Святий Йосафат і його дорога до святості

У Ювілей 400-ліття Василіянського Чину св. Йосафата уже вкотре важливо вивчити постаті двох головних осіб, які спричинилися до реформи монашества Київської митрополії. Це митрополит Йосиф Велямин Рутський і святий Йосафат Кунцевич. Завдяки ним, уся Католицька Церква мала змогу познайомитися зі спадщиною Унійної Церкви, її жертовністю та самопосвятою. Тому сьогодні, коли Церква урочисто вшановує пам'ять святого Йосафата, пропоную приглянутися до цього святця, який прикладом власного життя став зразком для служіння Христові у монашому стані.

А праведник мій з віри буде жити (Євр. 10, 38).

Кожна людина є особливою і непересічною особистістю в ході історії. Знаковою постаттю у ХVІІ столітті був св. Йосафат, названий у Святім Хрищенні Іваном. Він вибрав кращу частку (пор. Лк. 10, 42), яка і по сьогоднішній день залишається для багатьох незрозумілою.

Іван Кунцевич народився у місті Володимир (теперішній Володимир-Волинськ). Упродовж XVI—XVII століть м. Володимир був значним торговельним осередком. У місті діяли численні ремісничі корпорації — «цехи», вироби місцевих майстрів славилися високою якістю та експортувалися до країн Європи. Тричі на рік у Володимирі відбувалися міжнародні ярмарки. Тому й не дивно, що батько Івана Гавриїл бажав, щоб син став купцем, віддаючи його на науку до Вільна (Вільнюс, Литва). Але задуми батька не здійснилися, Іван вирішує обрати чернецтво.

Що спонукало молодого юнака присвятити своє життя Богові? Ствердно відповісти на це питання непросто. Кожна історія монашого покликання є унікальною, а точно передати внутрішній стан і Божий голос важко, адже це стає особистою тайною, виявом Божої дії. Якщо коротко говорити, то людина відчуває, що має потребу у глибшому стосунку з Богом, пізнаючи себе, а також Господа, щоб сповіщати Добру Новину іншим, відкривати перед ними дорогу спасіння. Це свого роду Божа іскорка, яка зароджується у душі та потребує відповіді людини задля розпалення вогню автентичної любові. Саме такою іскоркою запалився св. Йосафат, молячись у дитинстві перед розп’яттям у Володимирській церкві св. Параскеви. Про дух молитви святого зазначав на беатифікаційному процесі міщанин Павло Радочинський, кажучи: «Часто, коли батьки, занепокоєні його відсутністю, шукали його, то знаходили не деінде, а за молитвою – чи то в самій церкві, чи в притворі». Крім того, говориться, що малий Іванко любив на самоті малювати ікони.

Отож, Божий поклик привів Івана Кунцевича до порожнього монастиря у Вільні. На той час монаше життя сильно занепало, а для молодого монаха Йосафата бракувало духовних провідників та доброго прикладу. Це не перешкодило йому заглибитися у твори св. Василія Великого, досліджувати літургійні книги, тим самим вивчаючи Східну традицію з творів Отців Східної Церкви. Такий закритий спосіб життя він вів три роки, вправляючись у монашій аскезі, адже «тим, які люблять Бога, - покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рм. 8, 28). Почерпнувши багатство богослов’я, Йосафат починає проповідувати своєю поставою, закликаючи й інших юнаків присвятити своє життя Богові.

Згодом, чернець знайомиться з Іваном Рутським, який працював над розбудовою Унійної Київської Церкви. Вони стали добрими приятелями, а Рутський, натхнений прикладом Йосафата, вступає у монастир, де отримує монаше ім’я Йосиф. Він розуміє, що коли виховається молоде покоління таких ченців як Йосафат, то стан Руської Церкви покращиться. Разом вони працюють над реформою Церкви, розпочинаючи з реформи монашества. Як зазначають історики, Рутський і Кунцевич давали молодим ченцям те, що мали найцінніше: Рутський – свою ідею, науку, зразки латинських монаших Чинів та навчання Отців Церкви, зокрема святого Василія Великого; Йосафат же передав від себе елементи східної чернечої духовності і приклад святого життя. Таким чином, завдяки їхній праці утворився Руський Чин Святого Василія Великого, який став опорою Греко-Католицької Церкви на цілі століття.

Один з основних моментів служіння Йосафата як священика, а згодом як Полоцького єпископа, яким він стає у 1617 році, була проповідь. Він не перестав проповідувати по церквах і вулицях. Освічених протестантів Архиєпископ приваблював вишуканістю аргументів, а прихильників православ’я – знаннями східних традицій. Завдяки своєму переконливому слову він здобув авторитет не тільки серед своїх парафіян, але й серед представників інших конфесій, в тому числі і юдеїв.  Недруги навіть називали ченця «душехватом», що показує його ревність у служінні.

Перш за все, св. Йосафат відзначився пастирською опікою над своїми вірними, вказуючи на дорогу спасіння. Завдяки йому, люди мали добрий приклад, який заохочував до глибшого життя з Богом. До священиків своєї єпархії ставився суворо, закликаючи дотримуватися своїх обов’язків, навчаючи їх доброго знання. Це можна побачити у двох збережених книгах: укладеному ним Катехизмі та Правилах і конституціях, написаних для священиків.

Віддана праця не залишилась поза увагою і недругів Йосафата, які активно протистояли Святому, пишучи на нього неправдиві наклепи та розповсюджуючи плітки. Якщо уважно дослідити цей період, можна зрозуміти негідні мотиви, безпідставність таких дій, дивуючись уяві захисників православ’я. Ці речі вимагають добрих висновків, щоб не руйнувати єдність, а провадити належний діалог для відновлення Христової єдності.

Мученицька смерть великого подвижника була жорстокою. Важливо зауважити, що св. Йосафат знав про можливі наслідки пристрасної юрби, але як говорить Христос «Вас ненавидитимуть усі за моє ім’я, але хто витриває до кінця, той спасеться» (Мт. 10, 22). Після Утрені він виходить до людей, захищаючи свого слугу, який перед тим змушений був вивести провокатора Іллю, котрий в церкві голосними викликами намагався зірвати богослужіння. Єпископ промовив: «Діти мої, чому б’єте моїх слуг? Якщо шукаєте мене, то ось я». Натовп був спантеличений, а лише два напідпитку молодики підійшли до Архиєрея: один вдарив його палицею, а інший сокирою розрубав йому голову. Діями юрби керувала зла сила. Тіло Йосафата було вкинено у місцеву річку Двіну. Після мученицької смерті події відбувалися наступним чином: чудесне сяйво над тілом, судовий процес над вбивцями, покаяння Мелетія Смотрицького – православного єпископа Вітебська, численні чуда над гробом ченця, проголошення Йосафата Святим, історія переховування тіла… І ось перед нами вже прославлений свідок Христа, який вважав себе лише слугою. Завжди носив убогий одяг, відзначався стриманістю у їжі, виконуванням монаших обітів, працюючи для добра інших.

Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, у своїй проповіді 25 червня 2017 р. у Римі, з нагоди 150-річчя канонізації святого Йосафата Кунцевича, сказав про нього так: «Святість, світло і велич святого Йосафата має два виміри», - зазначив він. Насамперед, Господь дозволив святому священномученику Йосафату глибиною свого духовного життя увібрати в себе духовну історію Київської Церкви, яка пам’ятає єдність Христової Церкви першого тисячоліття. «Саме в серце цього святого єпископа Дух Святий вклав жар, жагу, бажання віднови цієї єдності. А з іншого боку, Дух Святий підняв Йосафата над його епохою, часом, стосунками між різними Церквами. «Він більше ніж за 300 років до Другого Ватиканського собору, був сповнений того духу, який ми називаємо екуменічним рухом. Він полягає в шуканні способів і методів для відновлення повної єдності Христової Церкви», - пояснив Блаженніший Святослав.

Святий Йосафат Кунцевич аж до останнього свого віддиху життя стояв на стороні Божої істини, яка залишається незмінною та має свою благодатну дію у житті цілого суспільства. Отож, приклад святого Йосафата дає запевнення, що любов до ближніх та сумлінне виконання життєвого покликання увінчається Господнім благословенням та підтримкою й силою у переношуванні різнорідних терпінь і страждань заради Христа і Небесного Царства.

бр. Яків Шумило, ЧСВВ

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар