Особиста зустріч з Христом як основа Євангелізації та душпастирства покликань

Євангелізація - це одне з головних завдань Церкви, а душпастирство покликань – одна з основних ділянок Євангелізації Церкви. Папа Франциск у своєму Апостольському повчанні «Радість Євангелія» у 120-му пункті говорить: «Неправильно думати про схему євангелізації, яку здійснюють кваліфікаційні особи, а решта віруючого люду лише сприймає їхні дії. Нова Євангелізація повинна особисто задіяти кожного з охрещених... Кожен, хто справді досвідчив спасенну любов Бога, не потребує додаткових інструктажів і тривалих повчань, щоби йти і звіщати цю любов. Певним є те, що всі ми покликані зростати як євангелізатори - покращити нашу формацію, поглибити нашу любов і ще чіткіше свідчити Євангеліє. Ми маємо дозволити, щоби інші постійно євангелізували нас».

Щоби бути євангелізаторами, ми повинні самі постійно бути євангелізовані. Центральний пункт євангелізації – це особисте прийняття любові Отця, об’явленої у розп’ятому і воскреслому Христі (EG 11). Тому Папа Франциск закликає «кожного християнина (…), відновити саме сьогодні свою особисту зустріч з Ісусом Христом чи, принаймні, дозволити, щоб Він сам прийшов нам назустріч» (EG 3). А цей особистий досвід Божої любові і спасіння провадить до місійної дії (EG 27) у житті конкретного християнина, а за тим всієї Церкви. Це може зреалізуватись тільки при відкритості на постійну євангелізацію себе і своєї спільноти.

На це звертає увагу також святий Папа Іван Павло ІІ у своєму повчанні Vitaconsecrata (81), де він каже, що Нова Євангелізація буде ефективною, «якщо станеться голошенням на покрівлях того, що перше було пережито у глибокій єдності з Христом». Також Папа Венедикт XVI, ще як Кардинал Йосиф Рацінгер, 9-10 грудня 2000 року у своїй промові до катехитів і вчителів релігії сказав, що «Нова Євангелізація не може полягати тільки на певній формі мовлення, але на формі життя. Щоб євангелізувати, потрібно жити, слухаючи голосу Отця, і статись Його голосом».

Щоби виховувати монаші, священичі покликання, ми повинні дбати про своє особисте покликання - і Бог буде через нас, через наше особисте життя, кликати нові покликання.

Сьогоднішній світ потребує таких вчителів, як Іван Хреститель, які могли б, як він, сказати іншим: «Ось Агнець Божий» (Йо. 1,29), тобто провадити до Христа, до особистої зустрічі з Ним.

Першим вчителем та відповідальним за душпастирство покликань – чи то до священства, чи то до монашого життя – є єпископ. Душпастирська діяльність у його єпархії повинна прямувати до створення таких умов, щоб молоді люди могли поглиблювати своє духовне життя та з повною відповідальністю вчитися вміти розпізнавати своє покликання (Пор. Pastores dabo vobis 44).

Крім того, велике значення у зародженні нових покликань відіграє саме душпастирство покликань на поодиноких парафіях. Власне парафія повинна бути таким середовищем, де ціла церква молиться за нові покликання та де молода людина може знайти допомогу у розпізнанні свого життєвого покликання (Пор. Optatam totius 2) та утверджуватись у ньому. Особливо велику роль у душпастирстві покликань відіграє саме свідоцтво життя священиків чи богопосвячених осіб, яке заохочуватиме молоду особу до вибору такого стану життя. Однак найбільшу роль у дбанні про нові покликання до монашого та священичого стану відіграє сама родина, у якій живе молода особа. Це власне у ній, через живий приклад щоденного життя, вірою батьків та рідних, зароджуються нові покликання, про що говорить Папа Іван Павло ІІ у своєму Апостольському повчанні про Богопосвячене життя.

Декілька рад, як розпізнати своє покликання.

Першим етапом у розпізнанні покликання є стан передчуття покликання, тобто відчуття, що це моє теперішнє життя не є таким, яким би мені хотілось, щоб воно було. Крім того, на дорозі розпізнання покликання про моє покликання говорять мені мої вподобання до нього і моє бажання бути і спілкуватись з богопосвяченими особами.

Своє покликання потрібно вибирати із щирого серця. Вибирати те, що мені і Богові подобається. У цьому моменті не потрібно такого думання: «Якщо не поступлю, або не знайду собі пари, то піду до монастиря!» Хоч деколи із цього резервного варіанту Бог робить гарне покликання. Важливою справою є вибрати і відважитись ступити на дорогу свого покликання, але не потрібно забувати, що про своє покликання потрібно дбати кожного дня впродовж цілого свого життя!

Христова педагогіка душпастирства покликань

Вся Церква покликана молитися, щоб Господь дарував нові добрі покликання до священичого і монашого стану. Але водночас необхідно докладати зусиль і напрацьовувати стратегію праці душпастирства покликань. Наслідуючи Христову педагогіку у душпастирстві покликань, окрім молитви, потрібно також вміти побачити у людині цей дар покликання: «Побачив Він (Ісус) Симона і Андрія» (Мк. 1, 16; Мт. 4, 18), підказати про нього: «Ідіть за мною» (Мк. 1, 17; Мт. 4, 19) та заохотити: «Не бійся! Віднині будеш ловити людей» (Лк. 5, 10). Потрібно також запрошувати: «Ходіть і подивіться» (Ів. 1, 39), щоб у різних заходах, присвячених покликанню, допомогти розпізнати, розвивати його та утверджувати у ньому.

Виконуючи Христовий заклик піклування про покликання у парафіях, потрібно організовувати різні заходи: тиждень чи день молитви за покликання; вечори, присвячені молитві за покликання; проповіді про гідність монашого і священичого покликання; біблійні спільноти; реколекції.

Малі спільноти як автентичне середовище плекання покликань

Нова Євангелізація має на меті формувати зрілі церковні спільноти, які, в свою чергу, можуть від середини, через автентичне свідоцтво і витривалість у вірі і любові, оживляти суспільство там, де Христос незнаний або де про Нього забулося (св. Іван Павло ІІ).

Зараз вся Католицька Церква наголошує на спільнотах молитовних читань Святого Письма, які теж можуть допомогти у розпізнаванні покликання та підтримати у виборі свого покликання.

о. Анастасій Кабаль, ЧСВВ

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар