Щоденник отця Єремії Ломницького — першого ректора станиславівської греко-католицької семінарії

Багато років тому отець Даниїл Сікора, ЧСВВ, зацікавився постаттю першого ректора станиславівської греко-католицької семінарії Єремії Ломницького. Цей заклад був відкритий у 1907 році, містився на вулиці Липовій (Шевченка, 11) — нині там греко-католицька школа Святого Василія Великого. Біографічних даних про очільника семінарії було обмаль, тож отець Даниїл провів ґрунтовні пошуки. Потрохи стала вимальовуватись біографія цього забутого діяча.

Іван Ломницький народився 8 лютого 1860 у сім’ї пароха села Кавське, біля Дрогобича. Шляхом батька йти не хотів, мріяв стати вчителем, тож у 1876 році поступив до вчительській семінарії у Львові. По завершенні отримав місце у публічній шестикласній школі села Козарі Рогатинського повіту. Якось він відвідав василіанський монастир у Добромилі. Побачене життя монахів перевернуло світогляд молодого вчителя. Він зрозумів своє покликання, відчув голос Божий і вступив до новіціяту. У стінах обителі Ломницький отримав монаше ім’я Єремія.

Він відрізнявся не лише побожністю, але й блискучим інтелектом. Керівництво помітило здібного монаха — невдовзі він очолив Окружну головну школу в Лаврові, де викладали василіани. Потім було навчання у краківській єзуїтській колегії, викладання у Добромільському новіціяті, керування народною школою в Бучачі…

Головним життєвим звершенням отця Єремії є заснування першого в Галичині чернечого згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у 1892 році. Сестри утримували дитячі притулки та допомагали недужим. Їхній значний осередок містився у Микуличині.

У 1907 році митрополит Андрей Шептицький призначив Ломницького ректором новоствореної станиславівської духовної семінарії Святого Івана Златоустого. Крім адміністративних функцій, отець Єремія ще викладав пасторальну теологію, методологію, катехитику, риторику та гомілетику (наука виголошування проповідей).

Почерк розшифровував чотири роки

Багато матеріалів про Ломницького зберігались у Львові, тож отець Даниїл купу часу провів у тамтешніх архівах. Одного разу він наштовхнувся на папку із біркою «Спогади невідомого автора». Всередині був зошит у клітинку, щільно списаний дрібним почерком. Він одразу зацікавив дослідника: у тексті часто зустрічались слова «питомці» і «Станиславів», та й почерк здався отцю Даниїлу знайомим. Сфотографувавши кілька пожовтілих сторінок, він удома порівняв їх з іншими рукописними документами Єремії Ломницького. Їх писала одна людина!

Зошит виявився щоденником, який Ломницький вів протягом 1908-1915 років, будучи ректором Станиславівської семінарії. Про таку удачу дослідник не міг навіть мріяти. Щоправда, почерк отця Єремії виявився ще той — на його розшифрування пішло чотири роки.

Багато подій стосується внутрішніх справ семінарії, її господарської діяльності. Також ректор детально описує свої ділові поїздки Галичиною, спілкування з іншими духовними особами. «Репортер» вибрав з щоденника найцікавіші факти, які пропонує читацькій увазі. Збережена орфографія початку ХХ століття.

Про погоду та яблука

Навчальний рік 1908/1909. «Билисьмо з Єпископом цілі вакації в Микуличині. Погода була стала і прекрасна. Уживав термоводи, перший раз в своїм житю. Дуже мені то помогло до здоров’я».

Навчальний рік 1909/1910. «Питомців 80 і 13 на своїм удержаню, отже разом 93». Питомцями отець називає слухачів семінарії. Тоді ж зазначає, що дістав 1200 корон пасторальної пенсії та 1200 ректоральної. Отже його місячний дохід становив 200 корон, що було досить непоганою сумою.

07.12.1909. «Погода предивна! Введеніє нині Богородиці, а тепло — в тіні, в полуднє 10º. Така сама погода 5.12 та 6.12, лиш вечером на 1 степень нижче. Я сплю при отворенім вікні». Бачимо, що аномально теплі зими траплялись і раніше, задовго до парникового ефекту.

20.12.1909. «По полудні приїхав Митрополит (Шептицький — Авт.) з візитов. 21.12 був у всіх каноніків, а по обіду у мене. Булисьмо на обіді з каноніками. Митрополит здоровий, веселий, нервово розсіяний, як звичайно».

22.04.1910. «В семінарі все йде добре. Була лиш біда з целібатом. Преосвященні на Благовіщення мали науку в каплиці. Говорили о жертві, сиріч целібаті. З тої нагоди на третій день оден з питомців, Савчак, смаркач тумануватий і лиш з ласки, без матури (атестат про середню освіту — Авт.) прийнятий, зробив паскуду. В ночі тером (карболем з віходків) обілляв мої двері. Дуже то прикре враженє зробило на всіх питомців. До 3 днів виявило ся і зістав видалений. Відтак успокоїло ся все».

Тут йдеться про спробу станиславівського єпископа Хомишина запровадити целібат, тобто заборону священикам одружуватись. Ця інновація зустріла скажений спротив і згодом єпископ був змушений відмовитись від своєї затії.

20.11.19010. «Зима сего року зачала ся около 20.11 (осінь була суха, без слоти і болота) — відразу снігом великим, так що залізниці засипало. На то прийшов мороз около 10º, який тривав до 7.12».

Серпень 1911. «Тут в Галичині погода сего року скверна, слота, холод. Збіже народилося не зле, але через слоту не можна зібрати. Відси дорожнеча небувала. Бараболь мало, а і ті гниют. Ціна нечувана по 5 корон за 100 кільо. Яблок нігде нема.

Сестри щасливо закупили для себе і до Львова в Горохолині і Колодіївці (яблука — Авт.) по 6,7,8, а найкращі по 9 золотих ринських за 100 кіло».

Вересень 1911. «Товариство Непорочного Зачатія купило готель «Центральний» за 130 000 золотих ринських. Отворено (крамницю — Авт.) «Штуку церковну». Є надія на великий пожиток».

Тут Ломницький має на увазі придбання готелю на перехресті теперішніх вулиць Шевченка і Січових Стрільців. Через два роки греко-католицька капітула зведе на його місці кам’яницю «Австрія», яка відома сучасникам як готель «Дністер».

10.11.1911. «Сензація! Утік з тутешньої в’язниці Мирослав Січинський, що убив в 1908р. графа Потоцького. Правдоподібно, вивели го перекуплені дозорці (Нуда, Цєсліков, Саврич) около 9 годин вечером».

8.12.1911. «Все йде своїм порядком. Лиш в «Штуці церковній» клопіт, бо сам директор Дуткевич краде! Треба го терпіти доки не упорядкує ся і не знайде іншого».

26.09.1912. «Приїхав був князь Макс Саський до Микуличина. Був з доктором  Боцяном до 7.10. Дав за дві неділі 500 корон».

Сестри Служебниці мали у Микуличині пансіонат, доходи з якого йшли на благочинні справи. Серед гостей закладу траплялись поважні особи. Наприклад, згаданий Макс Саський доводився стрийком тодішньому саксонському королю.

5.01.1913. «В суботу на ніч год. 7 виїхали до Львова. Був єм в намісництві, обіцяв гофрат Кадій системізування і підвищення ректорської пенсії».

Жовтень 1913. «Трафила ся оказія купити велику нову гуцульську хату у Вередюка. 18 метрів довга, 6 м. широка, до того ганок 1,46 ширини. З перенесенням і поставленням за 1040 корон!».

13.10.1913 «Великий сего року був тиск при селекції, бо на 26 місць фонду релігійного зголосилося 86 кандидатів. Принято 26, а на власний кошт — 11».

25.12.1913. «У наших Сестер є жидівка до хресту. Привіз її наречений з Бабинця, коло Звинячки. Зробивсі між тутешніми жидами-адвокатами великий рух за нею, бо приїздив її отець. Ходив жандарм з агентом питати. Питав о. Мітрата, до Сестер не приходив».

31.12.1913. «Комісар староства Яніцький приходив до Сестер на нашу прозьбу і переслухав жидівку протокулярно. Можна отже її крестити».

17.03.1914. «Тимчасом зайшли в Станиславові от які комедії: Дмитро Войтовський, академік (студент університету — Авт.), вдарив в лице на улиці о. Йоана Сатурського. Заскаржив го о. Сатурський до суду. Причиною сего було, що о. Сатурський виключив з вечірка одну семінаристу».

5.07.1914. «Кінець року був в неділю. Зачали о 5 год. по полудні питомі роз’їжджатись. До 7.07 роз’їхались. Впало (відраховано — Авт.) кількох з фільозофії і спеціальної догматики».

Перед вступом російським військ до Станиславова друзі вмовляли ректора тутешньої семінарії Єремію Ломницького покинути місто. Однак той відповів: «Міг би я виїхати, і гроші на дорогу маю і, певно, виїхав би, якби не одно. Мушу опікуватись сестрами і боронити їх перед солдатами. Се мій обов’язок». Він залишився і ретельно занотував хроніку життя окупованого міста.

Ворог наближається

28.07.1914. «Виповила (оголосила — Авт.) Австрія війну сербам».

31.07.2014. «Німці видали війну Росії. Від того щодень майже зачали держави одна другій виповідати війну. Так що зачало ся 12 війн, а пізніше дійшло до 20!».

03.08.1914. «Австрія виповила війну Росії».

19.08. «Зайняли козаки Гусятин, Чортків, Бучач».

20.08. «У нас неспокій, страх, паніка. Виїжджають, хто може, в гори».

23.08. «Вночі прибіг о. Мітрат (тодішній парох катедри о. Іван Гордієвський — Авт.), москалі зближают ся! Треба йти до Єпископа, щоби втікав… Пішлисьмо. Збудили о год. 2 ночі. Рано в понеділок Єпископ (тоді ним був Григорій Хомишин — Авт.) виїхав з о. Скоробогатим, котрий приїхав своїми кіньми, до Надвірної. Ми лишаємся!».

26.08. «Наші гонведи (так називали угорських солдат — Авт.) страшно побиті, втекли до Станиславова. Згинуло 60%. Від того дня велика паніка в місті — вже втікають всі, що можуть».

01.09. «Второк. Наші війська відмаршеровують до Калуша. Всі лазарети збираються на Угри (в Угорщину — Авт.).

В полуднє від’їхало скоро 5 капеланів військових, що у нас мешкали. Я ходив нині до військового суду відвідати о. Стефка Кунанця (арештованого з прочими кацапами-священиками, інтелігенцією і селянами — около 2000 осіб!). Дав єм йому кількадесять корон. Нині вивозять їх всіх до Терезієнштаду».

Тут Ломницький має на увазі москвофілів, які симпатизували ідеям тогочасного «рускава міра». На початку війни австрійці заарештували багатьох своїх ненадійних підданих та спровадили у концентраційні табори всередині країни.

02.09. «Утік староста з урядниками, дирекція і станція желізнична. В місті пусто. Сподіваються щохвилі москалів. Сестри і ми зрихтувалисьмо собі нічліг. Вони в своїй, а ми в своїй пивниці перед бомбардацієв.

Не скористалисьмо однак з того. Спокій прикрий. Наші люди вже в середу грабують желізничний магазин (склад — Авт.).

В середу полуднє підпалило наше військо магазини на Майзлях, висадили мости на Бистриці. Комендант Вітошинський виїхав. Магазини горат, люди беруть що можуть. Щастя, що не убивают».

03.09. «Четвер. Вже не тільки з передмість, але і з околишніх сіл люди з возами, жиди з фільварків розбирають збіжжя, риж, муку. Возять цілими фірами».

Нова влада – перезавантаження

І ось настав день, якого всі так боялись, — Станиславів зайняли росіяни. Ось як це відбувалось:

03.09. «О годині 2-й по полудні війшли козаки. Бурмістр Фідлер виїхав з білою фанов (прапором — Авт.) і віддав місто генералу Чайковському і підосавулу (у козачих військах це звання відповідало теперішньому капітанові — Авт.) Чекалову. Козаки спокійно поводяться. Людям позволяють рабувати магазини».

04.09. «Розбили магазини з одежею і позволяють людям всьо рабувати. Так ціла п’ятниця і субота».

Бачимо, що попервах росіяни не втручались у хаос, який панував у місті. Але потім взялися за наведення порядку.

05.09. «Оголошено плакатами приказ російський о зібрання влади міста і постановах на будуче, що до порядку».

06.09. «Вже зобов’язують закони російські. Тимчасовим комендантом міста є підосавул Чекалов, фігурантом (виконуючим обов’язки — Авт.) бургомістра є Фідлер, начальником поліції — Лукомський. Той їде під лад у всім, навіть пропонував Чекалову, щоби перемінити напис готелю «Австрія» на «Галич» або «Київ», но Чекалов сказав: «Если хочете, то подайте прошение». Губернатором є юрист Жемчалов».

До речі, «Австрію» потім таки перейменували, але назву обрали французьку — «Жорж».

08.09. «Нині вечером приїхав новий властивий губернатор. Тамтой був лиш тимчасовий; має завтра від’їхати. Відай мало розуміє по польські; називаєся Святскій».

Баба бабі казала…

Грабунки припинились, суттєвих руйнувань, окрім знищених мостів, не було. Однак бойові дії точилися неподалік і до Станиславова надходила суперечлива інформація.

09.09. «Від рана ходять ріжні пльоткі по місті: то від якогось жида з Отинії чи Черновець, то від якоїсь пані, то пана, то баби — що москалі утікають, бо йдуть нам на поміч румуни, навіть турки, а якісь баби казали, що татари. Одна виділа таких людей, що мають кільчики в носі, розмовляють як поросята, а бороди не мають. Сама їх виділа на власні очі жінка з Радчі і другим повідала. Навіть інтелігенція цілий день ходить заінтригована і надіється на наші війська з Тисьмениці або Надвірної».

10.09. «Такі самі, хоть вже не такі дивовижні вісті ходять про наше військо, що окружає москалів. Тільки все відай правди, що коло Надвірної веде ся боротьба межі нашими і їх патрулями, бо привезли кілька ранених наших і їх.

Погода стала прекрасна. Люди, зграбувавши магазини і гуральню Лібермана на Княгиніні (предок спиртзаводу — Авт.), тепер копають бараболю на лані Ромашкана, бо господаря немає, а козаки позволяють. Вся біднота зі Станиславова і ґазди з Крихівців і Опришівців носять бараболю вже три дні».

12.09. «Тих троха людей, відай не десята лиш часть, що лишилися в місті, ходють, вистоюють по вулицях і чекають, чи буде інакше? В магістраті комендант військовий козацький, а в готелі «Австрія» губернатор заряджають містом, видають час від часу відозви. Вчора оголосили візваніє до желізничної служби, щоби зголошувались (співпрацювати з окупаційною владою — Авт.). Інженер Шмідт іменований директором желізничних верстатів (паровозоремонтних майстерень — Авт.) і доручено йому, щоби до кількох днів пустив в рух желізницю».

Цікаво, що коли австрійці знов здобули Станиславів, солдати спалили будинок того Шмідта, який активно співпрацював з росіянами. Сам він утік, інакше б повісили.

Як запустити торгівлю?

Багато купців, а у Станиславові серед них переважали євреї, побоювались погромів, тому тримали крамниці зачиненими. Однак москалі швидко віднайшли дієвий рушій торгівлі.

12.09. «Передвчера розтрублював поліцай по ринку і вулицях цікаве оголошення. Кожен, хто буде противитись теперішнім розпорядженням, хто не отворить склепу (крамниці — Авт.), не схоче приймати або міняти російських грошей — дістане 25, або 50, або 100 нагайок. Перший удостоївся такої честі Зільбергеріз, який дістав 25 нагаїв і 24 години в’язниці. Другий — купець Герцог. Третій мав дістати аж 50 нагаїв пан Рубчак, теперішній посесор (орендар земельної ділянки — Авт.) на Майзлях».

Далі у своєму щоденнику отець Єремія відзначає цікаві деталі. Наприклад, що у колишній австрійській в’язниці «Діброва» москалі влаштували шпиталь для військовополонених.

«Вчора ходили з о. Мітратом до наших ранених жовнірів, поміщених в шпиталі на «Діброві». Є їх там понад 50 вояків і 5-6 офіцерів. Добре враження роблять наші вояки. Є, по рівній майже часті, русини, румуни, мадяри і двох чи трьох поляків. Роздав їм папіросів і цигар, а лиш один з Делятина, відай з Заріччя, коли ми вже виходили, каже: «Може би мені, отець, дали пару хусток?». Ранений в руку, тяжко в ногу і під живіт, жити, відай, не буде».

Попри війну, місто мало і свої розваги. Так, ректор Ломницький, разом із настоятелем катедри полюбляли перекинутись у карти з директором української гімназії професором Миколою Сабатом:

«Щовечора ходжу то сам, то з о. Мітратом, на преферанс до директора Сабата. Сабат програє по кілька корон — вчера 8 корон; дуже його то болить».

Івано-Франківськ, Станиславів раніше постійно перебував під чиєюсь окупацією — польською, австрійською, німецькою, совіцькою. А в часи Першої світової місто певний час входило до складу російської імперії. Детально про цей період довідаємося зі спогадів ректора Станиславівської семінарії отця Єремії Ломницького.

Із царем в голові

Невдовзі після захоплення Галичини росіяни повели психологічну війну, почавши створювати позитивний образ «царя-батюшкі» та «армії-визволительки».

13.09.1914. «Велика прикрість нам ся стала. Вечером, о годині пів на 7 прийшов до о. Мітрата польовий батюшка Марчевський (напевно, російський капелан — Авт.). Перше зайшов до церкви, оглянув захристію, і всі фелони з тим, що генерал приказав завтра о 10 год., щоби була Служба Божа в церкві (тобто у катедрі — Авт.) і що він буде правити. На таке спитав о. Мітрат: чи то приказ? Так! А якщо приказ, то ми не маєм що на се казати, ані противитися.

На другий день о пів на 9 прийшов до церкви і правив Утреню, Акафіст і Службу Божу і мав проповідь по українськи о тім, що вони прийшли висвободити наш нарід з неволі жидівської. Думали, що вийде для нас нещастя, но Бог ласкаво увільнив нас, бо пополудні забрався нахал-батюшка дальше з військом».

18.09. «Ситуація незмінна. Військо російське заховуєся спокійно, хіба чути, що по селах забирають козаки, що попадуть. Особливо по дворах. Також по селах насилують женщин.

Позавчора пришов був до семінарії — коли мене не було — комендант з магістрату. Ходив по семінарії; питався, чи наші отці поминають царя і чому не поминають.

Вчора губернатор зустрівся з о. Мітратом в шпиталі і жадав, щоби під його відповідальність не поминали священики Франца Йосифа.

Кажуть, що росіяни побоюються окруження від армії нашої. Можливо, бо копають фоси і розтягують дроти за парком. Но вчора прийшли вістки, що Делятин зайняли москалі».

20.09. «В неділю зістало визвано нас до генерала Лаврентова в готель «Австрія» — 4 русинів і 4 поляків визначнійших. Русини: радник Кульчицький, іменований тепер старостою, пан директор Сабат, Губчак і я. З поляків: др. Юркевич, др. Вига, професор Вестфалевич і інспектор залізниці Дзєконський. Генерал прийняв нас дуже чемно. Визвав нас в цілі наради що робити, щоби все повернулося в місті до нормального порядку, а також звідки взяти грошей на заплачення урядникам і Червоний хрест. Стало на тім, що позволив на ту ціль продавати тютюн, ром, дерево».

«Від рана чути канонаду…»

Далі отець Єремія ретельно фіксує усі переміщення ворожих військ. Цікаво, він робив це з власної ініціативи, чи передавав добуту інформацію австрійській агентурі?

23.09. «Вчора прийшло знов багато російських військ. Здаєся 2-3 полки».

26.09. «Вийшло вже російське військо, так що до вечора лишилося кілька офіцерів з генералом і кількадесят солдатів».

01.10. В місті у нас спокій, війська російського мало і нове не приходить. Лиш прийшли козаки кавказькі в Карпати».

Під «кавказькими козаками» Ломницький має на увазі вояків Туземної дивізії, яку ще називали «Дикою». Вона була укомплектована чеченцями, кабардинцями, черкесами та представниками інших гірських народів.

06.10. «Вчора обняв уряд старости росіянин Гавінський, а наш дотеперішній радник Кульчицький вернув до суду.

Вийшов наказ, щоби не ходити по місті від 10-ої години вечора до 4-ої рано під карою 3 місяці в’язниці або 3000 рублів. Не хочуть мати свідків, що ся в ночі діється».

13.10. «Наші військові патрулі вже, суть, в околицях Станиславова. Оповідають, що стріляли до поїзду желізничного в дорозі до Коломиї, коло Братковець».

17.10. «Гавінський викликав до себе парохів наших і латинських, щоби відправили Службу Божу з нагоди уродин престольного Алексія Николайовича (сина і спадкоємця російського імператора — Авт.). Розліплено візваня, щоби вивісити з тої причини фани російські і ілюмінувати вікна».

22.10. «Вчора цілий день була битва; канонаду під Калушем було чути до нас».

26.10. «Не знаємо, як скінчилася битва. Вчора від полудня зачали приходити війська і трени (обози — Авт.) від Калуша. Війська йдуть в сторону Богородчан. Виходить з того, що наші побили росіян коло Калуша і вони цофают ся (відступають — Авт.). Відай, буде нова битва коло Богородчан.

29.10. «Видко замішаніє по російських військах тут в Станиславові. Наші, здає сі, окружають їх від Коломиї».

30.10. «Вчора від рана чути було канонаду коло Надвірної, за Богородчанами. Між росіянами показуєся непевність. Побоялися, відай, приходу наших. Розпродали магазини з тютюном. Решту вивезли».

Але того разу москалі зуміли зупинити австріяків. Станиславів залишився окупованим.

Кляузи й губернатор

28.12. «Вчора о 7-й вечора визвав начальник уєзда Гавінський о. Мітрата і грубо робив йому викиди, що о. Михайло Ільницький з Ямниці і о. Михайло Снігурович з Угорник жалувалися, що їм Мітрат заказав поминати в Службі Божій царя Николая. Загрозив о. Мітратові «страшними мірами».

Бачимо, що стукачі існували навіть у середовищі священнослужителів. Схоже, австрійці загребли до таборів не всіх москвофілів. А Мітрат, тобто настоятель катедри о. Іван Гордієвський, був патріотом і не боявся чинити опір москалям.

25.12. «Надіємся на наші Свята мати наше військо в Станиславові. Російські газети доносять, що рубель не лише за границев — в Франції — але і в Росії упав».

21.01.1915. «Четвер. Доходять вісті, що під Горлицями була велика наша побіда. Мали росіяни стратити до 250 000».

24.01. «Неділя. Ситуація незмінна. Німці побідили французів під Суассоном. Під Варшавою тривають бої. Вчора приїхав зі Львова генерал-губернатор граф Бобринський сюда».

На окупованих західноукраїнських землях царський уряд створив Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Його очолив граф Георгій Бобринський — праправнук імператриці Катерини ІІ та її фаворита Григорія Орлова. Саме він і приїхав зі Львова.

Епілог на батьківщині Ілліча

На згадці про візит генерал-губернатора щоденник отця Єремії обривається. Того ж дня, 24 січня 1915 року, його заарештували росіяни. Приводом стало звинувачення у розповсюдженні ідей від’єднання України від Росії на сторінках журналу «Місіонер». Разом із ним за грати потрапив настоятель катедри отець Іван Гордієвський, на якого регулярно «капали» священики з навколишніх сіл з приводу нетолерантного ставлення до царської влади.

5 лютого обох в’язнів етапували до Києва, а звідти заслали у місто Симбірськ (тепер Ульяновськ, Росія). Там у Єремії Ломницького загострився ревматизм і 3 липня 1916 року він помер.

У наш час його біограф, монах-василиянин отець Даниїл Сікора, спеціально вирушив до Ульяновська, аби відшукати могилу ректора. Старий цвинтар зберігся, хоча вже давно був закритим. На жаль, захоронення знайти не вдалося, але приїзд галичанина таки приніс свої плоди. Тамтешні краєзнавці зацікавились особистістю Єремії Ломницького і незабаром встановили меморіальну таблицю на будинку, де мешкав ректор станиславівської семінарії.

За  матеріалами: report.if.ua

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар