Митрополит Йосиф Велямин Рутський і змагання до унії в Мукачівській єпархії

Митрополит Йосиф Велямин Рутський (1573/74–1637) – одна з ключових постатей в історії втілення ідеї церковної єдності у Східній Європі. Уже за життя Папа Урбан VIII назвав його колоною Церкви, Атлантом Унії, Атанасієм Руси. Ім’я цього глави З’єдиненої Церкви відоме також завдяки підтримці ним ідеї створення Київського патріархату у єдності з Апостольським Престолом у Римі. Утім, спадщина митрополита набагато масштабніша і в ній досі існують теми, які ще чекають на дослідників. Однією з них стала роль Йосифа Велямина Рутського та єреїв Церкви, митрополитом якої він служив, у поширенні унійних змагань на теренах Мукачівської єпархії. Вона не тільки недостатнім чином висвітлена, а подеколи й ігнорована у наші дні.

Релігія і Церква у світі «кривих дзеркал»

Навіть у деяких текстах наших днів, присвячених історії Ужгородської унії, можна знайти випадки, коли творцями та діячами справи церковного з’єдинення у краї називають виключно латинських єпископів Еґеру та Естерґому, місцевих феодалів тощо. Утім, у таких пасажах привертають увагу одразу декілька моментів. По-перше, це уникнення або відмова у визнанні власної позиції спільноти вірних Мукачівської єпархії в унійних змаганнях, бо ж агентами з’єдинення були, мовляв, зовнішні щодо неї сили. При цьому применшується або зовсім не згадується про внутрішні прагнення і мотиви духовенства, і то насамперед чернецтва єпархії. По-друге, поширюється сплутування акту Ужгородської унії 24 квітня 1646 р. з тривалим процесом дозрівання та усвідомлення важливості і користі церковного з’єдинення на теренах Мукачівської єпархії. Симптоматично, що прагнення духовенства і вірних єпархії до буття з одновірцями-русинами в одній спільноті тоді подають як «галицький слід», «виразні «претензії» Київського унійного митрополита», «намагання… підпорядкувати Мукачівську унійну єпархію», а то й «руські інтриги».

Очевидними є намагання збудувати в уяві читачів таких текстів, що є своєрідними «кривими дзеркалами», опозицію між чимось «галицьким» і чимось «мукачівським». Відтак не тільки вигадується щось нібито питомо «галицьке» і щось нібито питомо «мукачівське», а й не враховуються банальні та відомі з джерел факти. Приміром, те, що жителі Галичини здавна називали себе русинами, як і жителі Підкарпатської Русі. Ігноровано і те, що «галицький слід» є аж ніяк не просто слідом, а стійким фактором історії Мукачівської єпархії і виразником факту та відчуття історичної спільності русинів (це давня назва українців) по обох боках Карпат. Не меншим, якщо вже завершити цей логічний ланцюжок, буде і «закарпатський слід» в історії суміжних країв, але ним у сусідніх із Закарпаттям регіонах не обурюються, а цінують та вивчають його. Якщо бути відкритим до історичних свідчень, то навіть у тому, що мукачівські єпископи здавна їздили на висвячення до молдавських митрополитів, не можна ігнорувати зв’язки з Галичиною. Бо ж до кінця XIV ст. терен Молдавської митрополії входив до Галицької (Львівської) митрополії: ще на схилі вказаного віку Константинопольський патріарх доручав Львівському митрополиту висвятити двох єпископів для молдавських християн. Молдавську, або ж Молдовлаську, митрополію під юрисдикцією Константинопольського патріарха створено на початку XV ст. Це відзначував, наприклад, болгарський історик Церкви архимандрит Павел Стефанов.

Ще автори наведених маніпулятивних тверджень беззастережно поширюють на всіх русинів краю термін gens fidelissima, який чітко стосувався прихильників кальвініста Ракочі у його повстанні проти католика-цісаря. Це аж ніяк не сприяє адекватному до джерел баченню історії. Специфіку подібного підходу демонструє порівняння їхніх конструкцій з працями, на які вони ж посилаються. Так, непоміченими у випадках згадування про «рятунок» єпископом Альба Юлії Симеоном (Штефаном) Шімоновичем залишаються слова, що:

«Щоб краще протистояти натиску князів, східні християни з околиць Мукачева об’єдналися (а не їх об’єднали згадані «режисери» – прим. авт.) в 40-х рр. XVII ст. з Католицькою Церквою. Вони відчували спорідненість з нею, бо утиски кальвіністської верхівки супроти традиційного східного благочестя водночас були спрямовані й проти звичаїв латинників. На противагу протестантам, римо-католики не вимагали відмови від споконвічної літургійної спадщини та рідної мови», – подає знаний богослов о. Ернст Крістоф Суттнер.

Наведена цитата фіксує саме суб’єктний характер тих, хто дійшов до з’єдинення. Русини Мукачівської єпархії, як і русини Київської митрополії, передусім самі дійшли до розуміння унійної ідеї. І передусім вони самі ж для неї працювали! Ґрунт для Унії в Мукачівській єпархії готували, зокрема, Мукачівські єпископи-русини Петроній, Іван Григорович, Василій Тарасович, Перемиський єпископ-русин Атанасій Крупецький. Одним із промоторів з’єдинення був Київський унійний митрополит – теж русин – Йосиф Велямин Рутський.

Історіографія питання ролі митрополита Рутського в унійних змаганнях Мукачівської єпархії відносно незначна. В основі її лежать, зокрема, дослідження єзуїта о. Міхала Лацка, о. Олександра Барана та василіянина о. Атанасія Пекаря. Джерельну базу для дослідження формує комплекс документів XVII ст. Передусім, це листи Йосифа Велямина Рутського, опубліковані у збірнику 1956 р.; нововідкриті листи цього ж митрополита; листи єпископів, що стосуються історії України, видані у 1972 р.; окремі документи, зафіксовані у праці о. Михайла Лучкая «Історія карпатських русинів».

Митрополит Рутський, єпископ Петроній, воєвода Михайло Хоробрий

Отож, Йосиф Велямин Рутський, хресне ім’я Іван, народився у 1573/74 р. в Руті біля містечка Новгородок/Новогрудок теперішньої Гродненської обл. у Білорусі в родині кальвіністів. Навчався у Вильні, Празі, Вюрцбурзі, Римі. У 17 років він навернувся до католицтва, що викликало конфлікт із батьками. Із 1603 р. перебував у підпорядкуванні київського унійного митрополита Іпатія Потія. Із 1605 р. – ректор грецької колегії у Вильні, із 1607 р. – у виленському монастирі Св. Трійці, де заприязнився із свмч. Йосафатом Кунцевичем. У 1608 р. Йосиф Велямин Рутський призначений вікарієм митрополита для Литви, у 1609 р. – архимандрит монастиря. Із 1611 р. його номіновано, а в 1612 р. проголошено коад’ютором Києва і єпископом Галича. Після смерті митрополита Потія Рутський став його спадкоємцем.

«В справі закріплення Унії Рутський старався обсадити єпархії відданими Унії особами. В Перемишлі правив оборонець Унії єпископ Атанасій Крупецький, у Володимирі єпископ Йоахим Мороховський, предложений ще Іпатієм Потієм», – подав Йосиф Сліпий у четвертому томі своєї книги «Історія Вселенської Церкви на Україні».

Але про цих обох єрархів ще згадаємо – тепер повернімося у 1600 р. Того року волоський воєвода Михайло Хоробрий (Mihai Viteazul) на короткий час об’єднав Волощину, Молдавію і Трансільванію в єдину державу. Зайнявши також Березький комітат, він прогнав Мукачівського владику Петронія, наставивши натомість владикою архимандрита монастиря у Тіcмані Сергія. Владика Петроній із монахом Іваном Григоровичем знайшов притулок серед співбратів у Київській митрополії, де обоє перейнялися унійними ідеями Йосифа Велямина Рутського та Йосафата Кунцевича. Тим часом Владика Сергій теж мав змогу познайомитися зі справою єднання. Це засвідчує грамота про заснування бенедиківської церкви на Земплинщині (тепер Benedikovce Пряшівського краю у Словаччині) від 13 жовтня 1603 р. Ось її уривок та інтерпретація за о. Михайлом Лучкаєм:

«Грамота… «Коли м ход(ив) з отцем Сергієм до Руси, з владикою купил єм звун за 12 злотих». Таким чином є перший слід про те, що єпископ відправився з кліром в Русію тільки для того, щоб здійснити посвячення; не говорить – в Польщу, а в Русію, тобто Київ», – передає цей священик--історик.

Якими були висновки єпископа Сергія, невідомо через брак джерел. Автор «Історії карпатських русинів» акцентував, що цей єрарх керував «руською церквою», тобто Мукачівською єпархією, і нічого не втратив, що йому було передано. 18 грудня 1616 р. граф Форгач видав у Кошицях декрет владиці Сергію, яким дозволив збирати допомогу саме серед русинів.

Акція Перемиського єпископа

Загалом владика Сергій керував Мукачівською єпархією до смерті приблизно у 1619 р. За нього зафіксована перша спроба досягти з’єдинення на цих теренах. Під час навчання у Празі до католицтва із кальвінізму навернувся Юрій ІІІ Другет (1583–1620), який перейнявся справою навернення своїх нез’єдинених підданих русько-візантійського обряду до католицтва. А що єзуїтські місіонери успіху серед них не мали, то, зрештою, із вересня 1613 р. цією працею зайнявся Перемиський унійний єпископ Атанасій Крупецький. Він оселився у Краснобрідському монастирі, у посілостях Другетів, бо до мукачівського монастиря його не допустив пан Мукачівської домінії угорський граф Миколай Естергазі – римо-католик. Зауважмо, що перешкоду поставив не єпископ Сергій. Він, за припущеннями о. Пекаря, у той час перебував в Грушівському монастирі.

У Красному Броді владиці Крупецькому вдалося схилити до унійної ідеї ченців і понад 50 священиків. Єрарх планував проголосити з’єдинення з Апостольським Престолом на празник Зішестя Св. Духа у 1614 р., бо саме цього дня мав освятити новозбудований монастирський храм. Але коли у надвечір’я свята Атанасій Крупецький сказав тимчасово закрити церкву з чудотворною іконою Божої Матері, щоб навести лад серед натовпу паломників, то цим скористалися противники єдності Церкви: вони поширили чутки, що через унію вірним не можна буде навіть спокійно молитися у церкві. Натовп із провокаторами кинувся до храму, виважив двері і міг побити єпископа та духовенство, але цього не допустила охорона, надана Юрієм Другетом. Відтак у празник Перемиський архиєрей освятив храм, але з’єдинення не проголошував. Надалі єпископ повернувся до своєї єпархії. Як зазначав Йосиф Велямин Рутський в листі до коронного підчашого Миколая Сенявського від 8(28) квітня 1629 р., владика Крупецький залишив у Мукачівській єпархії своїм намісником священика-грека Софронія. Проте той виявився самовільним, проголосив себе єпископом і був прогнаний після 1620 р. Атанасій Крупецький і надалі цікавився ситуацією у Мукачівській єпархії:

«…утримував стосунки з прихильними до унії закарпатськими священиками, а згодом був зв’язковим між Київським митрополитом Й. Рутським і Мукачівськими владиками», – писав о. Пекар.

Бути заангажованим у справи Закарпаття перемиському владиці було зручно ще й з огляду на те, що у 1412–1769 рр. частина Спішу із містом Стара Любовня перебувала у складі Польського королівства як застава за 37 тис. кіп «широких грошей празьких» (біля семи тон срібла), які король Ягайло позичив Сиґізмундові Люксембурзькому.

Документ владики Мороховського. Навчання Івана Григоровича

Михайло Лучкай навів ще одне важливе свідчення з періоду 1610-х рр. щодо того, як унійна ідея з Київської митрополії поширювалася через Карпати. Йдеться про знайдену в архіві пожонської (братиславської) капітули грамоту 25 жовтня 1617 р. Якима Іллі Мороховського – василіянина, унійного єпарха Володимира Волинського і Берестя у 1613–1631 рр., якою він відрядив з’єдиненого ченця Йоана на навчання у тамтешній колегії та академії. «Таким чином у Володимирі вже і науки розквітали, і унія була в пошані», – пише о. Лучкай. Монашество у Середньовіччі і на зорі Нового часу було промотором культурного розвитку та обміну інформацією. Шлях його з Київської митрополії до освітніх центрів Центральної Європи та, зрештою, і до Риму пролягав саме через карпатські перевали і терени Мукачівської єпархії (до неї входила територія і пізнішої Пряшівської єпархії, створеної лишень у 1816 р.).

Сам владика Мороховський у 1596–1603 рр. навчався у грецькій колегії в Римі разом з Йосифом Велямином Рутським і також міг безпосередньо бувати в Мукачівській єпархії, зокрема на шляху з Риму додому.

Очікувано, що й духовний зріст в унійній Київській митрополії вабив духовенство з-за Карпат. Супутник владики Петронія на вигнанні Іван Григорович також закінчив богословські студії в Речі Посполитій. Отець Атанасій Пекар писав, що він навчався у Вильні, але потім заперечив це і дотримувався думки, що він студіював у духовній академії при катедрі у Володимирі Волинському. Лист митрополита Рутського до коронного підчашого Миколая Сенявського від 8 квітня 1629 р. зафіксував також, що Іван Григорович навчався у Замості.

Реформи Київського митрополита. Шанс мукачівського владики

Під час того, як вигнаний мукачівський владика Петроній з Іваном Григоровичем перебував у Київській митрополії, митрополит Рутський у 1617 р. реформував монаше життя Унівської Церкви: створив спільний новіціят, спонукав об’єднанню обителей в конгрегацію на чолі з протоархимандитом, першим з яких став він сам, написав правила чернечого життя, які прийняли на капітулі 1621 р. Монаше життя у митрополії жваво розвивалося і якщо на початку до конгрегації увійшли сім монастирів, то у 1624 р. їх було вже понад 20. Також митрополит дбав про захист прав світського духовенства, закладав і підтримував школи. Єпископ із Мукачева та його помічник могли на власні очі побачити зміни, які несла з собою унія.

І от у 1622 р. Мукачівська домінія перейшла до трансільванського князя Габріеля (Габора) Бетлена. Цей правитель мав тісні зв’язки зі шляхтою Речі Посполитої, оскільки сам належав то табору, який підтримував трансильванську родину Баторіїв, з якої походив польський король Стефан Баторій (1576–1586). Стараннями митрополита Рутського через переговори шляхти Речі Посполитої і Трансільванії Бетлен допустив владику Петронія до катедри.

«Про те, що він був обраний, а не призначений, що [його] Габрієль Бетлен тільки затвердив, свідчать листи того ж правителя Бетлена, якими він за виняткову щирість у чернечій присязі (sic!) відрекомендованого йому затверджує на єпископську посаду», – писав о. Михайло Лучкай.

Тут слід відзначити, що Гарбіель Бетлен був кальвіністом і Петронієва «щирість у чернечій присязі» для нього, як протестанта, не була аргументом; а от рекомендації – так.

Іван Григорович та митрополит Рутський

Єпископ Петроній помер у 1627 р. і схилив духовенство до призначення своїм наступником о. Івана Григоровича. Той у порозумінні з митрополитом Рутським і заради того, щоб не повторилася краснобрідська сцена 1614 р., поїхав на висвячення до православного митрополита у Яссах. Звідти 16 жовтня 1627 р. Григорович написав листа до Константинопольського патріарха Кирила Лукаріса з проханням надіслати йому катехизм. Патріарха звинувачувати у тяжінні до кальвінізму й аналіз катехизму мав стати приводом до розірвання з ним відносин та переходу до єдності зі Святим Престолом у Римі – але Константинопольський патріарх промовчав. До слова, своїм зверненням Мукачівський єпископ пішов шляхом Мелетія Смотрицького, який теж писав лист до патріарха Кирила 21–31 серпня 1627 р. і теж перейшов до унії. Але повтору не вийшло.

Також у Яссах владика Григорович одразу уділив священичі свячення Василію Тарасовичу. Назад обоє поверталися через Галичину, аби зустрітися і додатково порадитися з Київським митрополитом. Про це писав у звіті в Рим від 28 червня 1628 р. сам Йосиф Велямин Рутський:

«На початку лютого переїжджав через ці сторони Мукачівський єпископ грецького обряду з Мадярщини, висвячений на початку цього року митрополитом Волохії на єпископа тих частин Мадярщини й Семигороду, де від старих часів знаходяться численні руські поселення. Тому й їхній єпископ – русин, добре знаний мені. Він теж з нами, хоч ще не цілком досконало. При Божій допомозі ми його цілковито позискаємо, утримуючи з ним зносини через наших післанців», – латинню ці слова видані в «Epistolae Josephi Velamin Rutskyj Metropolitae Kioviensis Catholici (1613–1637)», українською – у першому і третьому томах «Нарисів історії…» о. Пекаря.

Як «нашого русина» характеризує митрополит Рутський владику Григоровича і в згаданому листі уже до Миколая Сенявського. У цьому документі йдеться, що за кілька років до 1629 р. Іван Григорович гостював у Сенявського. Також за сприянням єпископа Григоровича Київський митрополит прагнув зав’язати стосунки з митрополитом і владиками Волохії та Молдавії. Широту бачення унійної справи Йосифом Велямином Рутським засвідчує і те, що одразу після цього він переходить до розгляду справи з’єдинених християн Хорватії «нашої слов’янської мови, які вживають ті ж, богослужбові книги, що й ми».

Василь Тарасович радився з Перемиським владикою

Але можливості для втілення унійних ініціатив у єпископа Івана Григоровича були незначні – хоча після смерті князя Белена у 1629 р. на деякий час і стихло військове протистояння між трансильванськими володарями та австрійськими цісарськими військами і їх союзниками, Мукачівська домінія залишилася у посілостях протестантів – цим разом родини Ракочі. Вдалика Григорович помер у 1633 р., а його наступником став Василій Тарасович. Та вже 5 лютого 1637 р. упокоївся в Бозі митрополит Рутський. Головним дорадником мукачівського єпископа Василія Тарасовича в унійних змаганнях став Атанасій Крупецький.

Унійна ідея у Мукачівській єпархії на той час уже укріпилася і сама єпархія жила самостійним життям, попри те, що сама «Ужгородська унія» 1646 р. була радше актом підпорядкування греко-католицьких священиків єґерському римо-католицькому єпископу. Цей формат не був плодом праці ані Київського митрополита, ані його однодумців. Не прагнули такого єднання через підпорядкування і мукачівські владики, зокрема Партеній Петрович. Надалі акт 24 квітня 1646 р. призвів до спроб заперечити саме існування єпархії, численних принижень вірних, духовенства та ієрархії з’єдиненої єпархії, до затяжної боротьби за самостійність, хоча й відносну, – під контролем угорських остригомських примасів. Утім, спадщина митрополита Рутського продовжила жити серед василіян Мукачівської єпархії: до кінця XVIII ст. ченці Провінції Св. Миколая користувалися його Чернечими Правилами – їх рукописний примірник виявив у бібліотеці Мукачівського монастиря та опублікував о. Гліб Кинах у 1924 р. Тож київський митрополит Йосиф Велямин Рутський значною мірою доклався до поширення та утвердження ідеї єдності Церкви в Мукачівській єпархії і заслуговує на пам’ять та вдячне пошанування там, де про нього часто не згадують.

Володимир Мороз

Вибрана бібліографія

Дмитро Блажейовський. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля, т. 1: Внутрішня вартість медалі. Львів 1995.

Дмитро Блажейовський. Ієрархія Київської Церкви. Рим 1990.

Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви, т. 2: XVII ст. Нью Йорк – Київ – Бавн Брук 1990.

Гліб Кинах. Велямина Рутського Правила для монахів Ч. св. Василія В. // Записки ЧСВВ, т. 1. Жовква 1924, с. 56–72.

Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів, т. 2. Ужгород 1999.

Юрій Мицик. З епістолярної спадщини київського митрополита Йосифа (Рутського) // Ковчег: Науковий збірник з церковної історії, ч. 3. Львів 2001, с. 463–469.

Атанасій Пекар. Василіяни – носії унійних ідей на Закарпатті // Записки ЧСВВ, сер. 2, секція 2, т. 7 (13), вип. 1–4. Рим 1971, с. 272–282.

Атанасій Пекар. Нариси історії Церкви Закарпаття, т. 2: Внутрішня історія. Рим – Львів 1997.

Атанасій Пекар. Нариси історії Церкви Закарпаття, т. 3: Монаше життя. Ужгород 2014.

Атанасій Пекар. Ужгородська унія та її творці (1646–1996) // Записки ЧСВВ, серія 2, секція 2, т. 15, вип. 1–4. Рим 1996, с. 247–300.

Йосиф Сліпий. Історія Вселенської Церкви на Україні, т. 4, ч. 1 : Від Флорентійської до Берестейської унії (1439–1596) [= Твори патріярха і кардинала Йосифа, т. 18]. Рим 1996.

Ернст Крістоф Суттнер. Значення Замойського (1720) та Віденського (1773) синодів для уніатів Речі Посполитої та Габсбурзької монархії // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії, т. 2. Львів 2000, с. 99–114.

Сергій Федака. З історії християнства на Закарпатті. Ужгород 2013.

Володимир Фенич. Галичина і Мукачівська єпархія (до 1771 р.) // Тисячоліття – Millenia: Науковий щорічник, вип. 1. Ужгород 2014, с. 89–103.

Alexander Baran. Metropolia Kioviensis et eparchia Mukačoviensis. Roma 1960.

Epistolae Josephi Velamin Rutskyj Metropolitae Kioviensis Catholici (1613–1637). Romae 1956.

Michal Lacko. Unio Užhorodensis Ruthenorum Carpaticorum cum Ecclessia Catholica. Roma 1955.

Litterae episcoporum historiam Ukrainae illustrantes (1600–1900), т. 1: 1600–1640. Romae 1972.

Kasper Niesiecki. Herbarz polski, т. 8. Lipsk 1841.

Павел Стефанов. Румънската църква от XIV до XVІІІ век // Православие България.

 Джерело: РІСУ

Читайте також:

Коментарів: 0

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар