Протоігумен о. Йоан Школик, ЧСВВ: «...люди мають бачити духовних осіб поряд себе, там, де панує страждання і непевність...»

Новообраний Протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні Високопреподобний о. Йоан Школик, ЧСВВ, розповідає про монаше покликання, пріоритети, виклики й перспективи Василіянського Чину в час стрімких змін у світі.

Високопреподобний о. Йоане, розкажіть, будь ласка, про себе, своє походження і покликання

Походжу я з міста Жовкви, що знаходиться неподалік Львова, саме тут я народився і зростав, навчався та працював.

У Жовкві я часто приходив до храму Серця Христового, який обслуговують Отці Василіяни. Завдяки молитві і підтримці ченців жовківського монастиря я пізнав своє покликання. Тому, 10 листопада 2000 р. вступив до Василіянського Чину в Крехові. Під час облечин мені дали нове ім'я - Йоан. В серпні 2002 року я склав перші обіти. Після цього, з благословення настоятелів, я вступив на навчання до Василіянського інституту філософсько-богословських студій у Брюховичах.

26 серпня 2007 р. в Жовкві я склав вічні обіти, а 30 грудня 2007 р. в храмі св. Онуфрія у Львові з рук єп. Діонісія Ляховича, ЧСВВ, прийняв дияконські свячення. Пресвітерські свячення отримав 6 серпня 2008 р. з рук архієпископа Ігоря Возьняка в Архикатедральному соборі св. Юра у Львові.

Після закінчення ВІФБС у Брюховичах продовжив навчання в PWT Bobolanum у Варшаві, де здобув ліцензіатський ступінь з морального богослов’я.

Під час навчання у Польщі займався також душпастирською діяльністю для українців, зокрема для заробітчан та студентів.

З липня 2012 по лютий 2016 року виконував служіння віце-ректора ВІФБС у Брюховичах та викладача соціальної доктрини Церкви.

Також проводив реколекції для мирян та чернечих спільнот в Україні і Польщі.

10 лютого 2016 року на Провінційній капітулі мої співбрати - василіяни довірили мені уряд Протоігумена Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні.

Ви очолили Матірню Провінцію Василіянського Чину у час стрімких змін у світі. Якими бачите головні виклики і перспективи Отців Василіян в Україні?

Хотів би відразу наголосити, що кожен період часу знаменується різними неординарними подіями та явищами, більшими чи меншими, але, що найважливіше, незнаними до цього, де немає готових відповідей. Другий Ватиканський Собор ці явища називає «знаками часу».

Натомість завданням душпастирів є допомогти розпізнати та оцінити ці виклики у світлі Євангелія, щоб допомогти сучасній людині дати адекватну відповідь на питання, які невпинно постають.

Сьогодні в Україні війна, а це також виклик для Василіянського Чину…

Так, без сумніву, допомогти людям, бути разом з тими, хто страждає та терпить, – це величезний виклик та завдання, як перед Василіянським Чином, так і перед Церквою. Необхідно пам’ятати, що переносити терпіння в спільноті є набагато легше ніж наодинці. Особливо це стає актуальним в наш час – час війни, люди мають бачити духовних осіб поряд себе, там, де панує страждання і непевність, де вже, здається, немає жодної надії, бути поруч.

При цій нагоді висловлюю щиру подяку співбратам, які надають душпастирську послугу військовослужбовцям в місцях безпосередніх бойових дій.

Чи можна більш детально окреслити, як Василіянський Чин розвиватиметься поза Галичиною, особливо у Подніпров’ї, на півдні та на сході України?

Це так звані Місійні терени. Історія свідчить, що душпастирську допомогу нашим людям на «чужині» першими спішили подати богопосвячені особи, як монахи, так і монахині, не винятком є вище перелічені території. Сьогодні василіянські монастирі є в Покотилівці біля Харкова, у Званівці на Донбасі, у Херсоні та інших місцях поза Галичиною.

Однак відкривати нові монастирі маємо виважено та обдумано.

Що спонукає сучасну молоду людину вступати в монастир і жертвувати своє життя й працю для Христа?

Мотиви можуть бути різними, бо кожна людина - це свій неповторний світ, але є також щось спільне для всіх покликаних, це бажання служити Богові в монашому стані. Відважитись на цілопальну жертву з любові до Христа.

Господь кличе багатьох, тільки від кожного з нас залежить, яку відповідь даємо, бо це справді не просто. Підтвердженням цього є євангельське оповідання про молодого юнака, якого Господь кликав до особливого способу життя, результат нам добре відомий - відійшов засмучений.

Зовсім не легко в житті відректися одного на користь іншого, людину неначе роздирає. На окреслення такого стану, Блаженіший Святослав сказав таке прислів’я: «szkoda chleba i szkoda nieba».

Натомість нашим завданням у монаших спільнотах є допомогти молодій людині підтвердити правильність обраного рішення. Дати можливість глибше зрозуміти своє покликання, бо добре знаємо, що для кожного з нас Бог має свій задум, але, на превеликий жаль, не кожен дає згоду, щоб його зреалізувати. Тому так важлива є допомога співбратів у дусі щирості та братньої любові.

Визначною рисою спільнотового життя є діалог. Бо якщо спілкування зникає тоді тільки питання часу, коли така «спільнота» припинить своє існування.

Які Ваші перші враження і почуття після обрання? Що вважаєте на даний момент пріоритетом у Вашому служінні?

Щиро кажучи, цей вибір для мене, а також для багатьох моїх співбратів, з їхніх слів, був несподіваним та неочікуваним. В перший момент після проголошення результатів голосування мені прийшла думка відмовитися, бо розумів яка велика відповідальність є пов’язана з цим урядом.

Стоячи перед вибором, відчував страх, подібний до страху, що охопив Мойсея, коли Господь довірив йому вивести ізраїльський народ з Єгипетської неволі.

Пріоритетом мого служіння буде подальший розвиток василіянських спільнот на підвалинах солідарності і пошані один до другого. Я би хотів, щоб серед наших ченців зростало почуття жертовності та відповідальності один за одного. Лише при такому налаштуванні є можливим розвиток Василіянського Чину.

Ваші побажання…

Найбільше моє бажання на сьогоднішній день – щоб припинилася війна у нашій державі. З цією думкою ранком встаю, з нею ж лягаю ввечері, кожного разу молюся та жертвую свою працю в цьому наміренні. Не можу бути радісним і спокійним, коли знаю, що мої брати і сестри на Сході терплять і живуть у постійній загрозі смерті.

Хотів би побажати усім нам, щоб, незважаючи на будь-які труднощі, випробування, розчарування чи спокуси, ми завжди покладали надію на Господа. Коли ми є не самі, а з Ним, вирішуються навіть ті справи, які, здавалось би, є понад наші сили. Пам’ятаймо слова святого апостола Павла до филип’ян: «Я можу все в тому, хто укріплює мене (Флп.4,13)».

Розмовляв бр. Роберт Ленів, ЧСВВ

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар