Найперше, це сам св. Василій Великий, а на теренах наших земель — св. священномученик Йосафат Іван Кунцевич (†1623); блаженні священномученики Йосафат Коциловський (†1947), єпископ Перемишльський, та Павло Ґойдич (†1960), єпископ Пряшівський; блаженні Дрогобицькі преподобномученики: Северіян Бараник (†1941), Яким Сеньківський (†1941) та Віталій Байрак (†1946).

Вже від самих початків у Церкві були мужі й жінки, що практикуванням євангельських рад намагалися з більшою свободою іти за Христом і Його докладніше наслідувати. Так ото кожний на свій лад жив життям Богові посвяченим і багато з них натхнені Святим Духом, вели життя пустинне, або заснували чернечі родини, які Церква радо підтримала і своїм авторитетом затвердила.

Ченці і чернечі установи займають в історії окреме місце. Від самого початку їх існування звертається пильну увагу на їхнє постання і організацію, говориться про їх занепади і реформи, підкреслюється їх продуктивність — літературно-наукова і культурна. Це означає, що монашество є тісно пов’язане з історичним життям народів і суспільств, творячи у великім ряді століть неначе його конечну частину і завершення.

Божеський Василій Великий (329-379), один з найвизначніших отців Східної Церкви, засновник і законодавець — Отець монахів, які прийнялися спільного життя, — передусім до того спрямував свої повчання, щоб приписи Євангелія про християнську досконалість пристосувати до обставин тих монахів, які живуть спільно. Цей спосіб велів Він ставити вище за спосіб анахоретів, бо він більше відповідає Христовому навчанню. Непроглядна черга світлих подвижників спільного чернечого життя у східно-християнських країнах упродовж сторіч освячувала себе, живучи за Василіянським Уставом.

Власне св. Василія Великого вважають за засновника Василіянського чину. До сьогоднішніх днів його Правила Ширші і Коротші, а також інші аскетичні твори становлять фундамент конституцій чину, хоча в понад тисячолітній історії спосіб життя василіанських ченців частково змінився.В Східних Католицьких Церквах існує кілька чинів, які виводять свій родовід від св. Василія Великого: Василіяни з Гротоферата, Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Хрестителя і Василіяни Алепінські — останні три належать до Мелхітської Католицької Церкви східного обряду.

Існує також згромадження св. Василія латинського обряду.Термін «Василіянський Чин» прийшов з Італії, і спочатку вживався майже включно, в державній адміністрації. Цю назву вперше почали вживати норманські королі в ХІ ст. коли завоювали південну Італію, щоб відрізнити грецьких монахів від західних Чинів. Пізніше назва «Василіанський Чин», «Василіяни» усталилася в папській канцелярії, й поширилася на інші країни, де жили східні ченці.

Початків чернечого життя на українських землях треба шукати ще перед урядовим прийняттям християнства великим князем Володимиром, і не в Києві, а радше обабіч Карпат у зв’язку з місійною працею св. Слов’янських Апостолів Кирила і Методія та їхніх учнів наприкінці ІХ ст. Нема сумніву, що християнство, а з ним і чернече життя, діставалось на Русь-Україну також з південного заходу, а саме з Молдавії та Македонії.

Колискою чернечого життя на українських землях літописці вважають Києво-Печерський монастир, з якого в кінці ХІ ст. чернечий подвиг і устав почав ширитися на всю Київську Русь. Літописи подають, що в домонгольській добі князі, бояри і взагалі, староруська знать спорудили численні і величаві монастирі, однак ані один з них не визначився так, як простенький дерев’яний Печерський монастир, який став колискою і зразком спільного чернечого життя для всіх монастирів Київської Русі. Первісні монастирі брали за зразок тодішні візантійські чернечі спільноти, аж доки св. Теодосій не поставив Києво-Печерський монастир на міцних основах Студицького уставу, пристосувавши його до сучасних, суто українських вимог чернечого подвигу й звичаїв.

Могутня колись Київська держава, роздроблена на багато удільних князівств й ослаблена міжусобицями князів, в половині ХІІІ ст. стала жертвою татарської навали. Правда, по якомусь часі чернече життя почало наново розвиватися на західноукраїнських землях, під литовським пануванням. Але коли Польща приєднала Русько-Литовське князівство, Українська Церква, а з нею теж українське чернецтво, почали поволі занепадати внаслідок духовного зубожіння і браку освіти чернецтва. Відродження мало прийти аж після Берестейської унії в 1596 році.Наприкінці ХVІ ст. Київська митрополія, а з нею і чернецтво, були у великому занепаді. Тому від 1590 року ієрархія почала збиратися на синоди й задумуватися над тим, якби-то зарадити дальшому розкладові релігійного життя й відродити Східну Церкву. Коли ж митрополит і єпископи збагнули, що Константинопольська Церква, яка опинилась під турецьким ярмом, була в ще гіршому становищі й не могла ні в чому їм допомогти, вони звернули свої очі на Рим, що й довело до Берестейської унії 1596 року.

Чернецтво в київській митрополії тоді не проявляло жодної органічної єдності. Монастирі були автономні, самостійні. Однак, сталося так, що в короткому часі Боже Провидіння послало побожних і ревних мужів, які були готові служити в холоді й голоді, щоб тільки відновити монаше життя. А ними були св. Йосафат Іван Кунцевич (1580-1623) та Іван Велямин Рутський (1574-1637), які вступившии до монастиря Св. Трійці у Вільні, почали в ньому реорганізацію чернецтва, яка згодом поширилася на цілу Київську митрополію. Боже Провидіння через Йосафата почало збирати до Віленського монастиря молодих людей, фундамент і зародок спільноти, яка пізніше дістала назву Василіянський Чин св. Йосафата. Зорганізований на міцних підвалинах, він став неначе основою і носієм єдності оновленої Церкви, бо з нього протягом 17-18 сторіч вийшли всі митрополити й єпископи Київської Митрополії.

Роки 1743 — 1772 — Золота Доба Василіянського Чину — період відносного спокою, а з ним теж найбільшого розквіту обох, об’єднаних внаслідок реформи, Конгрегацій — Провінцій Руської та Литовської. Київський митрополит Й. В. Рутський з робив велике й нове у Східній Церкві діло — об’єднання під одним проводом більшого числа монастирів. Це зробити він хотів з метою, щоб життя і посвяту монахів використати для добра цілої Церкви і її членів. Таким чином зреформований чин розвивався дуже динамічно в 17-18 ст., про що свідчить факт, що по касаті Отців Єзуїтів в другій половині 18 ст., василіяни прийняли провід багатьох єзуїтських шкіл і гімназій.

Василіянський Чин багато витерпів внаслідок розборів Польщі. В заборі російськім був цілком зліквідований царатом, але в заборі австрійському вижив, хоч з великими труднощами. Однак в другій половині 19 ст. знову виникла необхідність віднови чину. Реформу провели оо. Єзуїти на прохання папи Лева ХІІІ. Започатковано її в 1882 р., в Добромильському монастирі через що дістала назву Добромильська реформа. Після реформи молоді василіяни знову широко розвинули діяльність: місійну і реколекційну, наукову і видавничу, на високому рівні була душпастирська праця. Після Першої Світової війни більшість василіянських монастирів знайшлася під владою Польщі, що дало змогу далі плідно працювати.

Друга Світова війна принесла застій і занепад, а навіть руїну багатьох людських надбань й самого людського життя. Але сталінські репресії проти Греко-католицької Церкви не змогли знищити симбіотичний зв’язок між креко-католицизмом і національною свідомістю українців. В цьому часі вся наша Ієрархія з духовенством та чернецтвом змушена була піти в підпілля, тому що радянська влада ставила вимоги, або перейти на московське православ’я, або їхати на Сибір. Монастирські церкви були збезчещені, монастирі закриті, а згодом призначені під лікарні, інтернати для неповноцінних. Більшість ієромонахів Василіянського чину, близько 70 осіб були вивезені в далекий Сибір, а брати монахи були змушені шукати роботи в цивільних установах. В часі Хрущовської відлиги частина духовенства, в тому числі василіян, повертаються з заслання і відразу починають вести підпільну священичу діяльність. Часто по ночах, в приватних приміщеннях, при зачинених дверях і вікнах відправляють Святі Літургії, уділяють святі Тайни; щоб послужити людям, долають великі відстані. В часі підпілля василіяни відкривають і провадять підпільну духовну семінарію, де підготовляють нові кадри священиків, наражаючись при тому на небезпеку — повернення на заслання, або примусові роботи.