XРИСТИЯНИН У СУЧАСНОМУ СВІТІ

Кожному, що шукає себе у цьому житті й у вічності

Основа християнської самобутності

Практично кожна релігія має свого засновника.  Це стосується також і християнства. Історичним його засновником є Ісус Христос. Він спитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого? Ті відповіли: “Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків.” “На вашу ж думку”, – до них каже, – “хто я?” Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син.” У відповідь Ісус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров (= створіння) це тобі відкрили, а Отець мій небесний. (Mт. 16:13-17). У цій короткій бесіді особа Ісуса є остаточно ідентифікована. Ісус це – Спаситель – Христос (Xριστός, Christòs, מָשִׁיחַ - mašíaḥ - помазаний), син живого Бога. Поступово Ісус буде щораз докладніше пояснювати своїм учням таїнство своєї Особи, своєї місії у цьому світі. Християнство має принаймні два самобутніх і неповторних елементи:

1-е) це не тільки сповідування вчення свого Засновника, але й слідування за самим Христом, який був несправедливо засуджений, страчений на хресті, помер, однак воскрес і Він є вічно живий – Ісус, Спаситель, Богочоловік;

2-е) це обов’язкове виконування заповіді любови навіть до ворогів.

Таким чином, християнська ідентичність, це не ідеологія і навіть не якась «гарна ідея», але сповідування конкретної особи – Христа Господа. Послідовники Учителя з Назарету, визнаючи Його, Спасителем, зазнавали і зазнаватимуть різних переслідувань, однак залишатимуться вірними навіть до смерті.  Отже ж, ідентичність християнина – це життя у нерозривному сопричасті з Христом.

 

Християнська ідентичність і мотиви чування

Євангелист Матей розповідає (19,16-26), що до Ісуса „приступив один” й спитав його, що має робити доброго, щоб осягнути життя вічне, а після отриманої вичерпної відповіді Христа й власної заяви, що він змалку виконував усі Божі заповіді, продовжує запитувати: „чого мені ще бракує?” Усвідомлення особистої обмеженості спричинює тугу кожної людини за повнотою життя, підштовхує до осягнення досконалості. Постійне відчуття розриву між ідеальним і реальним  спричинює також внутрішній біль, який остаточно можна заспокоїти у самозреченні і слідуванні за тим, хто має повноту буття, хто є Дорога, Правда і Життя. Коли стирається різниця між ідеалом і дійсністю, то дуже скоро затратиться відчуття добра і зла, зникне різниця між чеснотою і гріхом, між любов’ю і злобою. Той, хто опинився у цій пастці, вже не бачить своєї наготи і своєї жалюгідності. Цей стан кваліфікується в аскетизмі, як «прелесть духовная» („прeлесть дух0внаz”), з котрої дуже важко вийти. До тих пір, поки кожна людина, суспільство і людство мають мужність поставити над собою великий питальний (?) знак  і шукати на нього відповіді, є надія на поступ вперед. Таким чином, основним «вертикальним» мотивом самооцінки є усвідомлене бажання досконалості, пекуча необхідність любити і бути любленим. Окрім цього, ще є й інша – «горизонтальна» причина для спільної самооцінки, а саме – практична необхідність вирішувати труднощі на основі набутого досвіду та здорових засад, діалогу і взаєморозуміння.

 

Християнин у світі і сучасні виклики

Вислів: «Світ, в якому живемо стається щораз меншим» є класичним майже банальним, але вельми правдивим. Іншими словами, всі земляни живуть у «глобалізованому селі».  На наших очах клопіт співжиття народів і співіснування релігій та культур перетворився у справжню проблему не тільки їхнього змішування, але й ворогування, взаємного знищення та зникнення. Процес глобалізації є логічним наслідком закономірних процесів розвитку і він є нестримним. На гегемонію глобального верховенства претендують не тільки найсильніші США, але й інші потужні держави.  А звідси гонка озброєнь, захоплення чужих територій, постійні конфлікти, тривога, невпевненість і туга.  На даний час найбільш насущними глобальними клопотами є: економічні кризи і зубожіння мас, хабарництво; терпіння й визискування; війни; кричуща несправедливість; використання «гріховних структур» для зиску; замах на життя, починаючи від зачаття і закінчуючи евтаназією; криза сім’ї; моральний релятивізм;  занепад виховання і зубожіння культур; втрата сенсу екологічної повинності;  «глобалізація» захворювань; неконтрольований поступ технологій; переслідування через релігійні мотиви і переконання; позбавлення свободи думки і слова; агресивність ЗМІ і цензура. Звичайно, що так християнин, як і кожна свідома та відповідальна людина не може з цим змиритися.

Що стосується християнства й інших релігій, то дискусії зосереджуються зазвичай довкола основних концепцій: есклюзивізм (єдино спасаюча релігія – Karl Barth ), інклюзивізм (релігія, яка включає всі інші [“анонімне християнство”] - Karl Rahner,sj  і плюралізм (всі релігії є спасаючими – John Hick ; Paul F. Knitter,  Perry Schmidt-Leukel.  Однак, Йосиф Ратцінґер, що теологічно досліджував цю проблему, вважає, що не слід зосереджуватися насамперед на сотеріологічній вартості sub specie aeternitatis, яка належить до Верховного Судді, але всесторонньо охоплювати історію релігій, їхню духовність.

Дещо про New Age. Це – новітня релігія. Дослівно означає «нова ера», або з точки зору астрології - ера Aquārius, Ὑδροχόος, Водолія, тобто «віку теперішнього і майбутнього віку - Водолія». Вперше поняття «New Age» появилося на початку ХХ століття, завдяки езотеристу Paul Le Cour , який першим 1937 p. заявив про еру Водолія.  Відтак, Alice Bailey  почала стверджувати, що 1945 року отримала послання про новий всесвітній лад і нову всесвітню релігію. Визначним представником New Age була Marilyn Ferguson,  яка написала книгу The Aquarian Conspiracy (1980).

Дослідники вважають New Age комбінацією юдейсько-християнських елементів в процесі секуляризації, в якому задіяні також гностичні течії та елементи східних релігій.  У цьому накопиченні елементів різних релігій, Бог вже не є Особою, але «енергією», яка все просякає і в якій можна шукати екстази і оп’яніння Безмежним, завдяки звукам музики, ритмам у танцю світла й темряви, розчиняючись в людській масі.  New Age, використовуючи найбільш доступні, елементарні засоби, як ось: збуджуючі речовини, езотеричні зібрання, трансмедитації дзен, йогу, психосоматичні техніки, гомеопатію, біоенергетику, рухову практику самосвідомості feldenkrais, аґопунтуру, скіатсу, пранотерапію, медитацію кольорів і звуків, картоманію, ґрафолоґію, астролоґію і саєнтологію намагається відірвати людини від реальної дійсності, щоб допомогти їй переступити бар’єри цього світу і занурити її у… «Одне у Всьому». Справді, коли йдеться про відношення між релігіями, то їхнє взаємопроникнення може мати місце, однак без хаотичного змішування, накопичування чи поглинання. Все ж таки на першому місці є особа і її інтимний досвід, перефразовуючи Св. Августина  можна стверджувати: «in interiore homine habitare Deus» (у внутрішній людині мешкає Бог).  Hugo Makibi Enomiya-Lassale,sj,  місіонер в Японії, очевидець атомного вибуху в Хіросімі 1945, від якого він постраждав на все життя від радіації, а також маестро-вчитель Zen писав: «Думка виключно раціональна не знаходить чогось особливішого, щоб мати доступ до того ВСЕ, що його називаємо Богом у християнському середовищі, а тим більше абсолюту, чи то без імені, чи щось подібного. Доки людина має розуміння чисто концептуальне, то не йдеться про Бога, але про його образ».  Своїм досвідом і дослідженнями він показав, як можна поєднати духовність західну і східну, практикуючи Zen і залишаючись християнином. Один з найбільш відомих знавців феноменології релігії Gerardus van der Leeuw  стверджує: «Треба тепер наполягати і повторювати, що людина, оскільки є цивілізованою, не протиставляється homo religiosus.  Навпаки, є тісний зв’язок між «ні», яке людина протиставляє природі і самоусвідомлення, яке пробуджує його до Все-Іншого. Цивілізація має релігійне  походження».

Відношення Церкви щодо різних релігій з’ясовано у Декреті ІІ Ватиканського Собору Nostra aetate (n°1-2): «У наші часи, коли людський рід щораз тісніше об'єднується і збільшується залежність різних народів одне від одного, Церква більше уваги при¬діляє своїм відносинам із нехристиянськими релігіями. Виходячи зі свого обов'язку плекати єдність і любов між людьми, а також між народами, вона в першу чергу звертає свою увагу на те, що є спільним для всіх людей і веде до взаємного спілкування… Католицька Церква не відкидає нічого, що є в цих релігіях правдивим і святим. Вона зі щирою пошаною ставиться до тих способів життя й поведін¬ки, тих настанов та вчень, які хоч і відрізняються багатьма деталями від того, що визнає і проповідує сама Церква, та все ж часто несуть у собі промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей.”

Коли 1986 і 2002 року в Ассізі відбувався всесвітній день молитви за мир з участю представників різних релігій, деякі католики ставили питання: кому, тобто, якому богові будуть вони молитися і як це можливо представникам різних релігій спільно молитися? Головний організатор Іван Павло ІІ, у своєму зверненні 24 січня 2002 р. до присутніх представників різних релігій навів мотиви і ціль цієї зустрічі, а саме: «Це проща миру і прохання Бога за спокій, це спільне свідчення світові проти тероризму, ненависті, озброєних конфліктів, це бажання вислухати один одного, що вже є знаком миру, усунення підозрінь і непорозумінь; хмари темряви не усуваються зброєю, але сяйвом світла. Єдиною метою і засобом буде спільна молитва за мир в різних формах і в окремих місцях з взаємною пошаною до релігійних традицій, що вказує не на протиставлення, але веде до діалогу і свідчення, без релятивізму і синкретизму. Як і 27 жовтня 1986, так і тепер лунає спільне волання миру. З нами єднаються незліченна сила людей в цілому світі, які вірять в силу молитви, прощення, правду і милосердя».  Йосиф Ратцінґер, Папа Венедикт XVI наголосив, що на основі фундаментально ідентичного поняття Бога, молитва Отче наш, з її проханнями, є найвідповіднішим критерієм достойно звертатися до Господа.  Підсумовуючи свої наукові дослідження відношення християнства до інших релігій впродовж 20-ти століть, Julien Ries стверджує: «Відкритість до нехристиян, проголошена Декларацією Nostra aetate ІІ Ватиканського Собору (1962-1965), вінчає довгу християнську роздуму, розпочату олександрійськими отцями, що тривала аж до ХІ століття. … 40 років перед ІІ Ват. Собором – це період великих планетарних змін, які привели Церкву до рефлексії над над такими факторами, як поступ, соціальна справедливість, війна і мир на світовому рівні, зустріч культур, войовничий атеїзм, зближення релігій. Будь-яка теологія починається зі Слова Божого воплоченого в історії людства і живучого в Церкві. В історичному контексті з новим її досвідом серед великих релігій світу, викликів нових релігій і невпинного компаративниго дослідження історії релігій, деякі теологи почали аналізувати ікономію спасіння і її розгортання, що зрештою в перших століттях робили отці Церкви. Метою було призадуматися над відмінністю між історичною особливістю християнства і неповторністю Христа, як єдиного посередника в історії. Отак були накреслені богословські пропозиції, починаючи від роздуми над значенням Божого плану релігійної плюральності, аж до світської теології, теології Третього світу, теології визволення: і взагалі теології, що пов’язує розмаїті культури і релігії». 

 

Християнин і секуляризація

 

Raimon Panikkar  знавець християнства та індуїзму уточнює відмінність у термінології: секуляризація, секуляризм і секулярність, які між собою відмінні у їхньому відношенні до релігії.

1) Секуляризація – це процес усунення з суспільства впливу релігійних символів та релігійних установ, які повинні бути справою виключно приватною і особистою, щоб релігія не сталася обмеженням свободи інших людей, культури і самого суспільства.  Секуляризація – це процес, а не концептуальне бачення світу. 

2) Секуляризм, натомість,  виявляє себе, як ідеологія, яка визнає тільки те, що є видиме і заперечує все трансцендентне, як оману ума. Надприродній світ, надраціональний не є реальним, тільки світ – saeculum - αίών (довгий відтинок обмеженого часу, епоха) дійсно існує як реальність. Секуляризм це не філософія, але розумовий, мислений навик, спосіб життя і коли його перетворити у концептуальне бачення світу і надати йому певний напрям, то секуляризм стається  ідеологією. Таких форм секулярного гуманізму було багато, починаючи від ідеалізму, до прагматизму, матеріалізму, лібералізму, марксизму і анархізму і т.д. 

3) Секулярність – це, так би мовити, остання сфера реальності, тобто остаточна стадія підпорядкування Буттю. Секулярність, як явище західного суспільства, в нашу епоху щораз більше глобалізується. Panikkar підкреслює, що в Конституції Індії є вислів «saecular State», «світська держава», тобто Індія, як держава, не є ні «теократією», ні «атеїстичною державою», кожна релігія толерується однаково. Подібно і в Конституції України (від 1996 р.) записано:

«Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.  Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова».

Можна сказати, що сучасна релігія має хиткий, плаваючий поступ між секуляризацією і десекуляризацією. Це, напевно, перехідна фаза з його традиційною релігійністю і новими релігійними формами, щораз менш інституалізованими. Однак, як сказав свого часу Jürgen Moltmann  (*8.04.1926, Німеччина): «Чи релігія є «приватною справою»? Релігія може навіть бути такою, християнська віра – ні! Христос не проголошував якоїсь приватної релігії, але царство Боже … Теологія царства Божого відноситься не тільки до публічної дійсності суспільства як такого, але веде до прилюдного світла тих осіб, які поєднані так суспільно, як і приватно. Вона вкладає есхатологічне світло майбутнього відкуплення у публічну дійсність і виносить на поверхню необхідність відкуплення усіх людей».

 

Християнин, секулярність і есхатологія

 

Єпископ і науковець, знавець церковного права, Δημήτριος Σαλάχας (*7.07.1939, Греція) у своїй призадумі над майбутнім Європи каже: «Майбутнє християнської Європи залежить з одного боку від релігійної свідомості християн - європейських громадян, від їхньої активної присутності і динамічного голосу у формуванні європейських справ (закони, інституції, політика тощо). … Майбутнє християнської Європи залежить від руху європейських Церков у напрямі повного єднання а також від діалогу любови і правди … Багато суттєвих пунктів християнської віри, що їх об’єднують, наполегливо кличуть до братньої екуменічної співпраці , щоб корені Європи не залишилася лишень історичним явищем, призначеним до архіву, але надихали зростаючу Європейську Спільноту, її політику і її цивілізацію».

Християнство не змарнувало свого минулого і воно продовжує залишатися історією, оскільки час надає їй сенс завдяки поняттю спасіння з його радикальною антропологічною переміною, яка полягає не у тяжінні над людиною закону природи з її терпінням і смертю, але у визволенні. Саме тут, як видається, секулярність претендує і хоче бути гарантією спасіння людини йдучи за схемою християнського відкуплення, імітуючи Воплочення людини зі сторони Бога і, як наслідок, її обожествлення.

John Webster (20.06.1955 - +25.05.2016, Великобританія), англіканський професор теології розрізняв християнську антропологію, як есхатологічну у двох значеннях: перше – це людська  ідентичність, а друге – це відроджуюча дія Бога, яка проявляється через життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа, завдяки дії Святого Духа, отриманого в Хрещенні.

Призадума над темою християнства і секулярності було б незавершеною, якщо б не поставити простого питання: куди людство прямує, яке його майбутнє і взагалі, який у цьому сенс? Отже ж, йдеться не про футурологію у стилі Рея Курцвейла,  але про есхатологію (ἔσχατολογια - ἔσχατος = останній, λόγος = слово, тобто вчення про останні речі) – погляд у майбутнє в очікуванні спасіння, не в сенсі ностальгії за минулим і очікування його реконструкції та зновуповернення, але простування в надії до оновлення та докорінної переміни. «Віруючий християнин не визнає власного трагізму. Коли відкуплення вже сталося і постійно відновлюється завдяки благодаті, мізерія і нещастя світу, навіть у найбільш песимістичному розчаруванні, перемінюються у доказ в цій нетрагічній вірі, завдяки якій людина слідує за вічним спасінням душі. Бути у світі означає підпадати під провід Провидіння. Тут все є тільки перехідне - мандрівка, але ніколи не остання річ».  Есхатологія має універсальний вимір, що охоплює минуле – теперішнє та майбутнє в історичному й метаісторичному вимірі, але також стосується кожної окремої особи: її свідомості смерті і бажання безсмертя, відчуття надії і звершення воскресіння, необхідність очищення і туга за справедливим універсальним судом, (який буде властиво самоосудженням кожного) та остаточним нескорумпованим вироком або аду, або раю - це все супроводжує життя людини у її надії між спасінням вже наявним, але ще не завершеним. Йдеться не про знищення світу, але про есхатологічну переміну під час парусії – другого приходу Ісуса Христа воплоченого Лоґоса, що поєднав у своїй особі людську і божу природу, Богочоловіка, що знищив всі перегородки і об’єднав у своїй Особі усе людство. Власне в цьому полягає постійна новизна і особливість християнства: Лоґос - це Істина воплочена й одночасно примирення, поєднання, прощення, яка перетворює всі наші людські недоліки й переваги завдяки взаємної любові до Творця, одні до одних і до створіння, яке за словами св. Апостола Павла: «Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках. Не тільки вони, а й ми самі, що маємо зачаток Духа, ми самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла, бо ми надією спаслися» (Рим. 8:22-24). Саме у цьому есхатологічному сенсі хотів бачити наш великий поет Тарас Шевченко, коли пророкував:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Християнин у невпинному чуванні

Читаємо на першій сторінці Святого Письма, що Господь, дивлячись на своє створіння, каже, що: „воно добре”. Всемогутній Творець досконалий у собі і у своїх діях оцінює результати своєї праці. Він спонукує також першого чоловіка до оцінки нової і драматичної ситуації, коли його питає: „Де ти?” Однак, той, уникаючи відповідальності, каже Богові: „Я чув твою луну у саду й злякався, бо я нагий, тож і сховався” (Бут. 3, 10). Питання - „де ти?”, на думку Мартіна Бубера, це ніщо інше як пошук відповіді на ключове питання, яке уможливлює кожній людині й кожній спільноті чинити постійний динамічний поступ. „Яким розлогим не був би прогрес і самовдоволення людини, якою б не була великою її влада і колосальними її діла, однак її життя буде позбавленим руху вперед аж доки не почує голосу. Адам зустрівся з голосом, збагнув, що знаходиться у пастці і тому визнає: „Я сховався”. Саме тут починається подорож людини і завжди новий початок крокування людства. Однак вирішальним є присутність Провідника, бо, фактично, буває так, що без нього розпочатий шлях веде до власної порожнечі, пригноблення, відчаю й поновних пасток”.  Таким чином, справа порозуміння і діалогу, пошуки спільних шляхів подолання недовіри і підозріння та використання позитивних шляхів й способів співжиття у плюральності всіх виявів суспільного життя так на національному, як і глобальному рівні завжди є і буде актуальним.

Ідентичність християнина, як критерій самооцінки

Основою і критерієм самооцінки так індивідуальної, як і спільної є власна тотожність чи ідентичність спочатку на рівні онтологічному, метафізичному, відтак на рівнях, релігійному, історичному, церковному, індивідуальному, суспільному і практичному.  Поняття ідентичності обов’язково порушує концепт унікальності, котра містить у собі два аспекти, а саме:

1) істотна внутрішня неподільність й відмінність від іншого (unum est individuum in se et divisum a quolibet alio);

2) поняття бути.  Іншими словами, кожна істота, єство є відповідним собі самому у своїй сутності.  Однак, істота чи сутнє не замикається у собі, воно є само трансцендентним, виходячи поза межі власного буття, обмінюючись з іншим на рівні життя. У світі природи це проходить несвідомо, на людському рівні це пов’язано з законом жертовності, тобто зі зреченням з власного самолюбства на користь іншого, що веде до зворотного утвердження власної ідентичності та самосвідомості, до остаточного відкриття себе назустріч Першопричини всього існуючого, веде до взаємообміну на основі свободи, як дару прийнятого і призначеного для роздавання.

Християнин в очікуванні парусії

Після свого Воскресіння Господь Ісус сказав до своїх учнів: «ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі, і сказавши це, коли вони дивились, знявся угору, і хмара його взяла з-перед очей їхніх, і як вони дивилися пильно на небо, коли він відходив, два мужі стали коло них у білій одежі і сказали: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо». (Дії. 1,8-11). 52 роки пізніше Св. Ап. Павло у своєму Першому листі до Солунян (4,13-18) говоритиме про повернення Ісуса Христа, яке називається парусією,  поновним приходом, виявом Його присутності, «Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з ним» (4,14) і продовжує: «найперше воскреснуть ті, що вмерли в Христі. Потім же ми, що живемо, що лишимось, будемо разом з ними вхоплені на хмарах у повітря назустріч Господеві і так будемо з Господом завжди». (4,16-17). Однак, у 2-му листі до Солунян, Ап. Павло дещо змінює свій погляд щодо повернення Христа на більш виважений: «Благаємо вас, брати, щодо приходу Господа нашого Ісуса Христа - коли ми зберемось до нього: не дайте легко вивести себе з рівноваги, ані щоб вас тривожили харизмою, словом, чи листом, який нібито від нас, - що день Господній уже настає» (2,1-3). А відтак, наводить деякі обставини другого приходу Спасителя, зокрема поява підстпуного «супротивника», котрого передання називатиме «Антихристом». Св. Апостол Павло наполягає, що очікуючи повернення Господа, не слід занедбувати своїх обов’язків у цьому світі, навпаки, з усією відповідальністю їх виконувати перед обличчям обов’язкового відходу з цього земного життя. Таким чином, парусія Христа з одного боку і очікування Його приходу з іншого ставить християнина перед проблемою смерті і кінця світу. Однак, якщо Христос – Богочоловік своєю животворчою смертю смерть подолав, то нема чого боятися смерті. По-друге: Христос не залишив своїх вірних сиротами (Йо. 14,20-23.28), але постійно перебуває у своєму містичному Тілі - Церкві. Ці способи перебування Господа нашого Ісуса Христа ІІ Ватиканський Собор (SC 7,33; DV 21; LG 21,26; AG 9).) ясно вказує: підчас зібрання вірних (Mт. 18,19-20); підчас голошення Божого Слова (Євр.1,1-2);  в особі священнослужителя (Євр. 4,15-16; 7,25; 1 Йо. 2,1); у Святих Таїнствах; у Святій Євхаристії (Євp. 9,11-12.24;10,10); у літургійному Році (SC 102-111); у Церкві Св. Духом (Еф. 2,18-22; 1 Кор. 3,16-17; 6,19; 2 Кор. 6,16; Йо. 14,23). І нарешті, як Спаситель і одночасно Суддя, Ісус повернеться.

Це все разом взяте, показує, що майбутнє не є темрявою, але вселяє надію. Без Христа майбутнє світу, справді, виглядає безнадійним мороком,що викликає страх і сум’яття. Христос, який сказав, що він є світлом світові (Ів. 8,12) викликає впевненість і мужність щодо майбутнього, ось чому можна кликати древнім християнським вигуком: «Маран ата!» (1Кор. 16.22) – “Прийди наш Господи!».

Висновки

Самоусвідомлення християнства впродовж своєї історії пройшло наступні великі періоди:

1) свідчення (мучеництво, євангелізація, поширення віри) аж до 410 р;

2) навернення різних народів до християнства аж до середньовіччя;

3) хрестові походи і перемогa над ісламом (Лепанто 1571);

4)  континентальне місіонерство;

5) діалог, початок ХХ століття і далі.

Християнство, зокрема в Україні, яке також має свою тисячолітню історію і цінний досвід, знаходиться перед новими викликами майбутнього. Вибір може бути подвійний, або замкнутися в собі зберіагаючи минуле без майбутнього, або вибирати майбутнє не позбуваючись минулого і зберігаючи своє притаманне обличчя та ідентичність. Тут немає готових рецептів. Але беручи до уваги досвід інших народів, слід на перше місце поставити виховання людини до її особистісної ідентичності у її свободі та пошануванні свободи іншого, інакшого, відмінного на основі не тільки засад толерантності, але також довіри, діалогу й любові. Кожна людина незалежно від віку, раси, національності, мови, статі, освіти… здатна любити.

«Любов, як каже Апостол Павло, довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає» (1Кор. 13:4-8).

Ієромонах Матей Гаврилів, ЧСВВ

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар