Василіянські монастирі беруть свій початок від св. Василія Великого (329-379), Єпископа і Вчителя Церкви, одного з найвизначніших Отців Східної Церкви. До сьогодні його Правила (Ширші і Коротші) разом з іншими аскетичними творами становлять основу Конституцій Чину, хочa в понад тисячолітній історії спосіб життя василіянських монахів підлягав певним змінам. До найбільш відомих реформаторів василіянського життя належать: св. Теодор Студит (†760-826), св. Теодосій Печерський (†1074), св. Йосафат Кунцевич (1580-1623) разом з київським митрополитом Йосифом Велямином Рутським (1574-1637).

Божеський Василій Великий (329-379), один з найвизначніших отців Східної Церкви, засновник і законодавець — Отець монахів, які прийнялися спільного життя, — передусім до того спрямував свої повчання, щоб приписи Євангелія про християнську досконалість пристосувати до обставин тих монахів, які живуть спільно. Цей спосіб велів Він ставити вище за спосіб анахоретів, бо він більше відповідає Христовому навчанню. Непроглядна черга світлих подвижників спільного чернечого життя у східно-християнських країнах упродовж сторіч освячувала себе, живучи за Василіянським Уставом.

Власне св. Василія Великого вважають за законодавця Василіянського чину. До сьогоднішніх днів його Правила Ширші і Коротші, а також інші аскетичні твори становлять фундамент конституцій чину, хоча в понад тисячолітній історії спосіб життя василіанських ченців частково змінився.В Східних Католицьких Церквах існує кілька чинів, які виводять свій родовід від св. Василія Великого: Василіяни з Гротоферата, Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Хрестителя і Василіяни Алепінські — останні три належать до Мелхітської Католицької Церкви східного обряду.

Існує також згромадження св. Василія латинського обряду.Термін «Василіянський Чин» прийшов з Італії, і спочатку вживався майже включно, в державній адміністрації. Цю назву вперше почали вживати норманські королі в ХІ ст. коли завоювали південну Італію, щоб відрізнити грецьких монахів від західних Чинів. Пізніше назва «Василіанський Чин», «Василіяни» усталилася в папській канцелярії, й поширилася на інші країни, де жили східні ченці.

Чернече життя на Русі

Початків чернечого життя на українських землях треба шукати ще перед урядовим прийняттям християнства великим князем Володимиром, і не в Києві, а радше обабіч Карпат у зв’язку з місійною працею св. Слов’янських Апостолів Кирила і Методія та їхніх учнів наприкінці ІХ ст. Нема сумніву, що християнство, а з ним і чернече життя, діставалось на Русь-Україну також з південного заходу, а саме з Молдавії та Македонії.

Колискою чернечого життя на українських землях літописці вважають Києво-Печерський монастир, з якого в кінці ХІ ст. чернечий подвиг і устав почав ширитися на всю Київську Русь. Літописи подають, що в домонгольській добі князі, бояри і взагалі, староруська знать спорудили численні і величаві монастирі, однак ані один з них не визначився так, як простенький дерев’яний Печерський монастир, який став колискою і зразком спільного чернечого життя для всіх монастирів Київської Русі. Первісні монастирі брали за зразок тодішні візантійські чернечі спільноти, аж доки св. Теодосій не поставив Києво-Печерський монастир на міцних основах Студицького уставу, пристосувавши його до сучасних, суто українських вимог чернечого подвигу й звичаїв.

Могутня колись Київська держава, роздроблена на багато удільних князівств й ослаблена міжусобицями князів, в половині ХІІІ ст. стала жертвою татарської навали. Правда, по якомусь часі чернече життя почало наново розвиватися на західноукраїнських землях, під литовським пануванням. Але коли Польща приєднала Русько-Литовське князівство, Українська Церква, а з нею теж українське чернецтво, почали поволі занепадати внаслідок духовного зубожіння і браку освіти чернецтва. Відродження мало прийти аж після Берестейської унії в 1596 році.Наприкінці ХVІ ст. Київська митрополія, а з нею і чернецтво, були у великому занепаді. Тому від 1590 року ієрархія почала збиратися на синоди й задумуватися над тим, якби-то зарадити дальшому розкладові релігійного життя й відродити Східну Церкву. Коли ж митрополит і єпископи збагнули, що Константинопольська Церква, яка опинилась під турецьким ярмом, була в ще гіршому становищі й не могла ні в чому їм допомогти, вони звернули свої очі на Рим, що й довело до Берестейської унії 1596 року.

Монаше життя на Україні, в типовій для Сходу формі, своїм корінням сягає перших років християнства. Але, без сумніву, найбільший вплив на розвиток цього життя мали св. Антоній Печерський (†1073) i його послідовник — св. Теодосій Печерський (†1074).

Велику роль у формуванні василіянського життя в Київській Митрополії, після відновлення єдності з Католицькою Церквою, відіграли Київський Митрополит Йосиф Велямин Рутський і св. Йосафат Кунцевич, які на початку XVII століття провели грунтовну реформу тогочасного монашого життя, надаючи йому структуру сучасних чинів, впроваджуючи централізацію монастирів.

У 1617 р. у Новгородовичах (Білорусія) на І Капітулі ченці п’яти монастирів під проводом митр. Й. В. Рутського об’єдналися й утворили Конгрегацію Пресвятої Трійці. Митрополит надав ченцям свої «Спільні правила св. Василія Великого» та «Партикулярні Правила». На цій І Капітулі укладено «Капітульні Конституції». Так повстав новий об’єднаний Чин під проводом протоархимандрита. Бажанням В. Рутського було через віднову ченців — відновити Східну Церкву. Прикладом святості став св. Йосафат, який у 1623 р. своєю мученицькою кров’ю скріпив і утвердив новозаснований Василіянський Чин.

У 1739 р., внаслідок об’єднання монастирів у Західній Україні, які приступили до Унії й мали давній східний спосіб життя, постала Василіанська Конгрегація Покрови Матері Божої. З наказу папи Венедикта ХІV у 1740 р. обидві Конгрегації зібралися на Дубненську Капітулу в 1743 р. і об’єдналися в «Руський Чин Святого Василія Великого». Конгрегація Пресвятої Трійці мала тоді 66 монастирів та 445 ченців, а Конгрегація Покрови — 129 монастирів та 700 ченців.

1743 — 1772рр. — Золота Доба Василіянського Чину — період відносного спокою, а з ним теж найбільшого розквіту обох, об’єднаних внаслідок реформи, Конгрегацій — Провінцій Руської та Литовської. Київський митрополит Й. В. Рутський з робив велике й нове у Східній Церкві діло — об’єднання під одним проводом більшого числа монастирів. Це зробити він хотів з метою, щоб життя і посвяту монахів використати для добра цілої Церкви і її членів. Таким чином зреформований чин розвивався дуже динамічно в 17-18 ст., про що свідчить факт, що по касаті Отців Єзуїтів в другій половині 18 ст., василіяни прийняли провід багатьох єзуїтських шкіл і гімназій.

Перед 1772 р. на Правобережній Україні, на Поділлі, Волині, Підляшші, Холмщині, у Литві й Білорусі було 202 Василіянські монастирі, в яких служили Богові більше 1000 ченців. Василіяни організовували духовні семінарії (у Володимир-Волинському, Свержні, Холмі, Радомишлі, Житомирі, Вільні), мали понад 20 своїх колегій і шкіл (в Барі, де навчалося 800 учнів, в Умані — 700 учнів, в Овручі — 400, а також у Каневі, Володимирі-Волинському, в Острозі та в інших місцевостях). 

Друкарні були у Вільні, Супраслі, Уневі, але найкраща — в Почаєві. Почаїв також був великим відпустовим центром. До 1839 р. з Василіянського Чину вийшли майже всі Київські митрополити (16 із 17), близько 60 єпископів та багато їх помічників.

У 1780 р. Чин поділено на 4 Провінції: Пресвятої Трійці (Литовська), Покрови Матері Божої (Руська або Польська), Святого Миколая (Білоруська) та Найсвятішого Спасителя (Галицька). Однак внаслідок несприятливих політичних обставин після 1795 р., коли монастирі трьох Провінцій відійшли до Росії, монаше життя у них до 1839 р. було цілковито і остаточно зліквідоване. Сотні ченців були ув’язнені або заслані вглиб Росії, інших розігнано або насильно переведено до російських монастирів. Не без труднощів, Чин перетривав у межах Австрійської імперії, де внаслідок державних реформ у 1882 р. залишилось тільки 14 монастирів з 60 ченцями.

Однак Боже Провидіння знову подбало про відродження чернечого життя, а через нього — і нашої Церкви. У 1882 р. о. Климентій Сарницький, Протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя, звертається до Святішого Отця Лева XIII, щоб він дозволив представникам Товариста Ісусового провести реформу Чину. 12 травня 1882 р. папа Лев ХІІІ видав Апостольський лист «Singulare Praesidium», в якому виклав план реформи, яка ввійшла в історію під назвою Добромильська від назви монастиря, в якому проходила. Реформа офіційно закінчилася у 1904 р. Над нею працювало 47 Єзуїтів.

Після реформи василіяни знову широко розвинули діяльність місійну і реколекційну, душпастирську і видавничу, а також наукову. Не можна оминути визначних постатей Чину і Церкви — Митрополита Андрея Шептицького, владик — блаж. Йосафата Коциловського, блаж. Павла Ґойдича, Йосафата Федорика, отців — Платоніда Філяса, Єремію Ломницького, Діонісія Ткачука, Мелетія Лончину, Лазаря Березовського, Юліяна Дація, Павла Теодоровича, Йосафата Скрутеня, Романа Луканя, Андрія Труха та багатьох інших.

Ще в часі Добромильської реформи (кін. XIX — поч. XX ст.) постала потреба душпастирського служіння в діаспорі. Туди подалися реформовані Василіяни: до Бразилії (1897 р. — о. Сильвестр Кізима), до Канади (1902 р. — оо. Платонід Філяс, Созонт Дидик і Антін Строцький), до Америки (1907 р. — єп. Сотер Ординський і о. Володимир Стех). Згодом поїхали й інші ченці. Перед 1939 р., крім Галичини, постали нові Провінції: св. Миколая, яка обіймала Закарпаття, Угорщину та Югославію, Провінція Американо-Канадська, Віцепровінції св. Йосифа у Бразилії та у Румунії. Провінція Найсвятішого Спасителя нараховувала (123 ієромонахи, 104 студенти та 151 брат) — 378 ченців, Провінція св. Миколая (39 ієром., 43 студ., 47 бр.) — 163 ченці, Американо-Канадська (28 ієром., 42 студ., 22 бр.) — 92 ченці. У Бразилії було 14 ченців і в Румунії — 39. Разом Василіанський Чин нараховував 206 ієром., 192 студ. та 254 бр., тобто 652 ченці. За трохи більше як півстоліття Чин зріс тільки кількісно майже в десять разів.

1939 р. з приходом радянської влади до Галичини, приніс нове випробування віри. У Дрогобичі органи НКВД закатовали ієром. Якима Сенківського, ЧСВВ та Северіяна Бараника, ЧСВВ. Вони були першими жертвами. Починаючи з 1945 р. до 1950 р., комуністична влада зліквідувала усі монастирі в європейських Провінціях, а ченців ув’язнила або заслала до Сибіру чи тюрми, ще інших було закатовано чи розігнано. Тільки на Сибір було заслано більше 70-ти ієромонахів. Ченці, однак, не припиняли своєї активної праці, адже нелегально продовжували своє чернече життя і діяльність, як тільки цьому дозволяв час і обставини. Хоча й мусіли працювати на різних роботах та бути під пильним оком служб безпеки, проте провадили підпільний новіціят, обслуговували сестер монахинь та численних вірних, яким уділяли Святі Тайни. Ченці заокеанських Провінцій у цей час могли плідно працювати й розвиватись, особливо Бразилійська Провінція, яка зросла до 126 ченців у 1989 р., з яких 57 ієром. Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні у 1989 р. налічувала всього 91 ченця, з яких 50 ієром.

1990 р. приніс бажану свободу, відродження релігійного життя. На Україні почався процес повернення й відновлення монастирів, які за 45 р. були поважно знищені й майже всі перетворені на лікарні, а в кращому випадку на інтернати.

Упродовж півтора десятиліття вдалося відновити основні монастирі та заснувати нові: у Барі, у Покотилівці коло Харкова, у Луцьку, Володимирі-Волинському, у Києві, у Брюховичах, де з 2002 діє Василіянський Інститут, у Вільнюсі (Литва).

Чисельність Василіянського Чину на 2016 р. у 9 Провінціях складала 529 ченців (без кандидатів): Аргентина (10), Бразилія (100), Канада (26), Угорщина (9), Польща (16), Румунія (415, Словаччина (13), Україна (314), США (26). 

У Східніх Католицьких Церквах існує ще кілька Чинів, які походять з традиції св. Василія Великого. Це Василіяни з Ґроттаферати біля Рима в Італії (італо-греки); Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Христителя, Василіяни Аліпіньці (ці три належать до Мелхітської Церкви). Існує також Згромадження св. Василія латинського обряду.