Столітній ювілей Патріярху василіянського чернецтва

Отець Доротей Дмитро Шимчій народився 1915 року в с. Старі Петликівці, біля м. Бучач, на Тернопільщині. У 1932 році вступив на новіціят оо. Василіян у Крехівський монастир. Вічні монаші обіти прийняв у 1937 р. Ієрейські свячення отримав 14 травня 1942 року в Празі (Чехія).  Працював місіонером у Кристинополі (Україна), у Куритибі й Прудентополі, провінція Парана (Бразилія), в Апостолес Місіонес (Аргентина), Парагваї, Римі. Останні 20 років – у рідній Україні.

Тепер о. Доротей – духівник монастиря Воздвиження Чесного Хреста Господнього отців Василіян у Бучачі. Він – ревний муж молитви, справжній патріот свого Чину, рідної Церкви та України. А також дуже плідний християнський письменник. З-під його натхненного пера вийшли у світ майже двадцять книг. Серед останніх видань – тритомний підручник духовної молитви „Розмови з Богом” та книга-підсумок його проповідницької та місіонерської праці „Світло Євангелія у проповіді священика”, яка виходить з друку у видавництві „Нова Зоря”. А ще близько 2000 проповідей, понад 50 місій і реколекцій, більше 2000 конференцій — ось результат діяльності великого подвижника, справжнього сіяча Божого Слова.

16 вересня 2015 року  о. Доротей Шимчій, ЧСВВ, святкує свій 100-ий ювілей.

- Високопреподобний отче Доротею, як формувалося Ваше чернече покликання?

- У 1928 році я вступив до Місійного Інституту оо. Василіян у Бучачі, який мав початковий гімназійний статус. Його головною метою було підготувати кандидатів до монашества. Тому я з малих літ готувався до вступу у Чин св. Василія Великого. На нашому курсі було 16 учнів, з яких 8 стали священиками.

Закінчивши цей заклад, більшість з нас писали прохання про прийняття на новіціят. Отримавши позитивну відповідь, ми стали новиками. Окрім мене, це були Соловій, Лотоцький (тепер - вислужений Єпископ у Чикаго, США), Шкредка, Ключик.

Отож, 25 серпня 1932 року надвечір ми приїхали до Крехова, де серед інших тут я застав новика Софрона Дмитерка. Згодом нас вписали до новіціяту і водночас ми склали іспит-співбесіду. Ігуменом у Крехові тоді був о. Маркіян Повх, а магістром новіціяту – о. Павло Теодорович.

- Де Ви продовжували свою монашу формацію після новіціяту?

- Після складання перших обітів і закінчення середнього рівня гімназійної освіти на новіціяті, нас перевели на вищий гімназійний рівень – схолястикат, який ми два роки студіювали у монастирі у Лаврові, а на третій рік вивчали риторику у монастирі в Добромилі. Після цього 8 серпня 1937 року Іннокентій Лотоцький (мій односельчанин) і я склали вічні обіти – професію. Того ж року восени переїхали до монастиря в Кристинополі, де був факультет класичної філософії. Після двох років навчання здали універзу (підсумковий іспит) і були переведені на теологічні студії у Лаврів. Першого ж дня навчання 1 вересня 1939 р. вибухнула Друга світова війна. Студії припинилися. А 16 вересня московське радіо повідомило, що Польщі як держави вже нема, тому йдемо приєднувати до Совєтського союзу „єдінокровних” братів Західної України.

Перед нашими професорами постало питання: що робити? Комуністи прийдуть і монастир розженуть. Тому вирішили йти на захід. Впродовж 10 днів була можливість вільно перейти кордон і в останній день, 27 вересня, на Чесного Хреста,  ми (5 професорів і 33 теологи) покинули рідну землю. Після цього вийти з „раю” легально було вже неможливо.

- Як складалася Ваша доля в окупованій нацистами Європі?

- Спочатку ми прибули до Перемишля. Оскільки приміщення монастиря було дуже маленьким і поміститися в ньому усім було неможливо, то наш професор о. Павло Миськів поїхав до м. Оломовця в Чехії, до найбільшої католицької семінарії в Європі, де навчалося понад 300 богословів. Місцевий митрополит Пречин, не роздумуючи, прийняв усіх нас - викладачів та студентів - і навіть забезпечив нам автономний статус навчання. Так тривало 2,5 роки, аж поки до семінарії не приїхав ректор теологічного факультету Карлового університету з Праги і запропонував нам переїхати до нього на студії, бо всіх його студентів німці забрали на фронт. І там у часі навчання, 14 травня 1942 року, ми отримали ієрейські свячення.

- Свого часу св. п. Владика Софрон Дмитерко оповідав, що та духовна подія супроводжувалася багатьма несподіваними колізіями...

- Так і було. Перед тим до нас приїжджав зі Словаччини Владика Павло Гойдич ЧСВВ. Але через обмеження з боку нацистської влади на свячення прибути не міг. Тому Єпископ Микола Дудаш ЧСВВ з Марія Повч, що в Угорщині, отримав дозвіл приїхати до Праги. Впродовж двох тижнів він висвятив нас вісьмох (в т. ч. і Дмитерка) на священиків. Після цього ще майже півроку ми студіювали в університеті, аж поки німці не забрали нас на примусові роботи в копальнях, що в Моравії. А в травні 1943 р. випровадили нас до Галичини. На самі Зелені Свята я приїхав до Станиславова, до монастиря на Майзлях, де іуменом був о. Григорій Балагурак. За його сприянням я переїхав до Бучацького монастиря і в присутності моїх батьків відслужив приміційну Службу Божу.

- Отож, Ви розпочали свою душпастирську працю у буремні часи воєнного лихоліття. Куди було Ваше перше призначення?

— Протоігумен, з благословення Перемиського Владики Йосафата Коциловського, спрямував мене на працю катехита 8-класної школи в Кристинополі. Тут я пережив фронт, тут став свідком депортації наших людей комуністичною владою, а також – очевидцем ліквідації нашого монастиря. Двох наших молодих отців залишилися в обителі, щоб заопікуватися майном і цінною бібліотекою, а решта четверо чимшвидше вирушили на Захід. Через Словаччину і Чехію дісталися Парижа, а там отримали дозвіл на переїзд до Бразилії, куди попливли кораблем аж через три місяці.

- Так розпочалася Ваша латиноамериканська місія. А доки вона тривала?

- Через більш як два тижні ми припливли до Ріо-де-Жанейро, потім ще п’ять днів потягом добиралися до Прудентополіса, де нас з радістю очікували у Василіянському монастирі. 15 років я був місіонером у цій величезній країні: опікувався новіціятом, відвідував численні місця поселень наших людей, а потім був направлений до місцевості Апостолес в Аргентині, де провів ще 20 років, був ігуменом, заснував і провадив новіціят, ще впродовж двох років мав місію в Парагваї.

- А потім був Рим і, нарешті, - Україна...

- Боже Провидіння покерувало так, що в середині 1980-х років я був покликаний до нашої Василіянської курії в Рим і там отримав призначення духівником Папської Колегії св. свмч. Йосафата, де пропрацював 8 років. А в міжчасі відвідав з конференціями багато наших духовних осередків в Західній і Центральній Європі. Аж в 1992 році, через майже 50 років розлуки, повернувся до рідного краю, до України. П’ять років викладав аскетику в Духовній Семінарії Івано-Франківської Єпархії УГКЦ, а останні 15 літ є духівником Василіянського монастиря Воздвиження Чесного Хреста у Бучачі.

- Високопреподобний отче, що б Ви хотіли побажати семінаристам і новикам, молодим священикам з висоти свого подиву гідного досвіду?

- Молодим бажаю одного – аби пам’ятали, що роблять і на яку працю посвятилися. А також просити в Бога ласки витривалості. Я, коли молюся на вервиці щоденно, завжди закінчую останні десять молитов „Богородице Діво” у намірі того, щоби Бог допоміг мені витривати у доброму до кінця. Я почуваюся щасливим, що міг сповнити Божу волю. Тому і молодим я хочу того побажати – бути щасливими у служінні Господеві.

 За матеріалами: novazorya.if.ua

Читайте також:

Коментарів: 1

  1. о.Іван Турба
    16 вересня 2015 року, 20:58

    Я мав можливість слухати наук о. Доротея які для мене стали великою підтримкою у моєму щоденному житті.

Ваш коментар