гаврилів, у котельні працює.

- А што он за человєк?

- Нічого так, нормальна людина, добре працює.

- Ho он вєруєт в Боґа! Он уніатскій поп! — вигукнув командир.

- А ми нічого проти не маємо, — сказав хтось голосніше.

Тут солдати посміливішали і почали один наперед другого мене захищати. Один сказав між іншим таке:

- Ми його у всьому розуміємо, крім одного — чому він не од­ружений? Але це його особиста справа.

Ґордеєв, переконавшись, що солдати проти мене не підуть, при­мирливо сказав:

- Ну хорошо. Єслі што, я нємедлєнно позвоню прокурору і єго возьмут под слєдствіє. Понялі? Ідіте.

Ми всі дружно вийшли з кабінету, а як прийшли у намет, всі почали мене розпитувати про те, що сталося, і заспокоювати. Зв’яз­ки невидимого довір’я і одвертої дружби відтепер ще більш скріпи­лися. По вечірній перевірці на прохання хлопців я почав читати Євангеліє. В наметі стало дуже тихо. «З такою напруженою увагою навіть вірні не завжди слухають Слово Боже», — подумав я собі.

 

Чорнобильський екуменізм

8 жовтня 1987. В надвечірню пору вирішив відправити Службу Божу. Збираю речі. Хлопці питають:

Михайле, куди збираєшся?

- Як куди? Іду в ліс Службу Божу правити. — При тій нагоді пояс­нюю їм, що це таке Свята Літургія. Виходжу надвір. За мною один волиняк, що на складі працює. Оглянувшись довкола, каже потихо:

- Я віруючий, п’ятидесятник. Хочу тебе на склад запровадити, щоб там помолитись. Чого у ліс підеш?

І справді, на складі є пристойний і чистий куточок, розкладаю речі на застеленому скатертиною столі і удвох починаємо молити­ся. Володимир (так звати мого нового приятеля) навіть апостола прочитав. З цього часу я або в хаті Уляни Михайлівної молився, або на складі з Володимиром.

Минає тиждень, як ми у Чорнобилі. Тим часом багато хлопців з нашого поповнення зауважують дивні зміни в організмі, а саме: болить голова й тисне щось у скронях, у горлі неначе б якийсь павук подряпує і воно пересихає, на підошвах ніг сильно лущить­ся шкіра, особливо ж після лазні відпадає, коли потягнути тупим лезом ножа. Зауважуємо також, що пилюка на чоботях проти сонця сильно іскриться. Мабуть, треба чоботи частіше мити.

Ти розумієш, як прибув я у цей Чорнобиль, — говорить один солдат, — то своїх чобіт ні одного разу ваксою не мастив, але коли повернуся з зони і потягну щіткою, то блищать не гірше «ЛЮКСА».

Чорнобильські політзаняття

9 жовтня 1987. На сніданок дали таку липку кашу, що, скуштував­ши її і вилаявшись, один солдат говорить:

- Цією кашою хіба що обої добре клеїти!

На що другий відповідає:

- Шкода обоїв, краще вже комуністичні плакати.

Командир кочегарів, лейтенант Дука, румун із Чернівецької області, оголошує, що у ленінській кімнаті будуть сьогодні політзаняття. Отож, усі з цікавістю приходимо послухати. Найперше лейтенант пояснює нам, чому ці політзаняття треба проводити:

- Ви зрозумійте мене, замполіт своїх лазутчиків посилає, пере­віряє. САМ два рази появлявся. Зі мною п’ять годин балакав. Пі­сля цього у мене таке відчуття, немов би мішки з цементом тягав. Важко з комуністами розмовляти. Серед вас є комуністи?

Лунає сміх і дружна відповідь:

- Ні, немає!!!

Лейтенант виймає з кишені якусь брошурку і читає текст про «нові рубежі у світлі рішення» такого-то з’їзду КПСС. Відтак по­чинає критикувати неякісну працю в країні, зокрема засоби масо­вої інформації.

- Ви розумієте, ми перші новини спочатку від ‘НИХ’ дістаємо. Так було і у випадку Чорнобиля. Я особисто довідався про аварію на ЧАЕС, коли слухав «Голос Америки», а перед цим по Києву, де навчався, два дні ходив, нічого не підозрюючи.

Поступово бесіда переходить на справу будівництва комунізму. Один солдат заявляє:

- Комунізму нема і ніколи не буде.

На що лейтенант відповідає:

- А хіба з такими, як ви, комунізм побудуєш?

- У нас немає хазяїна!

Лейтенант: У нас народ — хазяїн.

- Який народ? Що голова скаже, те й буде.

Ще довго продовжується суперечка у такому ж руслі. Лейтенант нарешті каже:

- Вистачить. Тепер замполіт не буде мати претенсій.

Виходимо на двір. Солдати закурюють. На т. зв. розводі кожен отримує якусь роботу. Мені й Романові Козяру доручають збира­ти респіратори на дорозі. Замість класти у спеціальну скриню недисципліновані солдати, що повертаються з зони, кидають їх на дорогу. А тому, що дисциплінованих солдат майже немає, то доро­га аж кишить респіраторами. Наше завдання полягає в тому, щоб закопувати їх на краю дороги в землю. Ми черепашачим ходом посуваємося вперед, розмовляємо. Роман час від часу собі заку­рює. Він з Львівської области, вірить у Бога, не є байдужий до церковних справ і нам є про що поговорити. Вечором довідуємося, що має прибути новий замісник командира по тилу, якому ми, кочегари, будемо підпорядковані.

Чорнобильський гумор

10 жовтня 1987. Після сніданку кочегари отримують наказ зібратись дружно біля котельні для знайомства з новим командиром. Чека­ти доводиться довго. Хлопці курять і розповідають різні жарти, загадки, анекдоти. Один солдат питає:

- Знаєте хто такий чекіст? Це той, що вибиває чеки.

- Знаєте девіз радянських лісорубів? Не знаєте. Отже ж, ‘врі­жемо дуба якнайскорше’.

Або такий сумний жарт: «Виступає хор хлопчиків-чорнобильців. Він виконає відому російську пісню «Лучше нету того свету».

Нарешті приходить новий командир, якого ми, вишикувавшись у шеренгу, зустрічаємо напруженим мовчанням. Він знайомиться з нами. Майор Бекещенко, прибув у Чорнобиль згідно з наказом. Буде керувати господарськими справами. Уважно приглядаємося до його особи. Зім’ятий костюм, руде, поріділе волосся, не підголені щоки, пооране зморшками чоло та байдужий погляд очей свідчать про цілковиту приреченість офі­церській недолі. Й справді, в його бесіді немає патетичних ноток про високий обов’язок радянського солдата, немає моралізаторсь­ких повчань, немає скритих погроз. Натомість він коротко ви­словлює надію, що ми всі разом будемо добре працювати і не бу­демо один одному робити прикростей. На наше хвилююче питання «коли поїдемо додому», він висловлює припущення, що до Нового Року повернемося в рідні місця.

Тим часом все більше відчувається подряпування в горлі і все сильніше воно пересихає. Одного солдата з нашого поповнення поклали в санітарну частину з діагнозом ангіни. Я особисто ря­туюся від цієї хвороби сульфамонометоксіном, що радикально діє, але викликає невелику алергію. Нас усіх обурює те, що в військовій частині немає таблиці з актуальним рівнем радіоактивності. Чи це свідоме приховування, чи забудькуватість команди­рів? Однак такий ненормальний стан речей викликає у солдат недовір’я, невпевненість і страх за власне здоров’я.

Ввечері слухаю звідомлення римського кореспондента B-B-C Домініка про стримане відношення Ватикану до нашої спільної заяви про вихід із підпілля. Причина — відсутність підпису під нею Львівського єпископа Володимира Стернюка. Дуже добре собі пригадую наші відвідини єпископа Володимира в його маленькій квартирі по вулиці Чкалова напередодні публікації цієї відпові­дальної заяви. Коли Йосип Тереля показав заяву з підписами двох єпископів, священиків і вірних та запропонував Преосвященішому поставити свій підпис, останній відмовився і, безпере­станно потираючи руки, схвильованим голосом пояснював причи­ни, головною з яких, на його думку, є невідоме майбутнє.

- Ви робіть, робіть, — говорив він.

Тоді ми з Йосипом Терелею клякнули і, тримаючи в руках за­яву, просили благословення. І таке ми отримали. Йосип просив єпископа Володимира в якийсь спосіб звідомити Рим про дане нам благословення.

13 жовтня 1987. Кожен день у своїй сірій одноманітності подібний до попереднього. Частіше можна побачити, як солдати безцільно тиняються асфальтованими доріжками, як відсутнім поглядом вдивляються у стелю, лежачи на ліжках, як апатично гортають газети у ленінській кімнаті. Тільки приїзд авто лавки з деякими товарами та продуктами, якийсь цікавий фільм чи телевізійна передача, якась гостра розмова ще додають мажорну нотку в не­веселе наше життя.

14 жовтня 1987. Сьогодні кухар забарився з приготуванням снідан­ку. Перед входом у їдальню зібрався увесь полк. Глухий гул неза­доволення зростав і ставав небезпечним. Коли відчинили нарешті двері і солдати чим скоріше почали пхатися до залі, хтось почав бекати, немов баран, решта дружно підтримала його почин. З бе­канням і меканням розсідалися за столами. Видовище було трагі­комічне, але командири чудово зрозуміли — тут жарти погані, бо солдати неначе б їх попередили: «Вважайте, ми — не барани, не тварини, ми — люди». У майбутньому подібних зривів з їжею вже не траплялося.

15 жовтня 1987. В котельні сталася аварія. Розірвало котел під час чергування Віктора Близнюка. Цей солдат взагалі трохи диваку­ватий. Коли розмовляє, дивиться кудись убік і невідомо що думає при цьому. З його оповідань про себе виходить, що він досі ще неодружений. Вдома залишилась старенька мама. Працює в кол­госпі на Волині. Ми сильно підозріваємо, що цей нещасний опи­нився в Чорнобилі замість когось іншого, тобто його коштом хтось відкупився від служби у Чорнобилі. Хоч як його лаємо за ту аварію, проте нам усім шкода Віктора.

- Воно ж нещасне, що з нього візьмеш, — зауважує хтось.

Віктор має постіль на другому ярусі, якраз наді мною. Він часто сідає біля мене й потиху, щоб інші не чули, розпитує про Бога, про християнське життя. Я бачу, як тяжко він переживає аварію, що спричинився до неї через неуважність. Він усвідомлює, що ремонтувати нещасний котел будуть змушені всі. Заспокоюю його, як тільки можу. Він несподівано заявляє мені:

- Я теж вірю, що Бог є, — і виймаючи з кишені хрестик, каже: Ось мені мама дала!

- Вікторе, це добре, що маєш хрестик, але його слід носити не в кишені, а на грудях.

Я даю йому цупку нитку, він протягає її через верхній отвір хреста і, зв’язавши її, урочисто накладає на свої груди. Ніхто з нього не сміється і не кепкує, тільки один солдат зауважує іронічно:

- Якщо б не аварія, то, може, не повірив би ти в Бога і хрести­ка не одягнув би.

Старі Соколи

20 жовтня 1987. Нарешті отримав давно очікувану передачу від батьків. В ній найнеобхідніше: свіжі проскурки та богослужбове вино, розчинна кава й ще деякі дрібнички. Довідуюся тим часом, що на санітарно-перепускний пункт біля села Старі Соколи, Іванківського району, потрібні кочегари. Розшукую на мапі це село. Воно розташоване безпосередньо на межі тридцяти кілометрової зони. Що ж, варто було б перенестися на нову роботу, хоч це і небезпеч­ніше, бо ближче до реактора. Звертаюся до командира частини з проханням відрядити мене у це село. Підполковник Ґордеев говорить:

- Якщо організуєш відповідну команду кочегарів, електриків, слюсарів, будь ласка. Я не маю нічого проти.

- Але товаришу полковник, мусить бути якась заохота, примі­ром, тривалість нашої служби — не довше, ніж до Нового року.

- Гаразд, я подумаю. Приходьте в понеділок.

22 жовтня 1987. Поїздка в село Старі Соколи, так би мовити, на ро­звідку викликає хороше враження. Хоч роботи немало, бо треба і котельню підготовити до запуску, і опалення до житлових буди­ночків запровадити, і водопроводи перевірити, все ж таки це значно краще, ніж у нашій понурій військовій частині. Тим біль­ше, що від котельні село недалеко, а в ньому живі люди, бібліоте­ка, пошта, телефон, а що найголовніше — начальство далеко. Розпочинаю агітувати. Охочих щось небагато, бо існує немалий ризик. Але запевнення Бекещенка, що всі із Старих Соколів до Нового року будуть дома, робить своє.

26 жовтня 1987. Представляю майорові Бекещенкові список потріб­них спеціалістів: нашим командиром мав би бути ст. лейтенант Коваленко, вища технічна освіта, живе у Тернополі, опалювачі: Дощин Богдан, мій односельчанин, Дулевич Володимир, Вознюк Михайло, Микола Ховайло, українці з Волині і Рівенщини, В’ячеслав Скрябін  і Юрій Токмаков, росіяни, з Житомирщини, Михайло Гаври­лів, підмінний кочегар і начальник зміни, Мирослав Швець, львів’янин, слюсар-фахівець, Михайло Козар, електрик, фахівець, родом з села Гірське, Миколаївського району. Разом 10 осіб. Майор Бекещенко цей список «благословив».

28 жовтня 1987. Повернувся з похорону своєї мами підполковник Ґордеєв. Підходжу до нього і висловлюю йому співчуття з приво­ду втрати найдорожчої людини, а також питаю, як звали його маму.

- Акуліна.

Товаришу командир, чи можна за неї помолитись. Службу Божу відправити?

- Я не знаю, чи це щось поможе, але моліться.

Тут він уважно подивився на мене і сказав:

- Ти, прости мені за те, що так повівся тоді, знаєш, п’яний був. Та й наговорили мені про тебе багато нехорошого, але бачу, ти — порядна людина.

- А я ще тоді вам простив, бо християнська віра вимагає на­віть ворогам прощати. Я буду і за вас молитись. Росіяни завжди тримались віри і тільки комунізм пошкодив. . .

Тут командир затривожився і, попрощавшись, відійшов.

По обіді приїхали автобусом артисти з Києва, влаштовують концерт о 17-й годині. Бажаючих назбиралося багато — майже увесь полк. Спочатку імпресаріо звертається до присутніх:

- Добрий день, прікарпатци. Сєйчас перед вамі виступят артісти Кієвской ґосударствєнной філармонії і ансамбль «Родниє напєви». Начінаєт наш концерт ізвєтная певіца, представлявшая наше українскоє іскусство в Берліне — Лідія Кондрашевская. Она ісполніт «Днєпровскій вальс».

По закінченні цієї пісні імпресаріо оголошує: «Послушайтє в етом же ісполнєнії пєсню ‘Соловей’». Тим часом невідомо звідкіль залетів у залю горобець, який літав від одної стіни до другої і голосно цвіркав. Це викликало у слухачів неабиякий сміх, осо­бливо ж тоді, коли Кондрашевська, заламуючи руки і заплющив­ши очі, брала найвищу нотку і немов би наслідуючи солов’я пи­щала «а-а-ааа-ааа-а». По закінченні солов’їної пісні з участю горобця, «Байкальську баладу» на слова Р. Рождественського ви­конав артист філармонії Борис Лобода. У його ж виконанні про­звучала «Балада про ластівку» на слова Євтушенка. Його засту­пив артист Київської філармонії Віктор Кавун, який виконав «русскую народную пєсню»: «Віжу чудноє прівольє», опісля заспі­вав, о чудо, українську народню пісню «Ніч така місячна», зви­чайно ж, без слова «Господи», і продовжив свій виступ піснею «Хай щастить вам, люди добрі», яку солдати сприйняли іронічно, бо ж про яке щастя можна говорити, а тим більше співати в 50-ти кілометрах від реактора. Виступали ще й інші артисти, серед яких своїм громовим голосом відзначився Григорій Гаркуша, особливо тоді, коли, затиснувши п’ястуки і потрясаючи ними, кричав пісню «Ето день пабєди».

А тепер я перейду на українську мову, — несподівано по-ук­раїнськи сказав Гаркуша, — і прочитаю вам гумореску Павла Глазового «Де краще танцювати».

Закінчився концерт дуетом Кондрашевської і Гаркуші, які за­співали пісню «Ой на горі два дубки». Підполковник Ґордеєв под­якував артистам і подарував їм військовий одяг польового зразка, т. зв. ВСО. У свою чергу артист Харитонов від імені цілої групи подякував командирові та присутнім і виконав спеціально для Ґордеєва вельми смішну гумореску, яка не дуже розвеселила його, що похоронив свою маму.

Відтак була вечеря, телевізор і стара наметна нудьга.

31 жовтня 1987. Почали ми, кочегари, своє нове життя у дерев’яно­му будиночку неподалік санітарно-перепускного пункту (т. зв. СПП) в селі Старі Соколи. Ангіна, що тривала майже місяць, поступово мене покинула, шкіра на підошвах ніг нова, рожева, свіжа і біль­ше не лущиться. Деколи ще поболює голова, але то, кажуть, від погоди. Ці ж самі зміни відчувають інші солдати. Вирішили ми напитися кави. Націдив я з крана води у горнятко, включив кип’ятильник, через декілька хвилин вода закипіла. Вийняв кип’я­тильник, заглядаю у горня.

«Та що це за мара?» — думаю. Вода стала цілком коричневою. Мабуть, кип’ятильник забруднився. Помив я його, знову зварив води, а вона — коричнева. Дивна річ: вода з крана чиста, мов сльоза, а нагрієш — темніє. Це ж добре, що ми вчасно зауважили. Що робити тепер? Треба, мабуть, у село йти за водою нерадіоактивною. Питаємо місцевих мешканців, де криниця.

- Єсть у нас дві криниці, — радо пояснюють нам дві старших жінки. — Оце ж одна посередині села, а друга на початку. Чи можна пить із неї? Питаєте. А чого ж не можна? Ми он п’ємо і нічого, не вмираємо. Та лучче купувать у магазині мінеральну, привозную.

Відчувається, що ці жіночки дуже співчувають нам, вони раді нам допомогти. Але їх постаті скоріше викликають у нас співчут­тя. Куфайки, дешевенькі сукняні, чоботи, невиразного кольору товсті хустки на головах, обличчя поорані передчасними зморш­ками, і що найстрашніше — порожні очі, без погляду у майбутнє, без радости, глибокі сумні очі, неначе на картинах Модільяні. Як повертаємо додому з водою, Богдан Дощин каже:

- Ці люди, безперечно, приречені.

Воду з криниці перевіряємо дозиметром, який каже: «В межах допустимо­го». Кип’ятимо її... нічого. .. не темніє... П’ємо запашну каву і беремося до роботи. Спочатку кожен влаштовує своє житло, кім­натку. Маємо партер і один поверх, чотири житлових кімнати, кухня, ванна, коридори, спіжарня. Немов готель який. Котельня працюватиме на солярці, а ми в ній за змінами по черзі: добу відробив, а дві дома. Продукти завозитимуть нам із частини, а го­тувати їжу будемо почергово.

1 листопада. Важлива дата - упокоєння митрополита Андрея Шептицького. Конче треба шукати віруючих людей в селі Старі Соколи, щоб помолитися. Беру літургійні речі і приходжу до крамниці, де завжди багато місцевих людей. Питаю жіночок, ті найбалакучіші:

- А хто з мешканців вашого села найстарший?

Трохи поміркувавши, кажуть:

- Єсть така у нас, Катерина Даниловна, живе недалеко од школи. А навіщо Вам?

- Так, хочу поговорити з нею. Про голодомор 33-го розпитати. Нам, галичанам, це цікаво знати. Може, і ви щось розказали б про це?

Жіночки переглянулись між собою і якось боязко почали роз­ходитись. Одну, що йшла в сторону школи, я наздогнав і так вче­пився її, що таки змушена була показати хату Катерини Даниловної. Хата мені з першого погляду сподобалася, бо бідна і невеличка. Відкрив хвіртку, зайшов на подвір’я, підійшов дверей із старомодною клямкою, постукав. Ніхто не відповідає, тискаю клямку і, зігнувши голову перед низьким одвірком, входжу до темних сіней і знову стукаю. Ніхто не відповідає. Знову відкриваю двері і потрапляю до невеличкої кухоньки, де за столом сидить дуже старенька бабуся.

- Слава Ісусу Христу!

- А драстуйте, драстуйте.

- Пробачте, що тривожу. Оце люди сказали, що Ви у цьому селі найстарша. Рішив до Вас зайти. Служу тут неподалік, у котельні працюю. Галичанин. Звати мене Михайло Гаврилів. - - Дозвольте поговорити з Вами.

- А чого ж, говоріть.

- Знаєте, бабусю, я священик, хочу помолитись, бо там, де жи­ву, немає відповідного місця. Чи дозволите у Вашій хаті молитись?

- А чого ж, моліться. Я сама у Бога вірую.

Я полегшено відітхнув. Ризик був великий. Не дай, Боже, натрапив би на лихих людей і все село знало б уже, хто я і що шукаю. І навряд чи погодився б хто пустити мене до своєї хати молитись. Тим часом господиня розговорилася.

- Я народилась в 1889 году, стара, як собака, пора вже й умирать. І голод цей страшний пережила отут, у Соколах. Багато тоді людей померло, особенно старих. Я не померла тільки тому, що трохи заможніше жили, але і нам приходилось кропиву і лободу їсти. Голод був тому, що запаси хліба забрали й не було де купить. Около п’ять душ на день умирало у своїх хатах. А як хто ішов за хлібом та й дорогою помер, то там його і хоронили. Та оце ж я й кажу? Хоронили! Закопували!!! Це був страшний час, страшніший од революції, од войни страшніший. Як война почалась, так у нас тут хвактично войни і не було, не бились значить.

Про церков питаєте? Еге ж, була у нас і церква у Нових Соколах, її по війні й розібрали. Ми плакали й ругали, ніщо не помогло. Як церква була, то батюшки по-українськи молились, оце ж як ми з вами говоримо.

Катерино Данилівно, як думаєте, церква потрібна людям?

- А чого ж, конечно потрібна, без неї нічого доброго не буде, і не буде лучче, чим тепер.

- А як реактор вибухнув, то що діялось у вашому селі?

- У нашому селі силою не вивозили, люди самі втікали. Хотіли взяти свої речі, так їм не давали, бо ж зараженії. Тепер мало залишилось. Дітей у школі усього сємдесять учиться. Малих дітей, слава Богу, і не видать. А їм он садок строять, а хто ж у ньому жить буде?

- Як уважаєте, чи християнська віра буде розвиватись тут, на нашій Україні?

- Чи буде? Старші будуть віри держатись, а молодші — трудно сказать. Хіба друга власть прийде, а при нашій, що тепер, совітській, так ні. Та й батюшки тепер не так моляться, не по-нашому. Старий режим, кажуть, поганий був, так і новий нічого луччого не добився.

- А як думаєте, чи буде мати Україна кращу долю?

Я українка. Люблю Україну! Яка її доля? Худше і худше. Луч­чого не видать. Може, всемірна война буде, так все може змінитись.

- Катерино Данилівно, так ви дозволите помолитись у Вас?

- Будь ласка, будь ласка. Оце підемо в більшу хату.

Заходимо. Справа в кутку висить ікона Богородиці. Зліва ліжко чисто застелене, а справа дерев’яний тапчан, стіл під вікном. На моє прохання господиня застелює стіл, приносить горнятко з во­дою. Перед початком Служби Божої повчив її, як треба мо­литись. Це ж треба, по стількох роках без церкви, бабця добре відповідала: «Господи помилуй», «Подай, Господи». Хотіла мене пригощати по Службі Божій, але я відмовився. Прощаючись, до­мовились ми на завтрашній день на годину 16 зустрітись. Від Ка­терини Данилівної зайшов до бібліотеки, де господарювала заві­дуюча Раїса Михайлівна, як виявилося — велика книголюб. На перший раз випозичила мені «Дети Арбата» Рибакова, що на той час був, так би мовити, бестселером.

2 листопада 1987. Святу Літургію знову відправляю в хаті Катерини Данилівної. По закінченні Служби Божої господиня розповіла мені, що тут неподалік, у селі Романівка, яке совєтська влада перейменувала на Орджонікідзе, є віруючі, як вона окреслила — «вашой віри», а в сусідньому селі Красиловка «єсть віруючі, що двома пальцями хрестяться». Несподівана інформація мене дуже зацікавила, і я вирішив найближчим часом відвідати ці села і по­знайомитись з віруючими. Вертаючи домів, завітав у бібліотеку. На цей раз тут було більше людей, серед яких четверо вчителів. Усі жінки. З них одна з Тернопільської области. Її спрямували сюди примусово по закінченні педагогічного інституту. З їх роз­мови виявилося, що в школі навчається всього 70 дітей, що будів­ництво нової величезної школи майже закінчено і що вона у май­бутньому нікому не потрібна, що в школі гострий дефіцит учитель­ських кадрів і що ніхто тут не хоче працювати. Вони тут же ж запропонували мені вакантну посаду вчителя української мови. Я, звичайно, подякував і відмовився, бо, навіть при найбільшому моєму бажанні працювати тут вчителем, влада греко-католицькому священикові цього б не дозволила.

Сьогодні припадає моя черга разом з Богданом Дощином нести воду з криниці. Для цього маємо військовий резервуар на 20 лі­трів, який носимо на довгому дрючку. Дорогою Богдан розповідає мені про свої в тому числі й сімейні клопоти.

- Хочу залишитись тут до весни, — говорить він. — Чого поїду додому? Мені тут непогано: зарплата йде, їжа добра і робота легша, ніж на підприємстві.

- Але ж тут радіація!

- Все одно колись доведеться помирати, — філософськи об­ґрунтовує своє рішення мій односельчанин.

Ввечері усі гуртом споживаємо вечерю, що її приготував Богдан Дощин. Професія кухаря йому вельми сподобалася, та й треба сказати, що він смачно готує їжу. Відтак маємо багато вільного часу. Кожен використовує його по-своєму: хто грає в доміно, хто читає газети. Я беруся слухати «вражі голоси» з закордону, зокрема «Радіо Свобода».

7 листопада 1987. Вночі випав невеликий сніг. А сьогодні ранком приїхав новий замполіт нашого полку, невеличкий на зріст майор, але, як згодом виявилося, з великими амбіціями. Поздоровив нас із «сємідєсятілєтієм вєлікаго октября» і висловив упевненість, що ми, «надхнені великими ідеями революції», ще успішніше та з більшою відповідальністю будемо працювати на цій ділянці неви­димого фронту в боротьбі з радіацією. «За совєтскую власть я вас аґітіровать не буду, — сказав майор, — то, што она просуществовала сємдєсят лет, говоріт само за себя». Відтак, крутнувшись на одній нозі, маленький замполіт заскочив у авто і помчав інших надихати «великими ідеями». Усі полегшено зідхнули і пішли до хати радитись, як найкраще «празник відзначити». В часі вечері на столі появилися не тільки страви, приготовані Богданом, але й пляшки з горілкою. Хлопці випили, повеселішали і почали розка­зувати по черзі різні історії та анекдоти. Деякі я записав у блокнот.

Ось один анекдот: «Василь Чапаєв написав автобіографію. Його ад’ютант Петька поцікавився, що ж такого великого зробив шеф. Розгорнув тов­стенну книгу і читає його життєпис: як Чапаєв народився, як виростав, як став командиром совєтської армії, як купив собі коня, як сів на нього, як поїхав, цокаючи копитами: цок-цок-цок-цок-цок. . . Гортає Петька сторінку за сторінкою і все читає: цок-цок-цок... Аж на­решті на останній сторінці довідується, що Чапаєв приїхав у штаб».

Зустріч зі «святим майором»

Впродовж свого перебування в Старих Соколах я зауважив одного високого кремезного офіцера у мундирі, але без військових відзнак. Він увесь час займався різними роботами, то тут то там старався допомагати. Я зацікавився цією дивною особою і, насмілившись, підійшов до нього й чемно спитав його, чому він тут? Він сказав, що є сильно опромінений радіацією, бо одним із перших брав участь у засипанні аварійного реактора, що йому робили багаторазово переливання крови у найкращих лікарнях, однак, він опромінений й приречений на швидке вмирання і що він решту свого життя хоче посвятити боротьбі з радіацією. Він має сім’ю: дружину і дітей, однак залишив їх, щоб бути тут корисним людям.

- Понимаешь, мне остались считанные дни и я буду до конца бороться с этой радиоактивной заразой.

Я дивлячись на цю людину дещо знітився і несміливо спитав його:

- Вибачте за неделікатне питання. Як Ви ставитесь до вічності, до справи віри, Бога?

-  Я не знаю, - сказав він, - есть Бог или его нет, но я знаю точно, что я должен делать – это сколько, сколько могу бескорыстно отдать остаток моей жизни для людей.

Я сказав до нього: «Товарищ (майор – підказав він мені), товаришу майор, разрешите пожать Вашу руку на знак благодарности и глубокого уважения к Вам!»

Він простягнув свою сильну правицю і ми потиснули собі руки, дивлячись один одному в очі тривожним, довгим і благальним поглядом. Мені дуже прикро, що я навіть не знаю його імені, імені святого чоловіка.

Зустріч зі старовірами і римо-католиками

8 листопада 1987. Неділя. Переодягаюся в цивільний одяг. Беру тор­бинку з необхідними для богослужіння речами. Прегарна сонячна погода сприяє подорожі. Земля вкрилася пеленою білого снігу і неначе б відпочиває від радіації. На дорозі безлюдно. Тільки на посту ДАІ маячать постаті чергових міліціонерів, а трохи далі видніється огорожа Одеського полку. Кажуть, що довкола ЗОНИ розташувалося 60 військових частин різних військових округ, у тому числі й нашої Прикарпатської. Розповідають, що в Одеському полку страшна дисципліна, що солдати маширують до їдальні під оркестру, що віддають при зустрічі з офіцерами честь і т. п.

Згідно накресленій Катериною Данилівною схемі прямую асфаль­том у сторону Красилівки, де мали б жити цікаві християни, що хрестяться двома пальцями. Правдоподібно, старовіри. Йти треба кілометрів чотири-п’ять. Дорогою проказую молитовне правило. Нарешті неподалік асфальту показуються хатки. Щоб скоротити шлях, звертаю на польову дорогу. Входжу в село і потрапляю на головну вулицю. Через якийсь час зустрічається крамничка з продовольчими товарами. На всяк випадок купую свіжі булочки і молоко в папе­ровому пакеті. Іду далі, шукаючи очима купол храму. Виявляється, що він розташований в центрі села. Брама зачинена. Розпитую людей, коли буде Служба, чи є священик? Вони охоче, навіть з радістю розказують спочатку історію свого села, а саме: тут було колись велике і недоступне болото, сюди втікали з Росії жорстоко переслідувані антихристом — царем Петром Першим — старовіри, які боронили себе перед знищенням, бо не хотіли приставати до «офіційної сатанинської синодальної Церкви».

- Ми, — заявили співрозмовники, — сповідуємо нашу стару правильну віру.

Я звернув увагу, що більшість мужчин мають кудлаті бороди, а жінки старомодний довгий одяг. Вони радять мені зайти до Антоніни, яка краще від них знає віру і зможе мені більше розповісти. Одна з жіночок погодилася запровадити мене. Хата Антоніни зна­ходиться неподалік храму, невеличка, дерев’яна і, як тут прийнято, з квадратовими маленькими віконцями, обтягненими пластиком. Стукаємо. Виходить старенька напівзгорблена старушка. Знайоми­мося. З її розповіді виходить, що священика не буде, бо поїхав в інше село, що священик їхній одружений і має п’ять дочок, що сьогодні віруючі будуть самі у литись, але не в храмі, а у молитовні. Антоніна відтак питає мене, якої я віри і як я хрещусь. Показую їй, кладучи на собі знак хреста. Вона, гострим поглядом зміривши мене, заявляє:

- Щепотью душі і нє спасьош!

Іншими словами, і якщо не буду хреститись трьома пальцями а не двома, то піду до пекла.

Я, щоб зробити їй приємність кладу на собі знак хреста двома пальцями. Бабуся дуже задоволена цим. Безперечно, їхня поведінка щодо зовнішніх знаків - це нагадує фанатизм. Я й не дивуюсь, бо саме такий впертий і непохитний фанатизм допоміг цим людям протягом багатьох століть втриматись при їх вірі. Продовжую розмову. Виявляється, що старовіри приймають вчення про Непо­рочно зачату Діву Марію, про Євхаристію, про митарства душі після упокоєння людини, про досмертну нерозривність подружжя, і це все на відміну від вчення, як висловилась Антоніна, «ніконовської сатанинської Церкви». Надходить час йти до молитовні. Антоніна бере мене з собою. Дорогою питаю її, чи не будуть вони переїжд­жати в іншу місцевість.

- Ми здєсь роділісь, здєсь і помірать будем, — рішуче відпові­дає вона.

Приходимо до невеликої хатки, що неподалік храму. Входимо в сіни, відтак у кімнату. Тут невеликий іконостас, перед яким стоять аналої з товстими книгами. Людей зібралося небагато. В основному жінки. Молодих зовсім немає, крім двох дівчат.

- Це дочки нашого батюшки, говорить одна жіночка, Вони добре співають, по-церковному.

Починається служба — обідниця. Жіночки позакладали руки на грудях і в певний момент усі разом дружно, чітко і швидко хрестяться двома пальцями Співають в унісон з російською вимовою. Провадять спів священикові дочки. По закінченні Богослужби віруючі охоче випроваджують мене й показують дорогу на Романівку та докладно пояснюють, як туди дістатися.

- Оце ж ідіть просто пасовищем, а потом на міст. А як пере­йдете його, спитаєте де Романовка. Там єсть ваші віруючі католики.

Дорога виявляється не близькою. Це справді добре, що купив їжі. За селом покріпляюся булочкою з молоком і прямую далі. О годині 15 приходжу в Романівку. Питаю першої ліпшої жінки, де живуть католики. Її таке питання зовсім не дивує.

- Це ж ви, мабуть, до Стасі Адаменко, — міркує вона. — Ондечки її хата. Ідіть просто і нікуди не звертайте. Як одкриєте хвіртку, то вважайте, бо у них і собака єсть. Вона тільки гавка — не кусає.

Приходжу до Стасі. Це старша жінка років 60-ти. Хата велика, простора. На стінах образи Пресвятого Ісусового Серця і Непо­рочного Серця Діви Марії.

Знайомимося. Пояснюю їй, хто я такий і чому тут опинився. Розповідаю про нашу переслідувану Церкву. Питаю її, чи дозво­лить відправити Літургію. Вона дуже радо погоджується.

Так це ж Вас Сам Господь приніс. Я оце лежу хвора, тільки недавно підвелась. Навіть по радіо Служби Божої не слухала. Треба було б інших позвать. Ви подождіте, а я до Франі сходжу, вона недалеко живе.

Згодом повертається не сама, а з гуртом людей. Приходять інші. Поступово хата наповнюється віруючими. Участь у читаній Службі Божій намагаються брати всі. Відтак, сусіди просять мене відпра­вити у їх хаті панахиду за нещодавно померлого родича. Як же ж їм відмовити? Після панахиди пригощають мене обідом і навипе­редки розповідають мені і про Чорнобильську трагедію, і про го­лодомор 33-го.

- Нашу сім’ю знаєте хто од смерти спас? Не повірите! Оця липа, що перед вікном. Сусіди нам кажуть: ‘Вона ж заважає вам, зрубайте’. А ми її ніколи не зрубаємо, хай живе. Це ж вона нас своєю корою кормила. Ми її до стовбура були обдерли, а вона, бач, вижила і живе разом з нами, і хай живе! Ми з нею тут і залишимось. Нікуди виїжджать не будемо. Якщо од радіації всохне, тоді зріжемо.

- Зріжемо і самі дуба вріжемо, — жартує господар.

Розпитую, звідкіля у цьому селі взялися католики. Виявляється, що це нащадки давніх греко- католицьких родин, яких змушували переходити в московське православ’я і які, рятуючи свою віру, приймали латинський обряд.

Католики розповіли мені, що до них бодай декілька разів на рік приїжджає римо-католицький священик з Києва отець Крапан з тим, щоб їх посповідати, запричащати, дітей похрестити чи похоронити.

В основному на Богослужбу до Києва їдемо, а хто не може, то по радіо ватиканському слухає. Чи по-польськи уміємо розмов­ляти? Питаєте. Ні, не вміємо. Хтось із старших знає декілька слів. А молимось як? Оце пишемо польські молитви українськими бук­вами. Так нам легше читать. Чи хотіли б ми по-українськи? Аяк­же ж, дуже хотіли б. Зрозуміли б краще молитви і Службу.

Розмова триває довго. Одна молода жіночка, що недавно заміж вийшла, хотіла б шлюб узяти. Чоловік її не проти. До Києва їм далеко, а якщо б я приїхав до них, то повінчалися б. Я пояснюю їм, що служу в армії і гарантувати щось конкретне на майбутнє не можу. Шкода, звичайно. Прощання дуже зворушливе. Мене за­прошують приїхати наступної неділі.

9 листопада 1987. Понеділок. Кажуть, що понеділок — важкий день. А для нас це справді так. Щось на СОПі калорифери не гріють. Треба шукати причини. Мабуть, повітря потрапило у труби. Поки Мирослав Швець перевіряє трасу, ми подалися на КПП (контрольно-перепускний пункт), щоб там оглянути теплотехнічне обладнання. На КПП здійснюється дві контрольних перевірки: для тих, що в’їжджають, і для тих, що виїжджають з тридцяти кілометрової ЗОНИ. Перший і другий контроль здійснюють міліціонери. Вони старанно оглядають кожне авто. На наше запитання, для чого така прискіпливість, молодий сержант відповідає:

- Щоб ‘кави’ в зону не ввозили. Понял?

- Ну, а тих, що з зони повертаються, чому перевіряєте?

- А це для того, щоб нічого зараженого не вивозили. Щоб маро­дерством не занімались. Понял? Много тут поначалу було таких, що тащили із зони запчастини, а потом продавали частникам. Тепер спробуй пошукать їх, коли вони по всьому Союзу. А шофери од них облучаться радіацієй. Случай був. Послє аварії в одном універмагу у Чорнобилі од зимових пальто усі норкові комірці поодрізували і стащили. Попродали, конєчно. А вони заражениє. Не одной дамі шия облучиться.

Ми пішли трохи далі до «ревуна», чи, як тут говорять, «японсь­кого бика». Це такий японський апарат для вимірювання радіоак­тивності. Коли поблизу нього переїжджає «засвітлений» автомо­біль з надмірною дозою радіації. то «японець» вмикає сирену і червоне світло. Такий автомобіль завертають назад, щоб помити. Якщо опромінення і надалі залишається, то тоді автомобіль під­лягає захороненню. Усі солдати, що повертаються із зони, обо­в’язково миються на КПП і й проходять перевірку дозиметром. При потребі змінюють свій опромінений одяг і взуття. Найбільша проблема, як розповідають офіцери, — це проблема радіоактивної води. Що з нею робити? Вона просочується в ґрунт, змішується з ґрунтовими водами і розноситься хтозна куди. Так ось чому кип’ячена вода стає коричневою, — подумав я.

11 листопада 1987. Приїхав до нас замісник командира по госпо­дарській частині майор Бекещенко. Як то кажуть, під градусом. Почав мені розповідати про своє невдале сімейне життя, про труднощі з військовою службою, про кінець кар’єри. Відтак пере­йшов на політичні справи.

- Ось і Єльцина сьогодні відсторонили. А знаєш, що це озна­чає для перебудови? М-да, сильні ще сталінці, тиснуть!

Я, звичайно, мовчав. Хто його знає, чи й ти часом не сталінець? Як він виговорився, я сказав йому:

- Товаришу майор, у мене до вас прохання є.

- Яке?

- Мені у Київ треба поїхати, до католицького священика, щоб висповідатись. Вже скоро два місяці, як я сповідався.

Майор наче б отверезів і довго думав. А відтак сказав:

- Гаразд. Скажи, коли хочеш їхати. Я відпущу.

15 листопада 1987. Неділя. Моя зміна. Всю ніч доведеться провести у котельні. Добре, що хоч тут є вигідне крісло для відпочинку. Можна трохи подрімати. Ранком о 7.00 вмикаю радіоприймач і пошукую Ватикан. І ось приємна несподівана вістка. Передають інформацію, що священика Української Католицької Церкви Гавриліва забрали до Чорнобиля на службу. Ну, якщо так, то мені вже не довго залишилося тут бути, подумав я.

Поїздка в Київ

18 листопада 1987. Майор Бекещенко таки дотримав свого слова і дозволив поїхати в Київ. Один із тут працюючих цивільних робіт­ників Віктор своїм автомобілем має намір їхати в столицю. Він погодився і мене з собою взяти. Переодягаюся у цивільний одяг, беру з собою паспорт, бо то є дуже важливий документ на всі випадки життя. Як у нас жартують: «совєтська людина складається з двох найосновніших елементів — скелєта і паспорта». Приїжджаємо до Києва ввечері. Я висідаю біля найближчої станції метро і зголошуюся до пана Клима Семенюка, адресу котрого отримав від Йосипа Терелі. Господар радо запрошує мене до хати, чи пак, квартири. А коли довідується, що я греко-католицький священик, то просить посвятити хату і помолитись за його сім'ю та за Боже благословення у знайденні роботи. Клим нещодавно повернувся із тюрми, де він відбував покарання як довголітній політичний в’язень за свою бо­ротьбу проти московської окупації України. Він хоче влаштуватись кочегаром, але має деякі труднощі. Ми спільно молимося з надією та вірою, що, може, вже ті кляті переслідування закінчаться.

20 листопада 1987. Від пана Клима Семенюка вирішив завітати до сім’ї поета Миколи Горбаля, який ще не повернувся з в’язниці. Його дружина Ольга Стокотельна та її сестра Марія радо погод­жуються взяти участь у Службі Божій та помолитись за швидке повернення не тільки Миколи, але й усіх політичних в’язнів, в’я­знів сумління. Над столиком-престоликом уміщений невеличкий імпровізований іконостас, у верхній частині якого — ікони, а в нижній — фотографії переслідуваних, страждаючих синів і дочок Церкви та українського народу.

В сугубій єктенії долучую окреме прохання: «Ізбавляяй нища от сильна і убога, єму же ність помощника в біді і в заточе­нії і в узах сущих, яко щедр милостивно свободи, приліжно мо- лимтися, Господи, скоро услиши і яко щедр помилуй». Сльози самі навертаються на очі, а уста ще рішучіше шепочуть: «Іосифа в темници іногда в Єгипті заключена преславно свободивий, і нині нами тебе призивающих от уз і горькія біди ізбави, молимтися, Ізбавителю милостивий, услиши і скоро помилуй». Чи довго ще пити їм чашу терпіння, чи довго ще нести наругу від безбожних агарян!

Пані Марія Кондратович радо погодилась супроводжувати мене по Києву, щоб допомогти мені віднайти католицького священика, цебто костьол. Починаємо з адресного довідкового бюро. Але, виявляється, що таких даних у них немає. Нарешті в одному по­дають нам адресу і телефон Ради у справах релігій. Телефонуємо. Я питаю українською мовою:

- Де в Києві знаходиться діючий костьол?

- Нє знаємо, — відповідає сердито якийсь жіночий голос.

І тільки за третім разом нашого настирливого і категоричного:

- Дайте адресу, а то будемо скаржитись у вищі інстанції!

Сердитий голос мужчини сповіщає:

- Вулиця Шепетівська, шість.

По довгих стомлюючих пошуках, нарешті знаходимо невеличкий костьол. Заходимо. Якраз закінчується Служба Божа. Священик сідає до сповідальниці. Людей багато, треба чекати в черзі. По сповіді знайомимося із парохом. Отець Іван Крапан тут, у Києві, працює довший час. Добре розмовляє українською мовою, розпо­відає про свої проблеми, а також ділиться радісними враженнями з відвідин його парафії сестрою Терезою Калькутською. Пригощає нас обідом. А відтак, довідавшись про мою візиту у село Романівку, дуже тішиться і подає адреси католиків в інших селах. На про­щання він тисне мені руку, дарує богословські книги й каже:

- Кріпіться, отче. Наскільки мені відомо, радіація монахів не чіпляється. А з цими книгами, сподіваюсь, вам не буде скучно.

Перед самим від’їздом до Старих Соколів я придбав фотоапа­рат, щоб увіковічнити найцікавіші місця, зокрема стару липу в селі Романівка.

Боротьба за право молитися

22 листопада 1987. Знову моя черга працювати у котельні. Цього разу вдень. Прибули цивільні спеціалісти-теплотехніки з Прип’яті, щоб ознайомитись з роботою нашого СОПу і запропонувати свою допомогу. Одного з них ми вже знаємо. Це Валентин, мужчина років сорока п’яти, дуже товстенький і низенький. Напевно тому його прозвали «Вінні Пухом». Він не ображається. Ми цікавимося, що саме приваблює цих цивільних сімейних людей працювати тут, у радіоактивній зоні. З їх розповідей виходить, що основний мотив їхнього перебування тут — це матеріяльний стимул і пільги, з їх роботою пов’язані. Один з них розказує:

- Можливо, найбільшою проблемою четвертого енерґоблоку є неможливість відводу газів. Ось чому, як правильно показують дозиметричні замірювання, четвертий реактор пульсує, тобто один-два рази на тиждень викидає гази в атмосферу, підвищуючи тим самим радіоактивний фон. Дуже ймовірно, що саркофаг може дати тріщини.

Інший, перебиваючи його, каже:

- А що стосується роботи інших трьох енергоблоків, то за­трати на їх обслуговування такі великі, що вироблена ними елек­троенергія надто дорога. Дешевше було б, якби обслуговуючий персонал вручну крутив турбіну.

- Зате, — долучається до розмови третій, — ми показали цілому світові, що радянські АЕС не бояться жодної підвищеної радіоактивності. І якщо навіть наша радянська політична електроенер­гія коштуватиме 10 рублів за кіловат, то компартія і уряд Чорно­бильської АЕС не закриють.

Розмова ще довго продовжується в такому іронічному стилі.

О 19-й годині приїхав вантажівкою майор Бекещенко і чомусь почав мене намовляти негайно їхати в полк. Що? Яка причина? Говорити не хоче.

Там про все довідаєшся. Будеш працювати писарем у продо­вольчій службі, — говорить він схвильованим голосом Товаришу майор, але ж я не маю професії писаря. Бекещенко, коли переконався, що їхати з ним я не збираюся, подався в полк. Через годинку вернувся не сам, але із чотирма здоровенними офіцерами і заявив:

Ми вас змусимо підчинитися!!!

Гаразд, я поїду з вами, але спочатку напишу відповідні заяви. Це моє право!

Я сів за стіл і в чотирьох примірниках написав ось таку заяву:

«Голові Урядової Комісії по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

тов. Щербині

католицького українського священика, сержанта РА,

громадянина Гавриліва Михайла Петровича

ЗАЯВА

вересня 1987 року за розпорядженням військового комісара Мико­лаївського РВК Ваґанова я був прикликаний до війська строком на 180 днів у військову частину ч. 43187 Прикарпатської військової округи, в якій відповідно до моєї цивільної професії — машиніст газифікованих котлів — я був призначений бригадиром і підмінним машиністом в ко­тельню СППу (село Старі Соколи, Іванківського району, Київської области). Однак, саме мене, а не кого іншого нове командування вирішило відірвати від цієї роботи, яку я розумію і стараюся виконувати сумлінно, та призначити в продовольчу службу писарем. Вважаю таке призначення недоцільним і навіть провокаційним, тому що в цій службі, можливо, не все гаразд і я не бажаю мати нічого спільного з «тьомними дєлами», що, мабуть, мали місце в цій службі, тому що така робота може мене, як греко-католицького священика, дискредитувати. А тому прошу Вас роз­глянути моє прохання і захистити мене.

З повагою Михайло Гаврилів

22 листопада 1987 року

В. ч. 43187 Київська область, Іванківський район, с. Термахівка

Окрім цього, я написав листа родичам та знайомим правозахис­никам у Львові, вклавши копії цієї заяви.

- А тепер мені необхідно піти на пошту і опустити листи в скриньку.

Майор кивнув здорованям. Двоє з них підвелися і сказали:

- Ми будемо вас супроводжувати.

Дорогою вони вибачалися переді мною:

- Нам сказали, що тут з нашого полку якийсь солдат напився, зчинив бійку і що треба його заспокоїти. Але, як бачимо, нас обду­рили.

- Ви не бійтесь, все буде гаразд, — заспокоювали вони мене.

Я зібрав своє невелике «убожество» в мішечок, попращався із переляканими товаришами і спокійно сів до авта. Прибули на­решті в полк. Мене запровадили до нового начальника штабу під­полковника Попова. Він був лютий, мов дракон. Кричав неймо­вірно, матюкався. Грозив прокурором.

- Расстрелять бандєровца!!! На гауптвахту єво!!! — вигукував він, бігаючи по кабінету.

- А чого це Ви розкричалися? — спокійно сказав я до нього. — Ви спочатку прочитайте заяву. Копію Вам залишаю.

Підполковник уважно почав читати. Перебігаючи рядки очима, він змінювався. Зм’як і нарешті сказав:

- Так ето меняєт дєло. Отвєдітє єво в санчасть, пусть обслєдуют. Єслі здоров — на ґаупвахту, на троє суток.

Я взяв свій клунок і в супроводі здорованів-офіцерів прибув у санітарну частину нашого полку. Після обстеження виявилося, що я не є цілком здоровий. Лікар сказав, що треба робити аналізи і що треба мені не менше десяти днів лікуватися. Безперечно — це була гра. Мені видали лікарняний одяг, запровадили до палати і вказали вільне ліжко. Тут знаходилося декілька хворих. Вони з цікавістю приглядалися до нового пацієнта. Засинаючи, я з приємністю вдивлявся у майбутнє, відчуваючи шостим чуттям, що мене чекають цікаві пригоди.

Військовий лазарет

23 листопада 1987. Рівно о 8 годині в санчастину завітав замполіт полку, підполковник Сидоренко. Він поцікавився моїм здоров’ям. Висловив своє незадоволення написаною і відісланою Щербині за­явою. Взяв моє посвідчення машиніста-оператора котлів, пообі­цяв допомогти і кудись щез. Хворі, тим часом, зосередилися на моїй особі. Коли нарешті я закінчив свою розповідь і вони заспо­коїли свою цікавість, я почав кожного розпитувати про те, які хвороби докучають. Більшість з них, як виявилося, з діагнозами ангіни, переохолодження, болю голови. Один з них розповів про випадок, якому був очевидцем у медсанбаті. Солдат 1958 року на­родження скаржився на головні болі, поколювання в ділянці серця йому не вірили, думали: от собі прикидається, щоб додому відпустили. А коли знепритомнів, було вже запізно. До Києва не встигли привезти його живим — помер по дорозі.

Це вже три таких випадки у санітарному батальйоні, — за­вершив свою коротку сумну розповідь очевидець.

О 17-й годині появився підполковник Сидоренко. Не сам, з якимсь полковником, що назвав себе Купіним. Про себе сказав, що пра­цює в військовому штабі м. Львова, що живе на вулиці Матросова і що він ще сьогодні постарається вирішити моє питання.

- Де я можу відправляти Службу Божу, товаришу полковник?

- Це ми також вирішимо.

Попрощався і відійшов. Через півтора години прийшли зампо­літ і майор Бекещенко. Заспокоюють мене і кажуть, що вже у Старі Соколи їхати не треба.

Відпочивайте, лікуйтеся, — лагідним голосом воркує майор.

- Лікар вам покаже кімнату для молитви, — потішає мене зам­політ. Справді, прийшов завідуючий лікар і запровадив мене до кімнати, де стояв стіл.

- Тут ви можете молитись хоча б цілу ніч, — заявив він мені. Вас ніхто рухати не буде.

Ввечері я скористався несподіваною добротою офіцерів, що так сильно мене полюбили, і відправив Службу Божу за усіх хворих та вмираючих чорнобильців.

1 грудня 1987. Продовжую своє «лікування». В кімнаті шестеро хво­рих, з яких четверо не на жарт. Два з них мої краяни: зі Стрия і з Жидачева. Хлопці на вигляд як дубки, а здоров’я не мають. Скар­жаться в основному на кашель, біль у грудях, подряпування в горлі. Один із важко хворих по сніданку отримав пілюлі, але їх не спожив, а почав розкладати на своєму столику у формі хреста

U

Ці пілюлі, викладені хрестом, сильний кашель і безнадійний погляд хворого справили на всіх гнітюче враження. Всі замовкли. Здава­лося, що на постелі лежить труп і ось-ось має початися похорон.

По обіді ще одна трагічна вістка. Солдат із 12 намету, родом із Любомля, Волинської області, помер. Офіцери із штабу, чи, як їх тут називають, «штабісти», виправдовувались, що його вже хворо­го прислали в Чорнобиль. Але цьому ніхто не вірить. Солдати на­шого полку вирішили зібрати гроші для дружини померлого і його діток. В основному по три рублі. Вийшла непогана сума, щось біля 600 рублів. Троє добровольців мають супроводжувати тіло покійного. Але бажаючих немає, тому наказом призначають окремих людей. Окрім цього, довідуємося, що нещасний 1950 року народження, що мав вже 13 зон, тобто тринадцять разів побував біля реактора, і що йому там зробилося погано і що навіть гелікоптером не встигли завезти його у Київ — помер по дорозі. Ввечері відправляю Службу Божу за всіх усопших чорнобильців. «Радіо Ватикан» звідомило, що до Риму прибув із візитом зі Стамбула патріарх Дмитро І.

2 грудня 1987. В полк прибула комісія з перевіркою. Всюди нишпо­рили, зайшли також і в нашу санітарну частину. Майори, підполковники бігають розгублені, перелякані. Щось до чогось — їм найбільший прочухан перепаде.

По обіді в нашу палату принесли ще одного хворого. Родом з Київської області. Має сорок років, жінку і дітей. За фахом — бульдозерист. Розпитуємо: що і як? Виявляється, ноги терпнуть, не може ходити. Надто довго працював на зараженому бульдозері. Страшна то річ — залишитися на все життя калікою.

Диспетчерське служіння

3 грудня 1987. Сьогодні мене виписали з санчастини і призначили працювати диспетчером в автомобільну службу, що має одну не­величку тісну кімнатку в штабі. Приходить вістка, що хворого на ноги забрали до Києва. Дуже шкода, що не записав його адреси, цікаво було б довідатись про його долю. Може, не дай Господи, йому вже ноги втяли. Деякі хлопці з нашого поповнення встигли набрати собі «радіків» і сьо­годні від’їжджають додому. По закінченні роботи звертаюся до зам­політа ось із такою заявою:

 

Заступникові командира в. ч. 43187 по політичній частині

підполковникові Сидоренкові І.

католицького українського священика, сержанта РА,

громадянина Гавриліва М. П.

ЗАЯВА

28.9.87 військовим комісаром Миколаївського РВК Львівської области полковником Ваґановим я був прикликаний на спец, службу у в. ч. 43187. А тому, що я католицький священик, то поставив перед замполітом майо­ром Аверіним і командиром полку Ґордєєвим питання про надання мені можливости, згідно 52 статті Конституції СССР, відправляти Богослужін­ня. У зв’язку з тим, що 173 стаття цієї ж Конституції наказує всім дер­жавним органам діяти та видавати акти відповідно до Конституції, то й військові сили повинні їй підпорядковуватись.

Виконуючи свій громадянський обов’язок щодо статті 62 1 63, цебто відбуваючи службу в РА, я вимагаю, як громадянин, надання мені реаль­ного права користуватись і 52 статтею Конституції, а саме: використо­вуючи вільний час, здійснювати Богослужіння згідно моїй католицькій вірі і приписам Католицької Церкви.

Попередні командири Аверін і Ґордєєв дали мені усний дозвіл молити­ся в лісі. Тепер, коли настала зима, я змушений звернутись до Вас, як замполіта, з проханням надати мені можливість відправляти Богослужін­ня у відповідному для цього приміщенні. Окрім цього, прошу надати мені можливість сповідатися в католицького священика у найближчому като­лицькому храмі (Київ, Житомир) хоча б один раз на місяць.

У випадку відмови я буду змушений звернутися до вищих інстанцій.

Вважаю, що це моє питання торкається проблеми, яка в теперішній час перебудови і демократизації є актуальною і нею не можна нехтувати. Тому прошу Вас, як замполіта, сприяти позитивному вирішенню цього питання.

Підпис: Гаврилів

5 грудня 1987 р. в. ч. 43187

с. Димарка, Іванківського району.

Київська область.

 

Замполіт дуже уважно читає заяву. Відтак бере «Устав строевой служби» і ще якісь військові книги. Довго гортає їх і нарешті го­ворить:

- Ти розумієш, про твою справу тут нічого не мовиться. І не дозволено, і не заборонено. Що його робити? Поїду я до вищого начальства.

По обіді вернувся замполіт, викликав до себе і каже:

- Ось цей товариш єфрейтор дасть тобі ключі від вільного на­мету і молись у ньому скільки хочеш.

І справді, під вечір єфрейтор вручає мені ключі. Приходжу до намету. Тут чисто прибрано, посередині стоїть стіл. Застелюю його чистою скатертиною, ставлю дві свічки, Розп’яття, образок святого Йосафата з мощами. Окроплюю намет свяченою водою. Починаю Літургію. Скільки днів ще доведеться молитись тут?

Ввечері «Радіо Свобода» передає цікаві звідомлення, що поміч­ник Держдепартаменту США з прав людини Річард Шіфтер мав би сказати, що Москва не піде на легалізацію УГКЦ в СССР, бо вважає цю Церкву національною силою. Західнонімецька газета «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ» опублікувала комунікат, що примас Польщі Юзеф Ґлємп запросив Верховного Архиєпископа УКЦ кардинала Мирослава-Івана Любачівського до Польщі. (Чи часом не на святкування 1000-ліття Хрещення України?) Київсь­кий екзарх Філарет звідомив засоби масової інформації, що в УССР є всього декілька тисяч уніатів. (Що ж, і за це дякуємо). «Радіо Ізраїль» повідомляє, що відомий рятівник євреїв Рауль Валенберґ таки помер у 1947 році в Луб’янці.

9 грудня 1987. Продовжую працювати в диспетчерській службі. Мої обов’язки не складні. Написати маршрутні листи, чи, як тут їх називають, «мандрівки», для автомобілів, що мають виконувати якусь роботу. А наступного дня ранком о 6 годині вручити водіям. Проблема полягає в тому, що із 40 автомобілів тільки 12 можна пускати в зону, бо їх рівень радіації не перевищує норми. Решта підлягає захороненню, тобто знищенню. Але звідкіль взяти інші автомобілі? Ось і доводиться водіям працювати на зараженій тех­ніці. А до чого це може призвести, вже знаємо з свіжого прикладу бульдозериста, що його з хворими ногами забрали до Києва.

Ввечері полк зібрався на перевірку. Командир між іншим ска­зав таке:

- Підполковник Літвінов мав бесіду із солдатами нашої війсь­кової частини і зробив мені зауваження, що я недостатньо інфор­мую вас про події на ЧАЕС. Так ось, в 1987 році сталося 10 смер­тельних випадків, з яких три в нас. Основна їх причина — це порушення техніки безпеки.

Тут посеред солдатів прокотився гул невдоволення, який коман­дир ледве втишив. Починається перевірка наявності солдатів. По закінченні кожен старається якнайшвидше сховатися від холоду у свій намет, де продовжується гаряча дискусія щодо жертв на ЧАЕС.

- Ти думаєш, вони правду скажуть? — гнівливо говорить один.

- Уся ж інформація засекречена!

- Вони увесь час твердили нам з пелюшок: «труд прикрашає людину», а тут, у Чорнобилі, він робить її горбатою.

- А знаєте, як один солдат своїй дружині листа писав? «Ти, мила, питаєш, чи потрібне мені тут, у Чорнобилі, взуття. Не хви­люйся. Тут чобіт дуже багато. Ті чоботи, що їх маю, вже мало шість власників, і всі вони померли, а чоботи залишились. Ба­чиш, які вони міцні. Дасть Бог, в них і додому повернуся».

- Нам сказали у зоні, що треба буде зносити і хоронити 360 населених пунктів.

- Що там пункти? Ось Рудий ліс! Що з ним робити будуть? Спа­лювати не можна, бо радіаційний дим знову на Швецію потягне.

- Хіба рубати і корчувати будуть.

- Фю-фю-ю! Так це ж роботи років на тридцять, не менше.

- Да, усі в Чорнобилі побувають. Нехай не тішаться ті, що від­купились, чи удома лишились, і на них черга прийде.

- Треба буде сказать молодшому братові, щоб собі третю дити­ну зафундував. Легше воно одного малого прокормить у сім’ї, ніж тут загнутись.

Нарешті всі засинають.

Релігія та ідеологія

11 грудня 1987. Сьогодні відбулася цікава розмова з замполітом Си­доренком. Подаю її перебіг в українському перекладі, бо Сидорен­ко розмовляв російською мовою.

СИДОРЕНКО: — Ви дійсно вірите в Бога? Мені здається, що віруючі тільки прикидаються, а насправді вони не вірять.

ГАВРИЛІВ: — Що стосується мене, то я дійсно вірю в Бога Жи­вого, Творця Всесвіту, котрий був, є і буде і котрий є нашим добрим Батьком.

С: — Як можна вірити в те. чого немає?

Г: — Неможливо довести, чи є Бог, чи його немає. У це можна вірити, а можна не вірити. Атеїсти — це теж віруючі люди. Вони вірять в те, що Бога нема. Але що їм це дає?

С: — Як може розумна людина вірити в Бога тепер, у XX сто­літті?

Г: — Між вченими XX століття є багато віруючих людей. На­приклад, Макс Планк, творець квантової теорії, Альберт Ейнштейн, автор теорії релятивності, а відомий палеонтолог П’єр Тейяр де Шарден — це взагалі монах, та ще й єзуїт, книга якого «Феномен людини» була свого часу надрукована в Москві. Отже ж, якщо серед вчених є віруючі, то це найкращий доказ, що між справжньою наукою і вірою немає жодного протиріччя.

С: — Але як все ж таки можна вірити? Що це таке — віра?

Г: — Бачите, віра — це всі ті істини, які Господь Бог відкрив людині і через Ним засновану Церкву усім людям для вірування непомильно подає. Віру не можна вимірювати метрами, кілогра­мами. . . Віра — це Божий дарунок, і в цьому полягає її відмін­ність щодо переконань, які можна набути людськими спроможно­стями.

С: — Я, наприклад, вірю в те, що бачу, чую, чого торкаюсь. Але ж Бог? . . Ви його не бачили.

Г: — Я його не бачив, і ніхто із смертних на землі його не може побачити. Тому, що ВІН — НЕОСЯЖНИЙ ДУХ. Його можна від­чути у своїй душі, в глибині свого серця. «Блаженні вбогі духом, бо вони Бога побачать». Бога відкрив нам у своїй Особі Ісус Христос, що як справжній Бог прийняв людське тіло і став справж­ньою людиною. Ось я Вас, Іване Івановичу, спитаю: ви любите свою жінку?

С: — Люблю!

Г: — А Ви можете ось тут, тепер показати свою любов?

С: — Я її люблю, тому що знаю її, тому що можу її торкнутись.

Г: — А як вона помре (не дай Господи, звичайно), Ви будете її любити?

С: — Буду любити. За те, що вона мені дала щастя, за те, що дітей народила.

Г: — Але ж її вже не буде, а Ви продовжуватимете її любити. Ось так і ми, віруючі, любимо Бога, хоч Його не бачимо. Зреш­тою, справжня любов мусить бути доказана. Християни це роблять - вони вмирають за віру!

С: — Мені неясно ще одне. Як це ви живете так і неодружений? Хіба це нормально?

Г: — Христос сказав до своїх учнів, відповідаючи на подібне питання: «Не всі можуть зрозуміти оці слова, а тільки ті, котрим дано». Ви пробачте мені, але вам, як атеїстові, цього не збагнути. Зрештою, в даній ситуації ми всі монахи, адже жінки тут ніхто не має.

С: — У мене двоє дітей. Я щось залишу по собі. А що залишите Ви?

Г: — Звичайно, діти, як сказав герой одного кінофільму, це щось конкретне. Але ви передаєте життя біологічне, що веде до смерті, ми, священики, передаємо життя духове, що ніколи не має кінця. Ви, іншими словами, передаєте життя природне, а Христос за посередництвом осіб, що Йому цілковито посвячують­ся, передає людям життя надприродне. І саме в цьому полягає різниця.

С: — А ви співаєте?

Г: — Співаю, звичайно побожні пісні. Але тут, у Чорнобилі, не прийнято співати.

С: — А пісні у виконанні Софії Ротару подобаються?

Г: - Ні, не подобаються. Мені подобається музика без слів, симфонічна, спокійний джаз.

Тут розмова перейшла на політичні теми і зокрема торкнулася домовленості, підписаної Горбачовим і Рейганом.

С: — Коли Рейган згадав у своїй промові Бога, то я перестав вважати його політиком.

Г: — А чи Ви знаєте, що мама Горбачова теж вірить у Бога і що генерал Ярузельський виховувався єзуїтами?

С: — До речі, а що Ви думаєте про Польщу?

Г: — Знаєте, найкраще ситуацію в Польщі передає відомий анекдот: «Хто в Європі має найоригінальніший автомобіль? Найоригінальніший автомобіль має пан Ярузельський, бо сидіння у Варшаві, кермо у Ватикані, а гальма у Москві».

С: — Хе-хе-хе.

Г: — Скажіть, будь ласка, якщо б Ви досягнули великої влади, скажімо стали Президентом, як Горбачов, що зробили б Ви з ві­руючими?

С: — Я просто зігнав би їх в одне місце і нехай там моляться.

Г: — Отже ж, резервація. А як бути з громадянськими правами?

С: — Повторюю: я ізолював би їх від суспільства.

Г: — Однак Ви не толерантний. Слава Богу, що Ви не при владі. Скажіть, а до мене Ви маєте претензії?

С: — Ні, до вас я претензій не маю. А хто вам звання сержанта присвоїв?

Г: — А це давно, ще під час служби в Свердловську.

С: — Що Ви тоді теж вірили?

Г: — Тоді, як багато молодих людей, я був у пошуках. З радістю хочу Вам сказати, що саме армія допомогла мені знайти Бога, це я написав у автобіографічному нарисі. В армії я багато читав Достоєвського, Тагора, Ромена Ролана і дуже уважно при­глядався до життя.

С: — А в яких військах Ви служили?

Г: — У залізничних.

С: — Ну, там це можливе.

При цьому Сидоренко гірко скривився. Йому дуже не сподобалася моя відповідь.

Прощай Чорнобиль

16 грудня 1987. По обіді захеканий черговий прибігає в намет і звіщає:

Михайле, тебе у штаб викликають. Біжи негайно і не забудь взяти з собою військового квитка.

У штабі, таки в коридорі зустрічає мене замполіт Сидоренко, нічого не говорить, забирає військового квитка і, нічого не пояснюючи, каже чекати. Минає півгодини, година... Нічого не діється. Повертаюся до свого намету. Аж тут гучномовці оголошують:

Гаврилів, нємєдлєнно в штаб!!!

«Чого ж це вони вчепилися?» Знову прямую в штаб. Якийсь лейтенант забирає мене до кімнати. Каже поставити свій підпис у книзі вибуття. Я разом з іншими п’ятьма солдатами отримую гроші, документи і чую радісні, мелодійні слова:

- Мо-же-те їха-ти до-до-му!

- До-до-му! До-до-му!

Аж не віриться, що все вже скінчилося: і команда «подйом», і шиування на площі та переклички, і тісний намет, і зелено-жовті бушлати, і солдатські матюки, і моралізаторські повчання загонистого замполіта, і, що найголовніше, постійна невпевненість та туга за своїм монашим середовищем, туга за вірними греко-католиками… З іншого боку мені прикро покидати моїх співтоваришів, можливість ділити з ними спільний побут, спільні тривоги і надії. Всі вони залишаться назавжди у моєму серці особливо «святий майор».

Заходжу в диспетчерську, щоб попрощатися з колегами. Вони тиснуть руку трохи розгублено, трохи напружено:

- Щасливої дороги! Може, зобачимось. .. Михайле, помолись а нас!

В цих словах і велика щирість, і трішечки заздрости, що я від’їжджаю, а їм треба залишатись.

- Нічого, хлопці, не хвилюйтесь. Бог дасть і ви скоро будете в рідних домівках. Господь вас не опустить. Помоліться і ви за мене.

В наметі збираю своє майно у солдатський мішечок. Щось з фотоапаратом не гаразд, відчинений. Перевіряю. .. а плівки у ньому немає. Вкрали, значить, щоб не було фотографій. Нічого, Бог дасть, ще сюди повернусь... Тим часом солдати мене оточили, прощаються, бажають щасливої дороги. Слова тут зайві. У ко­жного на серці лежить одне — якнайшвидше дістатися додому. А гучномовець знову:

- Гаврилів, нємєдлєнно в штаб!!!

Поспішно з усіма прощаюся. Приходжу до штабу. Там знову всюди присутній, неначе Фігаро, замполіт Сидоренко. Осторонь група солдатів зі своїми мішками. Замполіт виголошує коротку промову з побажаннями, а мені потиху говорить:

- Уєзжайтє і штоби вашего духа здєсь нє было.

Виходимо за контрольно-перепускний пункт, де чекає нас вели­ка вантажівка «Урал». Залазимо в кузов. Водій каже:

Поїдемо в місто Малин, там є електричка до Києва.

Вантажівка плавно рушає. Будка КПП, забудови, намети, вежа ко­тельні і ліс поступово віддаляються і тонуть у темряві. Тільки світла на стовпах та невеличкі квадратики вікон в дерев'яних бре­зентових наметах прощально блимають крізь радіоактивне повітря. Підношу свій погляд до зоряного неба. А зорі мерехтять, мерех­тять, мерех­тять … Та бракує одної серед них — зірки «ПОЛИН-ЧОРНОБИЛЬ», що впала на українську землю вночі 26 квітня 1986 року. Решта зірок привітно дивляться з неба на нас, і тільки одна світиться в нас — це ЗІРКА ЧОРНОБИЛЬ.

 

Післямова

 

Чорнобильська планетарна драма заторкнула не тільки безпосередньо мешканців радіоактивної зони, але також відгукнулася по всіх усюдах.

Негайно після свого повернення о. Матей Михайло Гаврилів дня 19 грудня 1987 року відправив Молебен за дітей Чорнобиля і дітей Вірменії на подвір’ї храму Св. Миколая (вул. Богдана Хмельницького) у Львові, в якому взяли участь так православні, як і греко-католики. Це був перший прилюдний молебен УГКЦ, який влаштували п. Ірина Калинець, п. Стефанія Шабатура і п. Анна Мороз, засновниці жіночого Товариства «Милосердя».

 

Після виходу УГКЦ з підпілля Чорнобиль не залишився поза увагою людей доброї волі. На прохання мешканців с. Старі Соколи, Іванківського району, Київської області, на цвинтарі цього села 10 березня 1989 року о. Матей Михайло Гаврилів відправив Службу Божу. Відеозапис виготовив п. Юрій Руденко.  Окрім цього, маючи адреси згаданих у нарисі осіб, сестри-монахині з Югославії і Риму посилали їм релігійну літературу. Підчас цієї поїздки група греко-католиків відвідала також с. Романівка й віруючих, активістів і політв’язнів міста Києва.

24-27 квітня 1990 року була зорганізована поїздка у чорнобильську зону, у якій взяли участь Сестри Згромадження Пресвятої Родини: Дмитришин Володимира, Дмитришин Анатолія (с. Царківна), с. Стефанія Чигис (Долина), с. Наталія Гошовська (Гошів), с. Тереза Сапун, Осієк, Хорватія, кінооператор Юрій Руденко, миряни: Ярослава Ватащук, Іван Штурмак, Степан Сидорик, Олекса Бурій, Мирон Іваськів, єромонах Матей Михайло Гаврилів, чсвв. У селищі Поліське, Київської області завдяки лікареві-чорнобильцеві, активістові «РУХУ» п. Ростиславу Затхей був влаштований саме 24 квітня 1990 року одноденний мітинґ з молебнем і панахидою, а вечором відбувся мовчазний похід з запаленими свічами довкола цього радіоактивного селища. У цих заходах також брав участь і місцевий православний священик о. Василь Степанчук, а також представники місцевих органів влади. Ці події також записав на відео п. Юрій Руденко.

Єром. Матей Михайло ГАВРИЛІВ, чсвв

До 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи

 

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар